Kultura Trypola, rzemiosło ludowe, nieoczekiwane smaki, polskie pałace i żydowska historia… To nie jedyny powód, dla którego obwód winnicki zachwyca turystów. Aby wybudować strategię podboju tłumów turystów, w dniach 18-20 października w regionie odbyło się forum „Ścieżkami turystycznymi ukraińskiego Podola”, którego celem było stworzenie strategii turystycznego ożywienia regionu oraz gospodarczego rozwoju gmin (hromad), poprzez wsparcie lokalnej turystyki. Udział w nim wzięli przedstawiciele branży turystycznej i władz.
Gospodarzem pierwszego dnia forum zostało miasto Jampol niedaleko granicy z Mołdawią. 18. października odbyły się tu dyskusje, spotkania i prezentacje projektów turystycznych.
Organizatorem wydarzenia został Klaster Agroturystyczny „Drogami Trypolskiej Pramatki” czyli wspólnota z 21 gmin z obwodów winnickiego, kirowogradzkiego i czerkaskiego. To właśnie wsie i miasteczka wspomnianych wyżej gmin pracują nad stworzeniem oferty turystycznej, którą łączy motyw Trypola – kultury archeologicznej rozwijającej się w latach 4200-2750 p.n.e., na terenach Bułgarii, Rumunii, Mołdawii i Ukrainy. Cechuje ją zaawansowana technicznie metalurgia miedzi oraz wysoki poziom artystyczny i technologiczny garncarstwa.
Szefowa Państwowej Agencji Rozwoju Turystyki Ukrainy Mariana Ołeskiw powiedziała podczas forum, że kultura Trypola może stać się podstawą do stworzenia ekosystemu turystycznego na Ukrainie, w Mołdawii i Rumunii, gdzie ona istniała.
Dlatego na forum dla nawiązywania współpracy przybyli przedstawiciele miejscowości przygranicznych Mołdawii. Wspólnie ze stroną ukraińską podpisali memorandum o współpracy i rozbudowie szlaku turystycznego w tym poza Ukrainą.
„To nie jest łatwa droga. I nie trzeba spodziewać się szybkich efektów. Pracuję nad tym projektem od trzech lat, a jesteśmy dopiero na początku” – mówi pomysłodawca koncepcji, Pawło Jarmii, przedsiębiorca i prezes zarządu Agencji Rozwoju Regionalnego Tawryjskiej Wspólnoty Gmin Terytorialnych” – Niektóre projekty naszego „Klastra Trypolskiego” będą wspólne dla wszystkich gmin, np. rozwój szlaków turystycznych, szkolenie przewodników i właścicieli agroturystyki. Niektóre z nich będą miały charakter lokalny, bo każda miejscowość ma swoją specyfikę i ma się czym pochwalić”.
Tak więc 19. i 20. października uczestnicy forum pokazali najważniejsze atrakcje wsi i miasteczek wchodzących do klastra turystycznego. Warto dodać, że region ten jest skrzyżowaniem kilku kultur, które jeszcze nie tak dawno współistniały – ukraińskiej, żydowskiej i polskiej. Znajduje się tu wiele śladów polskiej obecności, które warto odwiedzić.
Wieś Busza jest położona 22 km od Jampola. W samym centrum znajduje się rezerwat historyczno-kulturalny. Niegdyś istniała tu osada trypolska. Nad jednym z odkopanych przez archeologów domów ludności trypolskiej wzniesiono specjalny pawilon. Można w nim zobaczyć wyniki pracy naukowców.
To właśnie tutaj, na zielonych wzgórzach, znajduje się park kamiennych rzeźb czyli dzieł artystów, którzy bywali tu na plenerach. Jest tu także podolska chata demonstrująca tradycyjne życie codzienne, muzeum sztuki, muzeum tkactwa, Wąwóz Hajdamacki, skalna świątynia. Tę ostatnią w 1824 roku nakazał odkopać miejscowy szlachcic. Teraz na jej ścianie widnieje nabazgrany napis w języku polskim „Ta jaskinia odkryta przez Romualda Ostoja Owsianego r. 1824″.
Na ścianach świątyni są płaskorzeźby – jeleń, kobieta z kielichem, tajemnicze napisy. Wszystko to dało początek wielu dziwacznym mitom wokół obiektu. Na temat starożytności świątyni i pochodzenia płaskorzeźb między historykami toczą się dyskusje: według ich okres ten waha się od epoki kamienia do najprawdopodobniej początku 17. wieku.
W historii Buszy zauważalna jest polska obecność. W 16. wieku przejął ją hetman wielki koronny Jan Zamojski. W połowie 17. wieku miasteczko Busza liczyło już 12 000 mieszkańców i było majątkiem Tomasza Zamojskiego. Następnie miejscowość znalazła się na skrzyżowaniu konfliktów zbrojnych między armią koronną a wojskami tureckimi. Wówczas podpisano tu traktat pokojowy pomiędzy obiema siłami.
W 1648 roku Kozacy przejęli kontrolę nad Buszą i zamienili ją w jedną ze swoich głównych baz. Sześć lat później wojska Stanisława Potockiego i Stefana Czarneckiego zdobyli miasto, a po zamku pozostała tylko wieża strażnicza i pozostałości wałów obronnych.
Dziś Busza to wieś z bogatą ofertą turystyczną, dużą liczbą gospodarstw agroturystycznych i przystępnymi cenami.
Z Buszy autobus dowozi nas do wsi Kłębówka. Znajduje się ona przy ruchliwej drodze. Zatrzymujemy się w Centrum Hafciarstwa Kłębówki. Jest to chatka z białymi ścianami zdobionymi w czarno-białe tradycyjne trójkątne wzory, klasyczne dla lokalnego haftu.
„Dawno temu w każdym domu nasze kobiety haftowały i tkały bez wzorów. A w każdym gospodarstwie uprawiało się konopie i wyrabiało się sukno” – mówi Olga Ordatij z Centrum i zaprasza do środka.
W salach ekspozycyjnych można zobaczyć stare koszule męskie i damskie, dawne życie codzienne, informacje o hafciarkach z Kłębówki. Pod koniec 19. wieku we wsi zorganizowano fabrykę, w której pracowały miejscowe kobiety. Na początku 19. wieku hafty kłębowskie sprzedawano w Anglii, Niemczech i Danii. Europejczycy myśleli, że powstały one przy pomocy specjalnych maszyn i prosili o ich sprzedaż.
Haft z Klębówki jest wyjątkowy, ma starożytne pochodzenie. Naukowcy twierdzą, że jego prototypy i analogi znajdują się na artefaktach archeologicznych z epoki Trypola. Są to przeważnie symbole w kształcie litery S, swastyki, romby i krzyże.
Wieś Stina (Ściana) znajduje się w pobliżu Klębówki. Leży w malowniczej dolinie. Przy wjeździe można podziwiać widok z góry.
„Tu trzeba jechać z dwiema parami tenisówek, żeby obejść wszystkie piękne miejsca” – wita nas na górze Wałeria, 20-letnia aktywistka zajmująca się turystyką w swojej rodzimej wiosce. Dziewczyna zaprasza do domu swojej prababci. Kobieta już nie żyje, a prawnuczka zaczęła odnawiać stary dom. Pomagają jej w tym rodzice. Dziś dom jest swego rodzaju muzeum etnograficznym Stiny.
Stamtąd malowniczymi wąskimi uliczkami przechodzimy do wyjątkowej pracowni tkackiej „Vereta”. Tutaj miejscowe kobiety używają starodawnych krosien do tkania tradycyjnych dywanów, a także wytwarzają nowoczesne akcesoria przy użyciu tej samej techniki. Jako materiał wykorzystuje się skrawki z zakładów odzieżowych.
„A materiał na te kosmetyczki został podarowany przez stewardesy linii lotniczych SkyUp. Kiedyś to były ich kostiumy” – mówi Łarysa Stepanec, współzałożycielka produkcji. Trzyma w ręku kosmetyczkę w kolorach pomarańczowym, czarnym i białym. – Dochód ze sprzedaży przeznaczony jest na pomoc dzieciom z zaburzeniami ze spektrum autyzmu”.
Takie i podobne kosmetyczki kosztują tu 560 UAH (ok. 55 złotych). Można także nauczyć się tkactwa za 600 UAH (ok. 60 złotych). W centrum znajduje się niewielki pokój dla chętnych, którzy chcą połączyć twórczość z odpoczynkiem.
Kiedyś założyciele „Verety” Jurij i Łarysa Stepanci zaangażowali się w realizację projektów proekologicznych na terenie hromady.
„Uczyliśmy dzieci, jak sortować śmieci do recyklingu. Padło pytanie: a co z tkaniną? Zaczęliśmy myśleć o tym, jak je poddać recyklingowi i wpadliśmy na pomysł produkcji tradycyjnych dywanów” – dodaje Łarysa.
Dziś produkcja „Verety” cieszy się coraz większą popularnością, a ukraińska projektantka Ksenia Sznajder zaprezentowała rzeczy wykonane z tkanin ze Stiny podczas London Fashion Week.
Wieś Hnatków słynie z warsztatu cieśli Anatolija Łukjanczyna. Założył jedyne w Ukrainie muzeum stolarki. Gospodarz zaprasza do dużej sali, gdzie na wszystkich ścianach wiszą różne nieznane przedmioty. Anatolij wymienia: strugarki, dłuta, ostrza… Z pasją opowiada o osobliwościach, które zbierał nie tylko na Ukrainie, ale także za granicą.
W warsztacie można wcielić się w stolarza i spróbować, jak działa to czy tamto narzędzie. W osobnym pomieszczeniu znajdują się gotowe wyroby Anatolija – od najmniejszych pudełek po ogromne wazony. Wszystko jest wykonane z drewna. Chce się wszystkiego dotknąć, a umysłowi trudno jest zaakceptować, że to piękno było kiedyś szorstką kłodą.
Komargród powstał na ziemiach polskiej szlachty, rodziny Szaszkiewiczów. Być może zostały one przekazane jako nagroda za udział w bitwie pod Grunwaldem.
Wieś przyciąga turystów pałacem Czetwertyńskich-Bałaszowów.
„Kiedyś Szaszkiewiczowie sprzedali swój majątek rodzinie Czetwertyńskich, ci rządzili tu przez długi czas. Zachowałą się toponimia związana z tą szlachecką rodziną. Na przykład wieś Stepaniwka nosi imię Stefana Czetwertyńskiego” – mówi przewodniczka.
Pałac położony jest na terenie dużego parku. Od razu rzuca się w oczy nietypowa architektura budynku – szachulcowa, z fasadą ozdobioną belkami, co często można zobaczyć na przykład w Bawarii.
„W 1820 r. właściciele majątku rozpoczęli odbudowę i od tego czasu pojawiła się nietypowa dla tych miejsc architektura” – dodaje przewodniczka. – Wkrótce Czetwertyńscy wyjechali do Polski, a majątek znalazł się w rękach bardzo bogatej rodziny rosyjskiej szlachty, Bałaszowów. Po wydarzeniach październikowych sami Bałaszowowie wyemigrowali do Francji”.
Dziś na terenie posiadłości mieści się liceum rolnicze. Główny budynek pałacu jest w opłakanym stanie, dlatego nie było możliwości obejrzenia go od środka.
Turystycznym magnesem miasta Tulczyn jest Pałac Potockich. Znajduje się on w centrum i trudno go nie zauważyć, gdyż skala zabytku jest imponująca. Nazywano go „Podolskim Wersalem”.
Pałac wzniesiono pod koniec 18. wieku na zlecenie Stanisława Szczęsnego Potockiego, jednego z najbogatszych wówczas Polaków. Wcześniej stracił cały swój majątek na terenie Rzeczypospolitej, gdyż po I rozbiorze Polski ziemie te trafiły do Cesarstwa Austro-Węgierskiego.
Wraz z przeprowadzką do Tulczyna Potockiego skromne miasteczko zamieniło się w tętniące życiem miasto z wieloma zakładami produkcyjnymi. Potocki mieszkał w Tulczynie z trzecią żoną Sofią. Na jej cześć zbudował także słynny park 'Sofijówka’ w Humaniu. Obecnie w pałacu mieści się Szkoła Kultury.
W mieście znajduje się także muzeum kompozytora Mykoły Leontowicza. W latach 1908-1921 mieszkał tu autor słynnego „Szczedryka” (w wersji angielskiej – Carol of the Bells). Tutaj Leontowycz komponował i uczył śpiewu w żeńskiej szkole diecezjalnej.
W Tulczynie zakończył się pierwszy dzień objazdowego forum turystycznego. Następnego dnia na jego uczestników czekały przygody w Bracławiu, stolicy bracławskiego chasydyzmu, na historycznych Wałach Niemirowskich, w smacznym Rajgrodzie i w Kunie z jej niezwykłym kościołem.
Wydarzenie zorganizowały „Stowarzyszenie Rozwoju Regionalnego Tawrijskiego Związku Gmin Terytorialnych” oraz gminy uczestniczące w klastrze „Drogami Trypolskiej Pramatki”.
Autor – Anna Bałakyr
Redakcja – Lena Semenowa
Wersja ukraińska
Українська, польська, єврейська культури та… Трипільська Праматір. В Ямполі відбувся туристичний форум, частина 1-ша
Трипільська культура, народні ремесла, несподівані смаки, польські палаци та єврейська історія – цим і не тільки взялася завойовувати туристів Вінниччина. Для формування стратегії 18-20 жовтня в області відбувся форум „Туристичними шляхами українського Поділля”. Участь в ньому взяли представники туристичної галузі та органів влади. Мета заходу – економічний розвиток громад через підтримку місцевого туризму.
Перший день форуму прийняло місто Ямпіль поруч кордону з Молдовою. 18 жовтня тут відбулися дискусії, обговорення, презентації туристичних проєктів.
Співорганізатором заходу став агротуристичний кластер „Шляхами Трипільської Праматері”. Він об’єднує 21 громаду з Вінницької, Кіровоградської та Черкаської областей. Саме населенні пункти цих громад працюють над створенням туристичних продуктів, об’єднаних трипільською тематикою.
Голова Державного агентства розвитку туризму України Мар’яна Олеськів під час форуму сказала, що трипільська культура може стати фундаментом для створення туристичної екосистеми України, Молдови та Румунії, де вона побутувала.
Тому для налагодження співпраці на форум приїхали представники прикордонних населених пунктів Молдови. Разом з українською стороною вони підписали меморандум про співпрацю та розширенням туристичного маршруту за межі України.
„Це непростий шлях. І не треба очікувати швидких результатів. Я б’юся над цим проектом вже три роки, і при цьому ми лише на початку, – каже натхненник ідеї Павло Ярмій, підприємець та голова правління „Агенції регіонального розвитку Таврійського об’єднання територіальних громад”. – Деякі проєкти нашого трипільського кластеру стануть спільними для всіх громад, наприклад, розробка туристичних шляхів, навчання гідів і власників туристичних садиб. Деякі будуть чисто локальними, адже кожен населений пункт має свою особливість і має чим похвалитися”.
Так, 19 та 20 жовтня учасники форуму показували родзинки сіл і містечок, що входять до туристичного кластеру. Варто додати, що регіон є перетином кількох культур, які ще не так давно співіснували разом – української, єврейської та польської. Тут залишилося багато відомих та маловідомих слідів польської присутності, які варто відвідати.
Село Буша розташоване за 22 км від Ямполя. В самому центрі розкинувся історико-культурний заповідник. Тут колись знайшли трипільське поселення. Над одним із розкопаних археологами трипільських будинків звели спеціальний павільйон. В ньому можна побачити результати знахідки.
Тут же, на зелених пагорбах, розташований парк кам’яної скульптури – робіт художників, які приїжджали сюди на творчі пленери. Також є подільська хата з відтвореним традиційним побутом, художній музей, музей ткацтва, Гайдамацький яр, скельний храм. Останній наказав розкопати місцевий шляхтич в 1824 році. На стіні тут можна прочитати вишкрябаний напис польською “Ta jaskinia odkryta przez Romualda Ostoja Owsianego r. 1824”.
На стінах храму є барельєфи – олень, жінка з чашею, загадкові написи. Це все породило багато химерних міфів навколо об’єкту. Щодо давності храму та походження барельєфів між істориками точаться дискусії: від кам’яного віку до, найбільш вірогідного, початку 17 століття.
Історія Буші має помітну польську присутністю. В 16 столітті нею заволодів великий гетьман коронний Ян Замойський. Всередині 17 століття містечко Буша налічувало аж 12 тисяч населення, а вона була маєтністю Томаша Замойського. Тоді Буша опинилася на перетині збройних конфліктів коронної армії та турецьких військ. Тут між двома силами був підписаний мирний договір.
1648 року козаки взяли під контроль Бушу та перетворили її на одну з головних своїх баз. Через шість років бушанський замок взяли в облогу війська Станіслава Потоцького і Стефана Чарнецького. Місто захопили, а від укріплень замку залишилася одна сторожова вежа та рештки валів.
Сьогодні Буша – село з багатою туристичною пропозицією, широким вибором приватних садиб та доступними цінами.
З Буші автобус везе нас до села Клембівка. Вона розташована на живій трасі. Зупиняємося біля Центру клембівської вишивки – помітної хатини з білими стінами, розмальованими чорно-білими традиційними узорами трикутної форми – класичними для місцевої вишивки.
„Колись в кожній хаті наші жінка вишивали і ткали без схем.. А в кожному дворі вирощували коноплю і робили полотно”, – розповідає Ольга Ордатій з центру і запрошує всередину.
У виставкових кімнатах можна побачити старовинні чоловічі та жіночі сорочки, побут колишньої хати, інформацію про клембівських вишивальниць. Наприкінці 19 століття століття в селі організували артіль, у якій працювали місцеві вишивальниці. На початку 20 століття клембівську вишивку продавали в Англії, Німеччині, Данії. Європейці думали, що її створюють за допомогою спеціальних машин і просили їх продати.
Вишивка Клембівки – унікальна. Орнамент має давнє походження. Дослідники кажуть, що його прототипи і аналоги зустрічаються в археологічних артефактах доби Трипілля. Це переважно S-подібні і свастичні символи, ромби та хрести.
Біля Клембівки розташоване село Стіна. Воно лежить в мальовничій долині. Краєвидом на нього можна насолодитися з гори, що на під’їзді.
„Сюди треба приїжджати з двома парами кросівок, щоб обходити всі красиві місця”, – зустрічає нас на горі Валерія, 20-річна активістка, яка піднімає туризм з рідному селі. Дівчина запрошує до хати своєї прабабусі. Жінка вже померла, а правнука взялася відновлювати старий будинок з призьбою. Їй в цьому допомагають батьки. Сьогодні хата є своєрідним музеєм побуту Стіни.
Звідти мальовничими вузькими вулицями йдемо до унікальної майстерні ткацької майстерні „Верета”. Тут місцеві жінки на старовинних верстатах тчуть традиційні килимки, а також сучасні аксесуари в тій же техніці. За матеріал беруть обрізки зі швейних підприємств.
„А тканину на ці косметички передали бортпровідниці авіакомпаніїSkyUp. Насправді, це їхні порізані костюми, – бере в руки косметичку помаранчевих, чорних і білих кольорів співзасновниця виробництва Лариса Степанець. – А кошти з продажів йдуть на допомогу дітям з розладом спектру аутизму”.
Така і подібні косметички тут коштують 560 грн. Також в Стіні можна замовити майстер-клас з ткацтва за 600 грн. В центрі також є кімнатка для тих, хто забажає поєднати творчість з відпочинком.
Засновники „Верети” Юрій та Лариса Степанці до її відкриття займалися реалізацією в громаді екологічних проєктів. .
„Зокрема, ми навчали діток, як сортувати сміття для переробки. В дітей виникло питання: а що з тканиною? Ми почали думати, як її переробляти, і дійшли до ідеї виробництва”, – додає Лариса.
Сьогодні вироби „Верети” стають все більше популярними, а українська дизайнерка Ксенія Шнайдер показала вироби з тканин зі Стіни на Лондонському тижні моди.
Село Гнатків відоме майстернею теслі Анатолія Лукіянчина. Він заснував єдиний в Україні музей теслярства. Господар запрошує до великої кімнати, де всі стіни обвішані різноманітними незрозумілими предметами. Майстер називає: рубанки, долото, шпунтубелі, фігареї, клюкарзи. Пан Анатолій з запалом розповідає про раритети, які він зібрав не лише в Україні, а й за кордоном.
В майстерні можна відчути себе теслею і спробувати, як працює той чи інший інструмент. В окремій кімнаті стоять готові вироби Анатолія Лукіянчина – від найменших цукерничок до високих ваз. Все зроблене з дерева. Рука так і тягнеться помацати гладку поліровану поверхню, а розуму важко прийняти, що ця краса була колись грубою колодою.
Комаргород Томашпільської громади заснований на землях польських шляхтичів Шашкевичів. Можливо, їх отримали в дар за участь в переможній для польського народу Грюнвальдській битві.
Село приваблює архітектурних об’єктом – палацом Четвертинських-Балашових.
„Свого часу Шашкевичі продали своє майно роду Четвертинським і вони довго керували тут. Збереглася топоніміки, пов’язана з цим шляхетським родом. Скажімо, село Степанівка названа на честь Стефана Четвертинського”, – каже екскурсовод.
Палац розташований на території великого парку. Одразу спадає в очі нетипова архітектура будівлі – фахверкова, з оформленням фасаду грубими балками, як часто можна побачити, скажімо, в Баварії.
„1820 року власники маєтку почали реконструкцію, відтоді і з’явилася нехарактерна для цих місць архітектура, – додає екскурсовод. – Незабаром Четвертинські виїхали до Польщі, а маєток опинився в руках надзвичайно багатого роду російських дворян Балашових. Самі Балашови після жовтневих подій емігрували до Франції”.
Сьогодні на території маєтку розташований аграрний ліцей. Основне приміщення палацу перебуває в аварійному стані, тому побачити його зсередини не вдалося.
Туристичним магнітом міста Тульчин є палац Потоцьких. Він розташований в центрі і його важко не помітити, бо пам’ятка вражає масштабом. Її називають “подільський Версаль”.
Палац збудували наприкінці 18 століття на замовлення Станіслава Щенсного Потоцького — одного з найзаможніших польських магнатів. Перед цим він втратив всі свої маєтності на території Речі Посполитої, адже після Першого поділу Польщі території разом з ними відійшли до Австро-Угорської імперії.
З переїздом до Тульчина Потоцького скромне містечко перетворилося на жваве місто з багатим виробництвом. В Тульчині Потоцький жив з третьою дружиною Софією. На її честь він також збудував відомий парк „Софіївка” в Умані. Зараз в палаці розміщується Тульчинське училище культури.
Також в місті є квартира-музей композитора Миколи Леонтовича. Автор “Щедрика” жив тут з 1908 по 1921 рік. Тут писав твори, викладав співи у жіночому єпархіальному училищі, головував у тульчинській “Просвіті”.
У залах музею можна побачити його робочий стіл, подарунки від учениць училища, фортепіано композитора.
“Ось за ним у сувору зиму сидів у голоді і холоді батько. Закутає ноги ковдрою, хукає на пальці і грає, грає, наче не помічає жорстокої дійсності. Для нього існувала тільки музика. Мама створила максимальні умови для його творчого спокою і настрою. Вона, очевидно розуміла, ким є і ким залишається Леонтович для України”, – згадувала донька Леонтовича Галина, яка до останнього жила при музеї.
Перший мандрівний день туристичного форуму завершився в Тульчині. Наступного дня його учасників чекали пригоди в столиці брацлавського хасидизму Брацлаві, на історичних Немирівських Валах, в смачному Райгороді та в Куні з незвичайним костелом.
Захід організували „Асоціація регіонального розвитку Таврійського об’єднання територіальних громад” та громади-учасниці кластера „Шляхами Трипільської Праматері”.
Автор- Ганна Балакир
Редакція- Лєна Семенова
