Miasto Fastów – administracyjne centrum Fastowskiej gminy miejskiej oraz rejonu fastowskiego w obwodzie kijowskim, położone 70 km od Kijowa. Ważny węzeł kolejowy i ośrodek przemysłowy. Liczba mieszkańców – około 45 tysięcy.
Foto Zygmunt Gerstmann
Z ciekawostek podanych w Wikipedii warto wspomnieć, że w 1604 roku w mieście zatrzymało się wojsko polsko-ukraińskie, które 20 czerwca 1605 roku zdobyło Moskwę.
Marzę o powtórzeniu tego wydarzenia w 2025 roku!
Fastów ma też miasto partnerskie w Polsce – Tomaszów Lubelski, którego burmistrza znam osobiście. Panu Wojciechowi Żukowskiemu przed wojną robiłam wycieczkę po Kijowie.
Do Fastowa można dojechać pociągiem (elektryczką) z Kijowa w kierunku Koziatyna, Żytomierza i Białej Cerkwi albo autobusem Kijów–Fastów.
Cena biletu na elektryczkę jest po prostu śmieszna – 25 hrywien (2 złote) za godzinną podróż.
Fastów w moim życiu mijałam często i nieraz się tu przesiadałam, ale poza dworzec nigdy nie wychodziłam. Po raz pierwszy zwiedziłam to miasto, choć dość pobieżnie.
Na początek poszłam zjeść śniadanie w lokalu „Syta Mysz” w centrum miasta – całkiem smacznie i przyzwoicie. Lokali gastronomicznych, nawiasem mówiąc, w mieście jest sporo – i przy dworcu, i w centrum.
Potem udałam się do głównej atrakcji turystycznej, dla której w ogóle warto przyjechać do Fastowa – Kościoła Podwyższenia Świętego Krzyża.
Bez wątpienia ten architektoniczny klejnot należy do najwybitniejszych zabytków nie tylko Kijowszczyzny, ale i całej Ukrainy.
Podchodząc do kościoła, zobaczyłam dwóch parafian, którzy miło rozmawiali po zakończonej właśnie mszy. Uprzejmie opowiedzieli mi o świątyni, pokazali główne ikony i podzielili się ulotką informacyjną o kościele. Informacjami z tej ulotki podzielę się i ja z Wami:
„Pierwszym kościołem w Fastowie, o którym wspominają dokumenty, była świątynia zbudowana w 1593 roku przez biskupa Józefa Wereszczyńskiego (1530–1598).
W 1620 roku do miasta, na zaproszenie biskupa Bogusława Radoszewskiego, przybyli jezuici. Przywieźli z Rzymu cudowny obraz Jezusa Ukrzyżowanego, który został umieszczony w głównym ołtarzu. W wyniku zawieruchy wojennej XVII wieku kościół został ograbiony i zniszczony, a na jego miejscu biskup Kazimierz Cieciszowski (1745–1831) wzniosł nowy drewniany kościół Podwyższenia Świętego Krzyża.
Obecna świątynia została wzniesiona przez ks. Stanisława Szeptyckiego na początku XX wieku i uroczyście konsekrowana w 1911 roku. Głównym architektem był znany odeski budowniczy Władysław Dąbrowski. Świątynia ma 35 m długości, 22 m szerokości w transepcie, a wieża sięga 43 m. Ściany wzniesiono z kijowskiej żółtej cegły, a cokół – z granitu pochodzącego z majątku hrabiego Józefa Potockiego w Szepetówce. Wielką dobrodziejką nowo wybudowanego kościoła była hrabina Branicka z Białej Cerkwi, która sfinansowała nowe organy.
W 1920 roku liczba parafian wynosiła 2349 osób. Od 1923 roku władze sowieckie zabroniły księżom i katechetom nauczania dzieci religii. W Wielkanoc 1929 roku grupy młodych ateistów i komsomolców wyrywały wiernym sprzed kościoła koszyki ze święconką. Ci sami ludzie często biegali po kościele w czapkach i z papierosami w ustach.
W wyniku masowych represji sowieckich liczba parafian w 1930 roku zmniejszyła się do 500 osób, ale na niedzielną mszę regularnie przychodziło około 300 wiernych. Boże Narodzenie 1929 roku parafianie po raz pierwszy przeżyli bez duszpasterzy.
Przed ostatecznym zamknięciem kościoła (4 maja 1936 roku) doszło do wielu aktów wandalizmu. Między innymi oddział partyjno-komsomolski wyrzucił z krypty pod kościołem doczesne szczątki ks. Stanisława Szeptyckiego. Oburzona parafianka Karolina Kowalska powiedziała wtedy do ludzi: „Tylko barbarzyńcy są zdolni uczynić coś takiego wobec księdza, który był dobrym człowiekiem”. Zorganizowała ponowny pogrzeb kapłana na cmentarzu katolickim. Za te słowa i obronę kościoła została skazana na śmierć, a wyrok wykonano w 1937 roku.
W 1936 roku, już po oficjalnym zamknięciu świątyni, przewodniczący rady parafialnej Adam Osenko próbował uratować najcenniejszą relikwię – cudowny obraz Jezusa Ukrzyżowanego. Prowadził rozmowy o przekazaniu obrazu do parafii św. Aleksandra w Kijowie. Od tego momentu ślad po obrazie na zawsze zaginął. W latach wielkiego terroru reżim komunistyczny aresztował setki parafian, wielu z nich rozstrzelano. Po zniszczeniu cerkwi prawosławnych podczas wojny Niemcy pozwolili odprawiać nabożeństwa w kościele, lecz po Wielkanocy 1957 roku został on ponownie zamknięty.”
W 1989 roku 900 fastowian zwróciło się z pisemną prośbą do deputowanej Rady Najwyższej ZSRR, Walentiny Tierieszkowej, z żądaniem zwrotu kościoła wspólnocie rzymskokatolickiej. Liczne petycje do władz oraz zdecydowana postawa o. Jana Krapana i grupy parafian pod przewodnictwem Kazimierza Łukasiewicza doprowadziły do tego, że w sierpniu 1990 roku kościół został zwrócony wiernym. W lipcu tego samego roku świątynia została ponownie poświęcona.
Pierwszymi dominikanami, którzy przyjechali z Leningradu, byli o. Krzysztof Fridman (tercjarz, który odprawił pierwszą mszę w kościele) oraz o. Andrzej Kasjanienko, mianowany przez biskupa ryskiego pierwszym proboszczem parafii fastowskiej.
W 1990 roku do Fastowa przybył dominikanin o. Zygmunt Kozar. Na mszy tego dnia było zaledwie 15 kobiet. W 1991 roku o. Zygmunt został mianowany proboszczem parafii i rozpoczął remont świątyni. Jego działalność w znacznym stopniu przyczyniła się do rozwoju parafii. Później dołączyli do niego inni bracia i siostry Zakonu św. Dominika.
W 2003 roku o. Zygmunt wyjechał do Katowic, gdzie zmarł w szpitalu w Bogucicach. Zgodnie z jego ostatnią wolą trumnę z ciałem przewieziono do fastowskiego kościoła, a następnie, w wielkiej procesji pogrzebowej, na miejscowy cmentarz, gdzie spoczął obok swoich parafian. W tym samym roku Rada Miasta Fastowa pośmiertnie nadała o. Zygmuntowi tytuł honorowego obywatela Fastowa.
Foto autora
W 2004 roku zakończono remont fastowskiej świątyni. Podczas uroczystej mszy sekretarz nuncjatury apostolskiej w Kijowie, o. Wojciech Załuski, poświęcił kopię obrazu Jezusa Fastowskiego, namalowaną przez Aleksandrę Zalitacz.
W 2005 roku plac przed kościołem otrzymał imię o. Zygmunta Kozara.
W kościele znajdują się także trzy ikony, przy których warto się zatrzymać:
Cudowna ikona Jezusa Fastowskiego, która zaginęła w niewyjaśnionych okolicznościach w drugiej połowie lat 30. XX wieku.
Ikona Matki Bożej Częstochowskiej, zachowana przez parafiankę Józefę Wasilewską. Pochodzi z drugiej połowy XIX wieku i jest jedynym elementem dawnego wystroju kościoła.
W kaplicy pod kościołem znajduje się kopia cudownej ikony Matki Bożej Tołgskiej z 1774 roku, podarowana świątyni przez o. Krzysztofa Fridmana – dominikańskiego tercjarza z Petersburga.
Na zewnętrznych ścianach kościoła – fasadzie i transepcie – umieszczono trzy betonowe płaskorzeźby, prawdopodobnie wykonane w kijowskiej pracowni rzeźbiarza włoskiego pochodzenia Elia Sali (jego prace można także zobaczyć na fasadach „Domu z chimerami” oraz kościoła św. Mikołaja w Kijowie).
Na terenie parafialnym warto zwrócić uwagę na kapliczkę po lewej stronie, gdzie stoi figura Matki Bożej z końca XIX wieku, znaleziona na zniszczonym cmentarzu w okolicach Tarnopola. Po lewej stronie umieszczono również kilkanaście nagrobków przywiezionych z okolicznych zniszczonych cmentarzy. Wśród nich znajduje się granitowy pomnik Dobrego Pasterza autorstwa miejscowego rzeźbiarza Anatolija Dreweckiego, poświęcony odnowicielowi kościoła – o. Zygmuntowi Janowi Kozarowi.
Msze święte odbywają się w niedzielę: o 9:30 (po polsku), o 11:00 (po ukraińsku),
w dni powszednie o 9:00 po ukraińsku (czasami po polsku), wieczorami też.
Harmonogram najlepiej sprawdzać na stronie „Kościół fastowski” (Фастівський костел) na Facebooku, gdzie zawsze publikowane są aktualne informacje.
Piękna mozaikowa posadzka kościoła została zachowana.
Przy parafii działa Dom św. Marcina dla osób społecznie potrzebujących oraz prywatne gimnazjum.
Jedną z wizytówek Fastowa była niegdyś piękna budowla dworca kolejowego typu „wyspowego” z wieżą zegarową. Ten dworzec barbarzyńsko i bez powodu zburzono w XXI wieku, stawiając niedaleko współczesne metalowo-szklane pudło.
W okresie niespokojnych i burzliwych lat 1917–1920, gdy władza często przechodziła z rąk do rąk, w Fastowie miało miejsce wydarzenie doniosłe dla Ukrainy. Tutaj, na stacji kolejowej, w wagonie sztabowym, 1 grudnia 1918 roku podpisano Układ o zjednoczeniu Ukraińskiej Republiki Ludowej i Zachodnioukraińskiej Republiki Ludowej, który ratyfikowano w Stanisławowie (obecnie Iwano-Frankiwsk), a uroczyście ogłoszono na Placu Sofijskim w Kijowie.
Obecnie obok budynku dworca kolejowego działa „Muzeum na kołach”, którego ekspozycja odtwarza to wydarzenie. Otwarto je 1 grudnia 2001 roku, ale dostać się do środka nie jest łatwo: muzeum działa tylko w piątki. Byłam tam w niedzielę, więc obejrzałam wagon tylko z zewnątrz.
Muzeum krajoznawcze także było w niedzielę zamknięte, dlatego tam nie poszłam. Następnym razem zaplanuję wyjazd tak, aby trafić do muzeum.
Wśród ciekawostek Fastowa warto wymienić zachowaną z XVIII wieku drewnianą cerkiew Pokrowską z dzwonnicą.
W ludowej tradycji nazywana jest po prostu Zariczańską, ponieważ znajduje się w dzielnicy Zaricze (Zarzecze), albo cerkwią Semena Palija – nazwaną tak na cześć znanego fastowskiego pułkownika Semena Palija.
Cerkiew jest zabytkiem architektury o znaczeniu narodowym, wyróżnia się niezwykle harmonijnymi proporcjami i doskonałością form, przez co znana jest jako jeden z arcydzieł ukraińskiej architektury drewnianej.
Cerkiew Pokrowska w Fastowie została zbudowana w 1740 roku na miejscu dawnej, zaniedbanej świątyni, a wzniesienie dzwonnicy datuje się na lata 1779–1781. Według podań fastowską cerkwią Pokrowską opiekował się osobiście kozacki pułkownik Semen Palij.
Do maja 2022 roku nabożeństwa odbywały się tu pod przewodnictwem duchownych Ukraińskiej Prawosławnej Cerkwi Moskiewskiego Patriarchatu. Jednak w 2022 roku na ogólnym zebraniu członków wspólnoty religijnej zmieniono jurysdykcję. Teraz w cerkwi rozbrzmiewa modlitwa w języku ukraińskim. Obecnie nabożeństwa prowadzą księża PCK (Prawosławnej Cerkwi Ukrainy).
Niedaleko cerkwi Pokrowskiej, na tej samej ulicy, znajduje się browar fastowski. Został założony w 1906 roku przez niemieckiego przedsiębiorcę Zieberta. Był to wówczas niewielki browar, gdzie ulubiony przez wielu napój rozlewano do beczek.
Obecnie browar fastowski należy do koncernu „Obołoń”. Obok znajduje się sklep firmowy, w którym można kupić świeże piwo z kolekcji rozlewanych w tym zakładzie. Co też uczyniłam. Na pytanie, czy to piwo sprzedaje się jeszcze gdzieś indziej, czy jest to unikatowy produkt dostępny tylko w sklepie firmowym, starsza pani sprzedawczyni odpowiedziała: „Nie wiem, nie chodzę po innych sklepach”.
Produkty eksportowane są do prawie 20 krajów świata, w tym do USA.
Wśród znanych osób w Fastowie mieszkał Jan Koum – amerykański programista i przedsiębiorca pochodzenia ukraińsko-żydowskiego, twórca komunikatora WhatsApp, dyrektor wykonawczy Facebooka od 2014 roku, z majątkiem szacowanym na 10 mld dolarów. W Fastowie spędził też ostatnie lata wybitny ukraiński wynalazca Mykoła Benardos, który jako pierwszy na świecie opracował metodę spawania łukiem elektrycznym. Z okazji stulecia jego wynalazku postawiono mu pomnik, którego tym razem nie udało mi się zobaczyć.
Do Fastowa jeszcze wrócę, bo dojechać tu jest bardzo łatwo, a zostało niemało miejsc, których nie zdążyłam odwiedzić.
Autor i redakcja- Lena Semenowa
Wersja ukraińska
Фастів – залізничний вузол Київщини. Костел Воздвиження Святого Хреста у Фастові- найгарніший костел Київщини
Місто Фастів- адміністративний центр Фастівської міської громади та Фастівського району Київської області за 70 км від Києва. Важливий залізничний вузол та промисловий центр. Населення- біля 45 тисяч осіб.
З цікавих фактів, які подає Вікіпедія, є той, що в 1604 року в місті зупинялося українсько-польське військо, яке 20 червня 1605 року захопило Москву.
Мрію про повтор цієї події у 2025!
А ще у Фастова місто побратим у Польщі – Томашув Любельський, з мером якого я знайома особисто. Пану Войчеху Жуковського перед війною робила екскурсію по Києву.
До Фастова можна дістатися потягом (електричкою) з Києва у напрямку Козятина, Житомира та Білої Церкви або автобусом Київ–Фастів.
Вартість електрички просто смішна- 25 гривень (2 злотих) за годинну подорож.
Фастів у своєму житті я проїжджала часто, і пересаджувалася тут не раз, але за межі вокзалу ніколи не виходила. Вперше я дослідила це місто, хоча й досить поверхово.
Для початку пішла поснідала в закладі «Сита миша» в центрі міста, цілком смачно і пристойно. Закладів харчування, до слова, в місті достатньо, і на вокзалі і в центрі.
Далі попрямувала до основної туристичної домінанти, заради якої взагалі варто їхати до Фастова. Костел Воздвиження Чесного Хреста.
Безперечно, цей архітектурний шедевр належить до найвидатніших пам’яток не лише Київщини, а й України.
Підійшовши до костела, побачила двох прихожан, які мило спілкувалися після служби, яка щойно скінчилася. Вони любязно мені розказали про костел, показали основні ікони і поділилися інформаційною листівкою про костел. Інформацією з листівки поділюся і я з вами.
«Першим костелом у Фастові, про який говорять документи, була святиня, збудована 1593 року єпископом Йосифом Верещинським (1530–1598).
У 1620 році до міста, на запрошення єпископа Богуслава Радошевського, прибули єзуїти. Вони привезли з Рима чудотворний образ Ісуса Розп’ятого, який було встановлено в головному вівтарі. Внаслідок воєнної завірюхи XVII століття костел було розграбовано й зруйновано, а на його місці єпископ Казимир Цєцішовський (1745–1831) звів новий дерев’яний костел Воздвиження Чесного Хреста.
Сучасний храм був збудований о. Станіславом Шептицьким на початку ХХ століття й урочисто освячений у 1911 році. Головним архітектором став знаний одеський зодчий Владислав Домбровський. Святиня має 35 м завдовжки та 22 м завширшки у трансепті, а вежа сягає 43 м. Стіни зведені з київської жовтої цегли, а цоколь – із граніту, що походив з маєтку графа Йосифа Потоцького в Шепетівці. Великою благодійницею новозбудованого костелу стала графиня Браницька з Білої Церкви, яка профінансувала нові органи.
У 1920 році кількість парафіян становила 2349 осіб. Від 1923 року радянська влада заборонила священникам і катехетам навчати дітей релігії. На Великдень 1929 року групи молодих атеїстів і комсомольців виривали з рук вірян перед костелом кошики зі святковими стравами. Часто ті самі люди бігали по костелу в шапках і з цигарками в зубах.
Унаслідок масових радянських репресій кількість парафіян у 1930 році скоротилася до 500 осіб, але регулярно на недільну месу приходило близько 300. Різдво 1929 року парафіяни вперше пережили без душпастирів.
Перед остаточним закриттям костелу (4 травня 1936 року) відбулося багато актів вандалізму. Зокрема, партійно-комсомольський загін викинув з крипти під костелом тлінні останки о. Станіслава Шептицького. Обурена парафіянка Кароліна Ковальська сказала тоді до людей: «Лише варвари здатні зробити таке зі священником, який був доброю людиною». Вона вдруге організувала похорон священника на католицькому цвинтарі. За ці слова й захист костелу її було засуджено до страти, вирок виконано 1937 року.
У 1936 році, вже після офіційного закриття костелу, голова парафіяльної ради Адам Осенко намагався врятувати найціннішу реліквію – чудотворний образ Ісуса Розп’ятого. Він домовлявся про передачу образу до парафії св. Олександра в Києві. Після цього слід образу назавжди загубився. У роки великого терору комуністичний режим заарештував сотні парафіян, багатьох із них розстріляли. Після зруйнування православних храмів під час війни німці дозволили проводити богослужіння у костелі, але після Великодня 1957 року його знову закрили.
У 1989 році 900 фастівчан звернулися з письмовим проханням до депутатки Верховної Ради СРСР Валентини Терешкової з вимогою повернути костел римо-католицькій громаді. Численні петиції до влади та наполеглива позиція о. Яна Крапана і групи парафіян на чолі з Казимиром Лукашевичем призвели до того, що в серпні 1990 року костел було повернуто вірним. У липні того ж року храм повторно освятили.
Першими домініканцями, які приїхали з Ленінграда, були о. Кшиштоф Фрідман (терціарій, який відправив першу месу в костелі) та о. Андрій Кас’яненко, призначений ризьким єпископом першим настоятелем фастівської парафії.
У 1990 році до Фастова приїхав домініканець о. Зиґмунт Козар. На месі того дня було лише 15 жінок. У 1991 році о. Зиґмунта призначили настоятелем парафії, і він розпочав ремонт святині. Його діяльність значно сприяла розвитку парафії. Пізніше до нього приєдналися інші брати й сестри Ордену св. Домініка.
У 2003 році о. Зиґмунт виїхав до Катовіце, де помер у лікарні в Богучіцах. Згідно з його останньою волею, труну з тілом перевезли до фастівського костелу, а потім, у великій похоронній процесії, – на місцевий цвинтар, де він спочив поряд зі своїми парафіянами. У тому ж році Фастівська міська рада посмертно надала о. Зиґмунтові звання почесного громадянина Фастова.
У 2004 році завершено ремонт фастівської святині. Під час урочистої меси секретар апостольської нунціатури в Києві о. Войцех Залуський освятив копію образу Ісуса Фастівського, намальовану Олександрою Залітач.
У 2005 році площі перед костелом надали ім’я о. Зиґмунта Козара.
У костелі зберігаються також три ікони, біля яких варто зупинитися:
Чудотворна ікона Ісуса Фастівського, яка зникла за нез’ясованих обставин у другій половині 1930-х рр.
Ікона Матері Божої Ченстоховської, збережена парафіянкою Юзефою Василевською. Вона походить із другої половини XIX ст. і є єдиним елементом давнього оздоблення костелу.
У каплиці під костелом міститься копія чудотворної ікони Матері Божої Толзької 1774 року, подарована храмові о. Кшиштофом Фрідманом – домініканським терціарієм із Санкт-Петербурга.
На зовнішніх стінах костелу – фасаді й трансепті – розміщено три бетонні рельєфи, ймовірно, виконані в київській майстерні скульптора італійського походження Еліа Салі (його роботи можна також побачити на фасадах будинку «З химерами» та костелу св. Миколая в Києві).
На парафіяльному подвір’ї варто звернути увагу на капличку зліва, де стоїть фігура Матері Божої кінця XIX ст., знайдена на зруйнованому цвинтарі біля Тернополя. Зліва також розміщено кільканадцять надгробків, привезених із довколишніх знищених кладовищ. Серед них – гранітний пам’ятник Доброго Пастиря роботи місцевого скульптора Анатолія Древецького, присвячений відновлювачу костелу – о. Зиґмунтові Яну Козару.
Святі Меси відбуваються в неділю: о 9:30 (польською), о 11:00 (українською),
в будні дні о 9.00 українською (іноді польською).
Графік краще уточнювати на сторінці «Фастівський костел» у фейсбуці, там завжди публікується актуальна інформація про костел.
Гарна мозаїчна підлога костелу збережена.
При парафії діє будинок святого Мартина для соціально незахищених людей, приватна гімназія.
Однією із візитівок Фастова раніше була прекрасна будівля залізничного вокзалу “острівного” типу із годинниковою вежею. Цей вокзал по-варварськи і безпричинно зруйнували у 21 столітті, поставивши недалеко сучасну металево-скляну коробку.
У період неспокійних та сумбурних 1917-20 років, коли влада часто переходила з одних рук в інші, у Фастові сталася визначна для України подія. Тут, на залізничній станції, у штабному вагоні, 1 грудня 1918 року відбулось підписання Договору про злуку Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, який ратифіковали у Станіславі (тепер Івано-Франківськ) та урочисто проголосили на Софійській площі в Києві. Зараз поряд із будівлею залізничного вокзалу діє „Музей на колесах”, експозиція якого відтворює цю подію. Відкрито його 1 грудня 2001 року, але потрапити усередину не так просто: музей працює лише по п’ятницях. Я була в неділю, тож оглянула вагончик лише ззовні.
Краєзнавчий музей теж був в неділю закритий, тому я туди не пішла. Наступний раз спланую поїздку так, щоб попасти в музей.
З цікавинок Фастова можна відмітити збережену з 18 століття деревяну Покровську церква з дзвіницею.
В народі цю церкву називають або просто Зарічанська, оскільки знаходиться в мікрорайоні Заріччя, або ж Церква Семена Палія, названа на честь відомого Фастівського полковника Семена Палія.
Церква – архітектурна пам’ятка національного значення, вона вирізняється надзвичайно гармонійними пропорціями і довершеністю форм, відтак відома як один з шедеврів української дерев’яної архітектури.
Покровська церква у Фастові була збудована в 1740 році на місці давньої занедбаної, а от зведення храмової дзвіниці відноситься до 1779-81 років. Згідно з переказами фастівською Покровською церквою опікувався особисто козацький полковник Семен Палій.
До травня 2022 року тут служба проводилась священниками УПЦ МП. Але у 2022 році на загальних зборах членів релігійної громади змінили підлеглість Релігійної громади. Тепер в Церкві звучить молитва українською мовою. На даний час церковна служба проводиться священниками ПЦУ (Православної церкви України).
Неподалік від Покровської церкви на цій самій вулиці знаходиться Фастівський пивзавод. Заснований він у 1906 році німецьким підприємцем Зібертом. Тоді це була невеличка пивоварня, де улюблений багатьма напій розливався у бочки.
Зараз Фастівський пивзавод входить до об’єднання „Оболонь”. Поряд є фірмова крамниця, де можна придбати свіже пиво з колекцій, що розливаються на цьому підприємстві. Що я і зробила. На питання, чи це пиво продається ще десь чи це унікальна продукція, представлена лише в фірмовому магазині, літня жінка-продавець відповіла: «Не знаю, я по іншим магазинам не ходжу».
Продукція експортується майже у 20 країн світу, в тому числі в США.
З відомих людей у Фастові проживав Ян Кум — американський програміст та підприємець українсько-єврейського походження, розробник месенджера WhatsApp, виконавчий директор Facebook з 2014 року зі статками в 10 млрд доларів. Також у Фастові минули останні роки видатного українського винахідника Миколи Бенардоса, який першим у світі обгрунтував спосіб електричного дугового зварювання. До сторіччя його винаходу йому встановлено памятник, до якого я не дійшла.
У Фастів я ще повернуся, тому, що добратися до нього дуже легко і залишилося немало місць, які я не встигла відвідати.
Автор і редакція- Лєна Семенова
