Od połowy XVIII wieku na terenie dzisiejszego obwodu kirowohradzkiego, który wówczas znajdował się w granicach Imperium Rosyjskiego, utworzono Nową Serbię – wojskowo-osadniczy obszar przeznaczony do obrony południowych rubieży imperium oraz zasiedlania i zagospodarowywania tych stepowych ziem. Osiedlano tam Serbów, Bułgarów, Wołochów, Macedończyków i innych prawosławnych Słowian.
Dla ochrony nowoserbskich osiedli od południa w latach 1754–1757 zbudowano Twierdzę Świętej Elżbiety, w pobliżu której później powstało miasto. Od 1784 roku, po oficjalnym nadaniu praw miejskich, nosiło ono nazwę Jelizawetgrad. Dziś jest to Kropywnycki, który przez wiele lat nazywał się Kirowohrad. Wiele osób do dziś używa tej starej nazwy.
To ścisłe centrum Ukrainy, jej najbardziej centralny obwód. Dawniej uważano, że w granicach tego obwodu, w miejscowości Dobrowelyczkiwka, znajduje się geograficzny środek Ukrainy, jednak według współczesnych obliczeń i po doprecyzowaniu granic, środek ten przesunął się na Czerkaszczyznę, nieco bardziej na północ.
Wskaźnik „Dobrowelyczkiwka” zobaczyłam w samym centrum Kropywnyckiego.
Kropywnycki jest stolicą obwodu kirowohradzkiego, którego – niestety – wciąż nie przemianowano ze względu na niemożność zmiany Konstytucji, w której widnieje nazwa „Kirowohradski”. My jednak będziemy nazywać ten obwód i region Kropywnyczczyzną. Liczba mieszkańców miasta wynosi około 215 000. To mniej więcej tyle, co Tarnopol czy Łuck, a więc trochę poniżej średniej wśród miast obwodowych. Mniejszy od niego jest tylko Użhorod.
Ja, wielu podróżników oraz moi koledzy z branży turystycznej uważamy Kropywnycki za najbardziej niedocenione miasto turystyczne Ukrainy. Jeden z programów podróżniczych kilka lat temu nakręcił o nim film i okazało się, że ludzie z innych miast nie tylko tu nie byli, ale nierzadko nawet nie słyszeli o takim mieście. To niesamowicie niesprawiedliwe.
Miasto jest znacznie piękniejsze i lepiej zachowane niż większość (!) miast obwodowych Ukrainy. Zdecydowanie można je zaliczyć do pierwszej dziesiątki turystycznych stolic kraju – obok Kijowa, Lwowa, Odessy i Czerniowców.
Hoteli w mieście jest mnóstwo, dla każdego znajdzie się coś odpowiedniego. Zatrzymałam się w hotelu „Jelisawetgrad” przy ulicy Sobornej, niedaleko twierdzy.
Lokali gastronomicznych również nie brakuje. Odwiedziłam Kaukaski Dwór, Warenyczną i Restaurację Kropywnyckich.
Restauracja Kropywnyckich to nowoczesna, autentyczna ukraińska restauracja przy ulicy Teatralnej, z cytatami miejscowych działaczy teatru. Miejsce pełne klimatu — dokładnie takie, jakie turyści uwielbiają.
Miasto przeżyło w połowie XIX – na początku XX wieku swoją „złotą erę” — rozwijał się przemysł, rozbudowywano infrastrukturę miejską, rozkwitała kultura. To właśnie tutaj w 1882 roku otwarto pierwszy profesjonalny ukraiński teatr, którego założycielem był Marko Łukycz Kropywnycki.
Wielu nazywa Kropywnycki teatralną stolicą Ukrainy, gdyż właśnie tutaj powstał teatr korifeuszy — pierwszy wysokiej klasy zawodowy teatr ukraiński na ziemiach podporządkowanych Rosji, specjalizujący się w repertuarze w języku ukraińskim.
Marka Kropywnyckiego nazwano „ojcem ukraińskiego teatru”, a później na jego cześć nazwano całe miasto.
Do 1902 roku był on czołową postacią ukraińskiej sceny: wybitnym aktorem teatru koryfeuszy, a także reżyserem i dramaturgiem. Miał silny głos odpowiedni do partii muzycznych, świetnie znał się na muzyce i sam komponował melodie do wielu sztuk, rozumiał się również na sztukach plastycznych (co pozwalało mu kierować tworzeniem dekoracji), był też wnikliwym psychologiem — i to stale przejawiało się w jego reżyserii.
Swoją wszechstronną działalnością wychował całe pokolenie ukraińskich profesjonalnych teatralnych twórców. Z czasem czołowi artyści tworzyli własne trupy, które dzieliły się, łączyły, zmieniały nazwy i formy działalności.
Pomnik Markowi Kropywnyckiemu słusznie stoi obok teatru, na Placu Teatralnym.
Z teatrem korifeuszy związane są również nazwiska znanych mistrzów sceny: Iwana Karpenki-Karego, Mykoły Sadowskiego, Mychajła Staryckiego, Marii Zańkowieckiej, Panasa Saksahańskiego, Marii Sadowskiej-Barillotty i Hanny Zatyrkewycz-Karpyńskiej.
Teatr korifeuszy został zorganizowany w budynku wzniesionym w Jelizawetgradzie w 1867 roku ze środków inżyniera-pułkownika Heorhija Trambyckiego.
Budynek przetrwał, ale został gruntownie odrestaurowany i rozbudowany w latach 2011–2012.
Nowa epoka ukraińskiego teatru rozpoczęła się inscenizacją sztuki Iwana Kotlarewskiego „Natalka Połtawka”. Jak pisał Sadowski, „pierwsze przedstawienie było całkowitym, powszechnym triumfem”.
Właśnie dlatego naprzeciwko teatru ustawiono pomnik-fontannę Natalki Połtawki ze sztucznego marmuru. Oficjalne odsłonięcie odbyło się we wrześniu 2013 roku, w 259. rocznicę założenia miasta. Rzeźba przedstawia młodą dziewczynę w stroju narodowym, idącą po wodę z koromysłem (nosidłem) na ramionach. Autor twierdzi, że to postać zbiorowa, ukazująca piękno ukraińskich dziewcząt.
Teatr odbywał liczne tournée i cieszył się olbrzymią popularnością. Podczas występów w Petersburgu aktorzy zdobyli sympatię stołecznej publiczności i samego cesarza Aleksandra III. Ten nawet zaprosił teatr do służby w teatrze cesarskim w Petersburgu, lecz artyści odmówili.
Oprowadzono mnie po teatrze i jego kulisach — w miejsca, w których nawet wielu mieszkańców nigdy nie było. Niestety, na żadne przedstawienie nie trafiłam, gdyż odwiedzałam miasto w sierpniu, a sezon teatralny zaczyna się we wrześniu. Będę więc musiała przyjechać ponownie.
W budynku teatru znajduje się kawiarnia „Teatralna”, której właścicielką jest pani Iryna — członkini polskiego stowarzyszenia „Polonia im. Szymanowskiego”. Tu razem z panem Ołeksandrem Polaczkiem, prezesem stowarzyszenia i moim przewodnikiem po mieście, i właścicielką wypiliśmy pyszną kawę i miło porozmawialiśmy.
Twierdza Świętej Elżbiety, dzięki której powstało miasto, miała kształt regularnego sześciokąta. Kontury wałów twierdzy są widoczne z kosmosu do dziś.
Była jednym z filarów rosyjskiego wpływu w regionie: w latach 1753—1764 mieściła się w niej siedziba najwyższego rosyjskiego dowództwa na południu Ukrainy.
Na terenie twierdzy rozbudowano całe miasteczko, w którego centrum stała drewniana cerkiew Świętej Trójcy. Znajdowały się tu budynki komendanta, generałów, protojereja, koszary dla żołnierzy, prochownie, kuźnie, studnie, magazyn prowiantowy i inne zabudowania. Czternastopokojowy dom, w którym w latach 1787—1788 mieszkał generał-feldmarszałek książę Grigorij Potiomkin, później przystosowano na potrzeby posłów zatrzymujących się tu w drodze z Petersburga do Konstantynopola i z powrotem.
W twierdzy otwarto szkołę dla dzieci oficerskich, założono pierwszą na Ukrainie drukarnię cywilną, a w latach 1787—1788 Potiomkin założył tu jeden z pierwszych na Ukrainie medycznych ośrodków kształcenia — szkołę medyczno-chirurgiczną.
Słynny chirurg Nikołaj Pirogow pracował w tutejsym szpitalu podczas Krymskiej wojny 1853—1856 lat. Na terenie szpitalu postawiono jego popiersie.
Od 1775 roku twierdza św. Elżbiety, która odegrała kluczową rolę w likwidacji Siczy Zaporoskiej, ostatecznie traci swoje znaczenie obronne. W 1784 roku została zlikwidowana.
W czasach współczesnych twierdza pełni funkcję parku miejskiego z wojskowym cmentarzem w środku. Zachowało się aż 85% zabudowy twierdzy, w tym wszystkie bastiony, większość rawelinów, eskarp, kurtyn i glacisów, jednak ich stan jest bardzo zaniedbany i wymagają gruntownej restauracji. Zaledwie dwie armaty przetrwały na terenie twierdzy św. Elżbiety — stoją dziś na kamiennych postumentach przy wjeździe od strony dawnych Bram Przeczysteńskich.
Twierdza jest wpisana do rejestru zabytków dziedzictwa kulturowego Ukrainy. Jej kontury stały się podstawą herbu Kropywnyckiego.
Wiele informacji o mieście można znaleźć w Galerii „Jelisawetgrad” — pierwszej prywatnej galerii sztuki w Kropywnyckim, otwartej w 2011 roku.
Mieści się ona w dawnym domu mieszkalnym z końca XIX wieku przy ulicy Paszutyńskiej 36, należącym niegdyś do piekarza Aleksiejenki.
Zasiedziałam się tu na długo. Godzinami można słuchać fascynujących opowieści o ekspozycjach pełnych dokumentów, fotografii i przedmiotów związanych z historią miasta: Jelisawetgradu — Zinowjewska — Kirowa — Kirowohradu.
Szczególnie wciągające są wystawy tematyczne, takie jak „ZSRR – skąd pochodzę” (przedmioty codziennego użytku i sztuka okresu radzieckiego), „Pieniądze jako sztuka” (banknoty i monety świata), „Różnorodność ukraińskiego życia codziennego” (ręczniki, ceramika, obróbka drewna, tkactwo z końca XIX – początku XX wieku z centralnej Ukrainy), czy wystawa porcelanowych lalek z przełomu XIX i XX wieku.
Szczególnie interesujące było oglądanie banknotów z większości krajów świata — wielu z nich chciałabym kiedyś osobiście odwiedzić.
Oprócz prywatnej galerii, bardzo wiele można dowiedzieć się o historii miasta i regionu w najpiękniejszym muzeum krajoznawczym Ukrainy — Centralnoukraińskim Obwodowym Muzeum Krajoznawczym.
Już sam budynek — zabytkowy Dom Barskiego z końca XIX – początku XX wieku, będący wyrazistym przykładem stylu „wczesnej secesji” — zachwyca godzinami. Nawet jeśli ktoś nie interesuje się historią, warto kupić bilet wstępu (który w 2025 roku kosztuje 60 hrywien, ok. 5 złotych) choćby po to, by obejrzeć wnętrza z pięknymi kominkami.
W muzeum znajduje się największy zbiór materiałów i dokumentów dotyczących historii, etnografii i kultury obwodu kirowohradzkiego. W piwnicach ulokowano ekspozycję przyrodniczą — geologię, florę i faunę oraz atrakcje turystyczne regionu. Nic więc dziwnego, że i tu spędziłam dużo czasu.
Większość zachowanych historycznych budynków miasta znajduje się przy ulicy o wyjątkowo pięknej nazwie „Wielka Perspektywna”. Wszystkich budynków nie sposób opisać w jednym artykule, dlatego polecam przejść się tą ulicą od początku do końca.
Nazwa ulicy wynika z faktu, że w XIX-wiecznym planowaniu miast używano terminu „perspektywa” — tak określano długie, proste i główne ulice, które zdawały się „prowadzić w dal”. Była to więc główna oś urbanistyczna, wzdłuż której rozwijało się miasto, skupiała się tu handel i administracja. Ulica ukształtowała się w okresie intensywnego rozwoju Jelisawetgradu w XIX wieku.
W samym sercu miasta, przed ratuszem, można zobaczyć pomnik mężczyzny ze stojącym obok krzesłem, jakby zapraszającego, by na nim usiąść.
To pomnik Ołeksandra Paszutina — jelisawetgradzkiego burmistrza, który przez 27 lat, na przełomie XIX i XX wieku, oddanie rozwijał miasto.
Według zamysłu twórców krzesło symbolizuje ciągłość władzy miejskiej.
Paszutin angażował się w działalność dobroczynną, często wydając na nią własne środki, brał czynny udział w pracach Czerwonego Krzyża i innych instytucji dobroczynnych; był członkiem zarządu szkoły realnej, honorowym opiekunem gimnazjów żeńskiego i męskiego, honorowym sędzią pokoju; wybierano go na liczne stanowiska przewodniczące — w komitecie nadzorczym Związku Wzajemnego Ubezpieczenia, Towarzystwie Krzewienia Piśmienności i Rzemiosł, radzie starszych Zgromadzenia Publicznego; był również deputowanym ziemstwa powiatowego jelisawetgradzkiego i deputowanym ziemstwa guberni chersońskiej.
Za jego kadencji Jelisawetgrad przeżywał rozkwit we wszystkich dziedzinach życia miejskiego — wtedy właśnie uruchomiono wodociąg (1893), w mieście otwarto pierwszy ukraiński profesjonalny teatr (1882), a także pojawił się tramwaj miejski (pierwsze projekty z 1887 roku, faktyczne uruchomienie — 1897).
Najbardziej znany jest jednak jako autor monograficznego opracowania „Historyczny szkic Jelisawetgradu”, w którym przedstawił pełną historię miasta od jego początków przez wszystkie 142 lata istnienia. Dzieło to do dziś pozostaje jednym z najważniejszych i najpełniejszych źródeł o przeszłości Jelisawetgradu–Kropywnyckiego do XX wieku.
Ulica Dworcowa, dziś Teatralna, to jedna z najładniejszych ulic pieszych wśród ukraińskich miast obwodowych. Tu również — jak przy Wielkiej Perspektywnej — niemal każdy budynek jest prawdziwym architektonicznym klejnotem.
Pierwszy budynek na tej ulicy powstał w połowie XIX wieku jako miejsce tymczasowego pobytu rosyjskich cesarzy i ich świty podczas wizyt w Jelisawetgradzie na wojskowe manewry. Stąd nazwa „pałac”, a ulica zaczęła być nazywana Dworcową.
Ulicami Jelisawetgradu, w tym Dworcową, w 1897 roku ruszył jeden z pierwszych tramwajów w ówczesnym Imperium Rosyjskim. Znacząco poprawiło to komunikację w szybko rozwijającym się mieście. Historycznie była to czwarta miejska sieć tramwajowa w imperium — po Kijowie, Niżnym Nowogrodzie i Dnieprze.
Podczas II wojny światowej sieć tramwajowa uległa ogromnym zniszczeniom i niestety nie udało się jej przywrócić.
Pomnik tramwaju jelisawetgradzkiego stanął w mieście w 1997 roku. Jego odsłonięcie było poświęcone 100-leciu pojawienia się pierwszego tramwaju w Jelisawetgradzie. Dziś jest to oryginalna atrakcja w zielonym skwerze na rogu ulic Dworcowej i Szulhinych.
Przy tej samej spacerowej ulicy Teatralnej stoi pomnik dozorcy (sprzątacza ulic) — zbiorowy wizerunek XIX-wiecznego miejskiego sprzątacza.
Gwizdek na jego szyi w XIX wieku służył do wzywania strażników miejskich w przypadku wykroczeń i wybryków chuligańskich. Na fartuchu wygrawerowano numer wskazujący rejon, za który dozorca odpowiadał. Według autora rzeźby jest to hołd dla wszystkich pracowitych dozorców, którzy dzięki cierpliwej pracy dbają o czystość miasta.
Na ulicy Teatralnej warto zwrócić uwagę na Etnolaboratorium „Baba Jelka” – przestrzeń kulturalną i warsztatową, stworzoną w celu zachowania kolekcji etnograficznych oraz organizacji wydarzeń.
„Baba Jelka” to społeczny, edukacyjny i wolontariacki projekt z siedzibą w Kropywnyckim, który od 2018 roku dokumentuje i popularyzuje niematerialne dziedzictwo kulturowe Kropywnyczczyzny: pieśni ludowe, stroje, tańce, rzemiosło i lokalną kuchnię. Bardzo lubię ten projekt i od dawna go śledzę.
Kolekcja Etnolaboratorium liczy dziesiątki autentycznych wyszywanych koszul, setki ręczników, przykłady tkactwa ludowego, starą ceramikę i sprzęty kuchenne, narzędzia pracy, przedmioty domowego użytku, a także fotografie z początku XX wieku. Znaczną część eksponatów zebrano podczas terenowych ekspedycji etnograficznych po wsiach regionu.
Przestrzeń służy do organizacji wycieczek, warsztatów pisankarskich, zajęć z techniki wybijki, tradycyjnego śpiewu, tworzenia zabawek ludowych oraz muzyczno-wokalnych spotkań.
Nazwa projektu pochodzi od prawdziwego imienia wyjątkowej babci, która niegdyś mieszkała w obwodzie kirowohradzkim, we wsi Rossochuwatka w rejonie Małowyskowskim. Miała dziesięcioro dzieci, leczyła ludzi ziołami, przeżyła Hołodomor (Wielki Głód) i znała setki ukraińskich pieśni ludowych. Z pieśnią witała i żegnała każdy dzień.
Takich babć opisanych w projekcie są setki. Projekt ma swój kanał na YouTube, strony w mediach społecznościowych, a przepisy zebrane podczas ekspedycji zostały wydane w książce „Smaczna Kropywnyczczyzna”, którą z przyjemnością kupiłam.
Niektóre potrawy zebrane przez projekt trafiły nawet do menu jednej z lokalnych restauracji.
Warto zobaczyć jedną z najpiękniejszych synagog Ukrainy – Wielką Synagogę Chóralną. To oryginalny piętrowy budynek w stylu eklektycznym końca XIX wieku z elementami romantycznego nurtu stylu mauretańskiego. Elizawietgradzka Wielka Synagoga należy do wybitnych przykładów architektury eklektycznej na Ukrainie.
Mieści się tu Muzeum Historyczne „Żydzi Elizawetgradu” oraz żydowski teatr muzyczno-dramatyczny „Tchija”.
Naprzeciw synagogi stoi Dom Mejtusa, wzniesiony pierwotnie jako dom rabina, lecz później zakupiony przez lekarza Mejtusa, który otworzył tu prywatną klinikę. Później zaczęła tu działać szkoła muzyczna kompozytora Gustawa Neuhausa, a dziś mieści się tu również muzeum poświęcone jego pamięci.
Na uwagę turystów zasługują także liczne szpitale miasta – jeden piękniejszy od drugiego.
Najbardziej znany z nich to Szpital Goldenberga – prawdziwe arcydzieło architektury żydowskiej, wzniesione z funduszy Isaaka Goldenberga, lekarza chorób nerwowych, erudyty i innowatora. Budynek reprezentuje styl neomauretański, wyróżniający się arkadami, kopułami i złożonym geometrycznym ornamentem – elementami charakterystycznymi dla architektury okresu panowania Maurów w Hiszpanii.
Drzwi tego szpitala uchodzą za najbardziej „instagramowe” drzwi Kropywnyckiego – każda szanująca się mieszkanka miasta musi mieć zdjęcie na ich tle.
Spacerując po mieście i odwiedzając jego muzea, wielokrotnie natrafiamy na wzmianki o przedsiębiorstwie „Elworti”. To jedno z najstarszych na Ukrainie zakładów produkujących maszyny rolnicze – założone w 1874 roku przez angielskich przedsiębiorców, braci Roberta i Thomasa Elworti. W czasach radzieckich, aż do 2016 roku, zakład nosił nazwę „Czerwona Gwiazda”.
Dziś wciąż produkuje sprzęt dla rolnictwa: siewniki, kultywatory i inne maszyny do obróbki gleby.
Większość nielicznych blogerów, którym jednak udaje się dotrzeć do Kropywnyckiego, koniecznie umieszcza na liście miejsc wartych odwiedzenia lokalny Dendropark.
To ogromny – bo liczący 45 ha – park, sztucznie założony w 1958 roku na stepowych terenach kołchozu „Ukraina”. Wówczas posadzono ponad pięćdziesiąt gatunków drzew i krzewów. Dziś znajdują się tu liczne atrakcje rozrywkowe, kawiarnie, restauracje, dziesiątki karuzel, sztuczne jezioro i nowa fontanna.
W 2015 roku Dendropark został uznany za najlepszy park rodzinny na Ukrainie.
Jego dumą jest aleja iglaków, magnolie, mimoza, klon kanadyjski, lilaki, rzadkie kwiaty – muscari, róże i piwonie.
Jednak największą sławę przyniosły mu 3 (a może już nawet 4) miliony tulipanów, które co roku są dosadzane i w kwietniu-maju zamieniają park w małą Holandię.
To ważne centrum kulturalne miasta, w którym regularnie odbywają się koncerty, święta i programy rozrywkowe dla mieszkańców i gości Kropywnyckiego.
Inne zabytki – zwłaszcza te związane z polską historią – opiszę już w kolejnej części artykułu o Kropywnyckim.
Autor i redakcja- Lena Semenowa
Wersja ukraińska
З середини 18 століття на території нинішньої Кіровоградської області, що на той час була в складі Російської імперії, була створена Нова Сербія- військово-поселенська територія для захисту південних кордонів Російської імперії і заселення та обробітку цих степових земель. Туди переселяли сербів, болгар, волохів, македонців та інших православних слов’ян.
Для захисту новосербських поселень із півдня у 1754–1757 рр. була збудована фортеця Святої Єлисавети, поблизу якої згодом виникло місто, що з 1784 року, після офіційного отримання міського статусу, стало називатися Єлисаветградом. Зараз це місто Кропивницький, яке довго називалося Кіровоград. Багато хто досі його так називає.
Це самісінькій центр України, її найцентральніша область. Раніше вважалося, що на території області, в селищі Добровеличківка, знаходився географічний центр України, але за сучасними розрахунками і з уточненнями кордонів, центр перемістився на Черкащину, трохи північніше.
Вказівник Добровеличківка я зустріла в самому центрі Кропивницького.
Кропивницький- обласний центр Кіровоградської області, яку на жаль ще не перейменували через неможливість зміни Конституції, в якій фігурує слово Кіровоградська. Ми ж будемо називати область і регіон Кропивниччина. Чисельність населення міста- 215 000 осіб. Це приблизно як Тернопіль і Луцьк, тобто трішки нижче середнього серед обласних центрів. Менше нього тільки Ужгород.
Я, багато мандрівників та моїх колег по туризму називають його найбільш недооціненим туристичним містом України. Одна з тревел передач кілька років назад знімала фільм про місто і виявилося, що часто люди з інших міст не те, що тут не були, а й не чули про таке місто. Це страшенно незаслужено.
Воно набагато красивіше і збереженіше, ніж більшість (!) обласних центрів України. Його сміливо можна занести в десятку туристичних столиць України поряд з Києвом, Львовом, Одесою, Чернівцями.
Готелів в місті багато, до кольору до вибору. Я зупинилася в готелі «Єлисаветград» на вулиці Соборній, недалеко фортеці. Закладів харчування в місті не менше. Я відвідала Кавказький двір, Вареничну і Ресторацію Кропивницьких.
Ресторація Кропивницьких- сучасний автентичний український ресторан на Театральній з цитатами театральних діячів міста. Колоритне місце, якраз те, що люблять туристів.
Місто пережило в середині XIX — на початку XX століть «золоту еру» — розвивалася промисловість, розбудовувалась міська інфраструктура, розквітла культура, зокрема тут у 1882 році відкрили перший український професійний театр, засновником якого був Марко Лукич Кропивницький.
Багато хто любить називати місто Кропивницький театральною столицею України, бо саме тут повстав театр корифеїв — перший високого рівня професійний український театр у підросійській Україні, що спеціалізувався саме на україномовному репертуарі.
Марка Кропивницького назвали «батьком українського театру», пізніше на честь нього назвали і ціле місто.
До 1902 року він був провідною постаттю української сцени, провідним актором театру корифеїв, а також режисером, драматургом, мав сильний голос для виконання музичних партій, добре знався на музиці й сам писав мелодії для багатьох п’єс, розумівся на образотворчому мистецтві (це дозволяло йому керувати створенням декорацій), був тонким й спостережливим психологом, що постійно проявлялося у його режисурі.
Своєю багатогранною діяльністю він виховав ціле покоління українських театралів-професіоналів. З часом провідні артисти утворювали власні трупи, що розділялися об’єднувалися, змінювали назви тощо.
Пам’ятник Марку Кропивницькому заслужено знаходиться біля театру на Театральній площі.
З театром корифеїв також пов’язані імена відомих майстрів сцени Івана Карпенко-Карого, Миколи Садовського, Михайла Старицького, Марії Заньковецької, Панаса Саксаганського, Марії Садовської-Барілотті, Ганни Затиркевич-Карпинської.
Організований був театр корифеїв у приміщенні театру спорудженого у Єлисаветграді 1867 року на кошти інженера-полковника Георгія Трамбицького.
Приміщення збереглося, але було суттєво відреставроване і добудоване в 2011-2012 роках.
Розпочалася нова доба українського театру з постановки п’єси Івана Котляревського «Наталки Полтавки». За словами Садовського, «перша вистава була цілковитий, загальний тріумф».
Саме через це навпроти театру встановили пам’ятник-фонтан Наталці Полтавці зі штучного мармуру. Офіційне відкриття пам’ятника відбулося у вересні 2013 року до дня 259-річчя заснування міста. Статуя зображує молоду дівчину в національному вбранні, яка йде по воду з коромислом на плечах. Автор стверджує, що це збірний образ, що розкриває красу українських дівчат.
Театр гастролював і користувався шаленою популярністю. Приїхавши на гастролі в Петербург, актори здобули прихильність столичної публіки і самого імператора Олександра ІІІ. Останній навіть запросив театр служити в імператорському театрі в Петербурзі, але вони відмовилися.
Мені провели екскурсію театром і за його лаштунками, в місця, де навіть не кожен містянин бував. На жаль, на жодну виставу я не попала, адже відвідувала місто у серпні, а початок театрального сезону припадає на вересень. Тож мушу приїхати знову.
В приміщенні театру є кав’ярня «Театральна», де власницею є пані Ірина- член польського товариства «Полонія». Тут ми з паном Олександром Полячком, головою товариства і моїм гідом містом, і власницею випили смачної кави і гарно поспілкувалися.
Фортеця Єлисавети, завдяки якій виникло місто, мала форму правильного шестикутника. Контури валів фортеці досі видно з космосу.
Вона була одним з оплотів російського впливу в регіоні: протягом 1753—1764 вона була місцем перебування вищого російського командування на півдні України.
На території фортеці було розбудоване ціле місто, в центрі якого стояла дерев’яна Свято-Троїцька церква. Тут знаходилися комендантський, генералітетський, протопопський будинки, солдатські казарми, порохові погреби, кузні, криниці, провіантський магазин та інші будівлі. Чотирнадцятикімнатний дім, в якому у 1787—1788 роках жив генерал-фельдмаршал князь Григорій Потьомкін, пізніше був пристосований для перебування послів, що зупинялися тут, подорожуючи з Петербурга до Константинополя і зворотно.
У фортеці було відкрито школу для офіцерських дітей, засновано першу в Україні друкарню гражданського шрифту, у 1787—1788 роках Потьомкін заснував тут один з перших в Україні медичних навчальних закладів — медико-хірургічну школу. Славетний хірург Микола Пирогов працював у фортечній лікарні під час Кримської війни 1853—1856 років. На території лікарні встановлене його погруддя.
З 1775 фортеця Єлисавети, зігравши головну роль у ліквідації Запорозької Січі, остаточно втрачає своє оборонне значення. У 1784 фортецю було ліквідовано.
В сучасності фортеця представляє собою парк з військовим цвинтарем всередині. Збереглося 85 % споруд фортеці включаючи всі бастіони, більшість равелінів, ескарпів, куртинів, та гласісів, але вони є дуже занедбаними і потребують серйозної реставрації.
Тільки дві гармати збереглися у фортеці Єлисавети — вони встановлені на кам’яних п’єдесталах при в’їзді з колишніх Пречистенських воріт.
Фортецю внесено до переліку пам’яток культурної спадщини України. Її контури лежать в основі герба Кропивницького.
Багато інформації про місто можна отримати в Галереї «Єлисаветград» — першій приватній художній галереї Кропивницького, відкритої 2011 року.
Розташована в колишньому житловому будинку кінця ХІХ ст. на вулиці Пашутинській 36, що належав пекарю Алексєєнку.
Тут я зависла надовго. Можна годинами слухати цікаву оповідь про експозицію документів, фотографій, предметів, пов′язаних з історією міста Єлисаветграда — Зінов′євська — Кірово — Кіровограда.
Захоплюють увагу тематичні виставки, такі як «Родом з СРСР» (предмети побуту і мистецтво радянського періоду), «Гроші як мистецтво» (паперові грошові знаки та монети світу), «Різноманіття українського побуту» (рушники, кераміка, деревообробка, ткацтво Центральної України кінця ХІХ — початку XX ст.), виставка порцелянових ляльок кінця ХІХ — початку XX ст.
Особливо цікаво було розглядати банкноти більшості країн світу, які я в майбутньому хочу відвідати.
Крім приватної галереї багато дізнатися про історію міста і області можна в найкрасивішому краєзнавчому музеї України- Центральноукраїнському обласному краєзнавчому музей.
Саму лише будівлю, пам’ятку архітектури кінця XIX — початку XX століть, Будинок Барського, що є яскравим взірцем стилю «ранній модерн» та його інтер’єри можна розглядати годинами. Навіть якщо ви не цікавитеся історією, лише заради інтер’єрів вже варто купити вхідний квиток, який на 2025 рік коштує 60 грн, і походити залами з гарними камінами.
Тут міститься найбільше зібрання матеріалів й документів з історії, етнографії та культури Кіровоградської області. В підвальному приміщення розміщена експозиція природи, геології, флори і фауни, туристичних об’єктів області. Тому тут я теж застрягла надовго.
Більшість збережених історичних будинків міста знаходиться на вулиці з оригінально гарною назвою «Велика Перспективна». Всі ці будинки в одній статті описати не вдасться, тому раджу прогулятися вулицею від початку до кінця самостійно.
Така цікава назва у вулиці пояснюється тим, що у 19 столітті під час планування міст використовувався термін «перспектива»- так називали довгі, прямі і головні вулиці, які ніби «йдуть у далечінь». Тобто це була вулиця-вісь, вздовж якої розвивалося місто, зосереджувалася торгівля і адміністративні будівлі. Сформувалася у період активного розвитку Єлисаветграда в 19 столітті.
В самому серці міста перед міською радою можна побачити пам’ятник чоловіку зі стільцем, який ніби запрошує на нього сісти.
Це пам’ятник Олександру Пашутіну- єлисаветградському міському голові, який цілих 27 років на межі 19 і 20 століть віддано розвивав місто.
За задумом авторів проєкту пам’ятник зі стільцем символізує спадкоємність міської влади.
Пашутін займався благочинністю, нерідко витрачав на неї свої власні статки, брав активну участь у роботі Червоного хреста, інших міських благочинних установ; був членом правління реального училища, почесним опікуном жіночої і чоловічої гімназій, почесним мировим суддею; обирався на різноманітні головуючі посади — у спостережному комітеті Спілки взаємного страхування, Товаристві поширення грамотності та ремесел, раді старшин Громадських зборів; був гласним єлисаветградського повітового земського зібрання і гласним же херсонського губернського земського зібрання.
За управління Пашутіна Єлисаветград пережив розквіт у всіх сферах міського життя — так, саме в цей час запущено водогін (1893), у місті відкрився перший український професійний театр (1882), з’явився міський трамвай (перші проєкти від 1887 року, реальний запуск — у 1897 році).
Але відомий Пашутін передовсім як автор оглядової монографії «Історичний нарис Єлисаветграда», де в повному обсязі викладалася історія міста від його початків і протягом усіх 142-х років існування, і яка й дотепер лишається чи не єдиним повним джерелом про минуле Єлисаветграда-Кропивницького до XX століття.
Вулиця Дворцова, сучасна Театральна, є однією з кращих пішохідних вулиць серед обласних центрів України. Тут теж, як і на Великій Перспективній, що не будинок, то шедевр архітектури.
Перша будівля на вулиці споруджувалася у середині ХІХ ст. для тимчасового розміщення російських імператорів із свитою під час їхніх приїздив у Єлисаветград на військові маневри. Через це вона отримала назву «палац», а вулицю стали називати Дворцовою.
Вулицями Єлисаветграда, в тому числі Дворцовою, у 1897 році розпочав рух один із перших у тогочасній Російській імперії трамвай. Це істотно вплинуло на вирішення транспортних проблем міста, що бурхливо розвивалося у той час. Історично це була четверта міська трамвайна мережа Російської імперії після Київського, Нижньогородського та Дніпровського трамваїв.
Під час Другої світової війни трамвайна мережа дуже постраждала і відновити трамвай, на жаль, не вдалося.
Пам’ятник Єлисаветградському трамваю з’явився у місті у 1997 році. Відкриття скульптури приурочили до 100-літнього ювілею з дня появи першого трамвая в Єлисаветграді. Сьогодні пам’ятна скульптура є незвичайною пам’яткою у зеленому сквері на розі вулиць Дворцової та Шульгіних.
На цій же пішохідній Театральній вулиці стоїть пам’ятник двірнику, що представляє збірний образ двірника ХIХ століття.
Свисток, який можна помітити у нього на шиї, у 19 столітті використовувався двірниками для оповіщення городових про порушників порядку і хуліганів. На фартусі вигравіруваний значок, який має номер, що вказує на ділянку, закріплену за конкретним двірником. За словами творця, пам’ятник є подарунком всім трудящим двірникам, які завдяки кропіткій праці підтримують чистоту в місті.
На вулиці Театральній варта уваги Етнолабораторія «Баба Єлька» – культурний простір і майстерня для збереження етнографічних колекцій та проведення подій.
«Баба Єлька» — громадський просвітницький волонтерський проєкт з центром у Кропивницькому, що від 2018 року документує та популяризує нематеріальну культурну спадщину Кіровоградщини: народні пісні, строї, танці, ремесла й локальну кухню. Дуже люблю цей проект і давно за ним слідкую.
Колекція Етнолабораторії налічує десятки автентичних вишитих сорочок, сотні рушників, зразки народного ткацтва, старовинний посуд і кухонний реманент, знаряддя праці, предмети хатнього начиння, а також фотографії початку XX століття. Значну частину експонатів зібрано під час польових етнографічних експедицій селами області.
Простір використовується для проведення: екскурсій, майстер-класів з писанкарства, вибійки, традиційного співу, виготовлення народних іграшок, музично-співочих зустрічей.
У назві проєкту лежить справжнє ім’я унікальної бабусі, яка колись жила в Кіровоградській області в селі Розсохуватка Маловисківського району. Вона мала десять дітей, лікувала людей травами, пережила Голодомор та знала сотні українських народних пісень. З піснею вона зустрічала та проводжала кожен день.
І таких бабусь, описаних в проєкті, сотні. В проєкта є ютуб канал, сторінки в соцмережах, а зібрані під час експедицій рецепти видані книгою «Смачна Кропивниччина», яку я з задоволенням придбала.
Деякі страви, зібрані під час експедицій проєкту, навіть додали в меню одного з місцевих ресторанів.
Варто побачити одну з найгарніших синагог України- велику Хоральну синагогу. Це оригінальна двоповерхова будівля виконана в еклектичному стилі кінця XIX століття з романтичним напрямком мавританського стилю. Єлисаветградська Велика синагога належить до видатної спадщини архітектурної школи еклектики в Україні.
Тут розташований історичний музей «Євреї Єлисаветграда» та єврейський музично-драматичний театр «Тхія».
Будинок Мейтуса зводився як домівка рабина, навпроти синагоги, але згодом став власністю лікаря Мейтуса, який влаштував тут приватну лікарню; пізніше у будинку почала працювати музична школа композитора Густава Нейгауза. Крім школи, в будинку міститься меморіальний музей Г. Нейгауза.
Декілька лікарень міста, одна іншої гарніша, теж варті уваги туриста.
Найвідоміша з них- Лікарня Гольденберга- шедевральна єврейська лікарня зведена на кошти Ісаака Гольденберга, лікаря нервових захворювань, ерудита і новатора. Стиль лікарні – неомавританський, який вирізняється аркадами, куполами, складним геометричним орнаментом – елементами, характерними для архітектури, періоду панування в Іспанії маврів.
Двері лікарні називають найінстаграмнішими дверима Кропивницького: кожна кропивничанка, яка себе поважає, обов’язково має фото з дверима лікарні)
Гуляючи містом і його музеями, неодноразово натрапляєш на згадки про підприємство «Ельворті». Це одне із найстаріших підприємств у державі з виготовлення сільгосптехніки — було засноване англійськими підприємцями братами Робертом і Томасом Ельворті ще 1874 року. В радянський час і до 2016 носило назву «Червона Зірка».
Завод досі виготовляє посівну, ґрунтообробну та збиральну техніку для агропромислового комплексу, зокрема спеціалізується на виготовленні сівалок для посіву зернових і орних культур, культиваторів для обробки ґрунту.
Більшість тих нечисленних блогерів, які все ж доїжджають до Кропивницького обов’язково включають в топ-місць для відвідання туристами місцевий Дендропарк.
Це величезник парк, площею 45 га, штучно створений у 1958 році серед голого степу на землях колгоспу «Україна». Тоді було висаджено більше п’ятдесяти видів дерев та кущів. Сьогодні тут розміщено розважальні заклади, кафе, ресторани, десятки атракціонів, споруджено штучне озеро та новий фонтан.
У 2015 році дендропарк став найкращим парком України для сімейного відпочинку. Особливою гордістю парку є алея хвойних, а також магнолії, мімоза, канадський клен, бузок, рідкісні квіти – мускарі, троянди, півонії.
Але в топ парків дендропарк попав за свої 3 (або вже й 4) мільйони тюльпанів, які досаджуються щороку і перетворюють його у квітні-травні в маленьку Голандію.
Це важливий культурний центр міста, де регулярно проводяться концерти, святкування і розважальні програми для місцевих жителів і гостей міста.
Інші пам’ятки, особливо ті, що пов’язані з польською історією, я опишу вже в наступній статті про Кропивницький.
Автор і редакція- Лєна Семенова
