Horodenka to miasteczko na wschodzie obwodu iwanofrankiwskiego, zdecydowanie bliżej Tarnopolszczyzny i Bukowiny niż samego Iwano-Frankiwska.
Pod względem liczby mieszkańców to typowe miasteczko rejonowe (powiatowe) – około 10 tysięcy osób. Obecnie należy do rejonu kołomyjskiego, choć wcześniej była samodzielnym centrum rejonowym.
Już w XVII wieku stała się ważnym ośrodkiem religijnym Pokucia, dlatego właśnie zachowało się tu tak wiele świątyń. Miasto często nazywa się „stolicą” Potockich, którzy przez długi czas nim władali. Sam hrabia Mikołaj Potocki, główny budowniczy Horodenki w XVIII wieku i znany mecenas ukraińskiej architektury, miał ambicję stworzyć tu swoją „magnacką stolicę”.
Dojazd jest bardzo prosty. Od rana do wieczora z dworca autobusowego nr 1 w Iwano-Frankiwsku co pół godziny odjeżdżają busy. Z Horodenki do Frankiwska kursują równie często, choć ostatni bus jedzie o 17:00. Połączenia z Czerniowcami są zdecydowanie gorsze, choć to właśnie one znajdują się bliżej.
Wszystkie zabytki leżą w centrum Horodenki, w promieniu 2 km. Żeby je zobaczyć, wystarczy 30 minut. Ale aby obejrzeć je dokładnie, zajrzeć do wnętrz, wysłuchać opowieści o każdej rzeźbie, celi czy podziemnym pomieszczeniu, zwiedzić każdy eksponat muzeum krajoznawczego – na to może zejść 3–4 godziny.
Na miejscu jest gdzie się zatrzymać – działają trzy nowoczesne hotele. Są też restauracje i kawiarnie.
Restauracja „Przykarpacie” oferuje lokalne dania, których niestety nie zdążyłam spróbować z powodu napiętego programu. Na następny raz zostawiłam sobie degustację miejscowej potrawy – kukurydzianych kuliszników z grzybowym juliennem.
W centrum miasta znajduje się deptak (ulica Szewczenki) 100-metrówka z kawiarniami i sklepikami. Dawniej była tu zabudowa żydowska. Dziś przeplatają się tu budynki historyczne i mniej historyczne.
Zacznijmy od najstarszych, lecz niezachowanych zabytków.
Na skarpie nad rzeką Jamhorów stał niegdyś zamek w Horodence – pograniczny zamek Rzeczypospolitej, spalony w XVII wieku. Zbudowano go w XV wieku, w czasach gdy Pokucie było spornym terytorium pomiędzy Rzecząpospolitą a Mołdawią. Zdjęcia się nie zachowały.
Zdaniem mojego przewodnika Andrija, po stu latach kamień z zamku wykorzystano przy budowie kościoła.
Dziś na tym terenie (również przy ulicy Szewczenki) stoi współczesna cerkiew prawosławna oraz okazały budynek dawnego polskiego gimnazjum z 1909 roku. Po gimnazjum mieściło się tu już wszystko: archiwum, biblioteka, szkoła muzyczna. Obecnie budynek częściowo należy do cerkwi.
„To miejsce świetnie nadawałoby się na muzeum krajoznawcze – więcej przestrzeni, budynek piękny i historyczny. Szkoda, że nikogo to nie interesuje” – powiedział z żalem Andrij.
Przyjechawszy rano do Horodenki i czekając na spotkanie z przewodnikiem, miałam godzinę wolnego czasu na samodzielne poznanie miasta. Wyruszyłam więc w stronę mostu, który zaintrygował mnie swoją nazwą „Trzy mosty”. Łączy on Horodenkę z podmiejską wsią Kotykiwka, oddzieloną od niej wspomnianą rzeką Jamhorów. Granice i tereny przygraniczne zawsze mnie ciekawiły.
Przeszłam przez most, który z góry wygląda na zwyczajny, trochę zniszczony, z pogiętą barierką.
„Dziwne, miejsce oznaczone, a nic szczególnego” – pomyślałam i wróciłam do centrum.
Gdyby nie Andrij, nie dowiedziałabym się, co przegapiłam. Okazuje się, że schodząc stromą drogą pokrytą listopadowym błotem i suchymi łodygami barszczu Sosnowskiego, wyższymi od człowieka, można zobaczyć prawdziwe architektoniczne cudo w całkiem dobrym stanie – kamienny trzyprzęsłowy most-akwedukt „Trzy mosty”. Bardzo malowniczy i niezwykle „instagramowy”. Byłam zachwycona.
To drugi najstarszy kamienny most na Ukrainie, zaraz po Kamieńcu Podolskim. W pierwszym przęśle, gdzie dawniej kierowano wodę na młyn, dziś widać rury lokalnej kanalizacji, a pozostałymi dwoma płynie szybka rzeczka Jamhorów.
Chciałam wskoczyć na kamień pośrodku nurtu dla lepszego zdjęcia, ale nie zaryzykowałam – nie miałam ochoty wpaść w błoto i lodowatą wodę. To trzeba robić latem. O ile uda się przebić przez gąszcz krzewów i barszczu… Mam nadzieję, że miejscowe władze zwrócą na to uwagę i będą regularnie oczyszczać to unikalne miejsce.
Wracając do centrum, zobaczyłam charakterystyczny budynek synagogi.
Na tablicy umieszczonej na synagodze widnieje napis:
„Wielka synagoga żydowskiej gminy Horodenki, istniejąca w latach 1742–1941. Z tego miejsca wyprowadzono na okrutną śmierć z rąk faszystów połowę żydowskiej społeczności – 2500 osób. Wieczna pamięć świętym ofiarom.”
Obecny budynek powstał na początku XX wieku. Synagogę spalili Rosjanie podczas I wojny światowej, ale ściany ocalały i zostały po wojnie odbudowane.
Po II wojnie światowej sprofanowana synagoga stała opuszczona, a gmina żydowska już się nie odrodziła. Najpierw mieściła się tu baza transportowa, dziś – sala sportowa, a w dobudowanej części szkoła sportowa i siłownia. Tuż obok znajduje się bazar.
Muzeum krajoznawcze „Pokucie” mieści się w zabytkowym budynku mającym ponad 100 lat. To część dawnej żydowskiej zabudowy centrum. Tu mieszkała żydowska rodzina i prowadziła swoje sklepy.
Andrij jest pracownikiem naukowym muzeum.
Oprócz typowych eksponatów obecnych w każdym muzeum krajoznawczym – stroju, przedmiotów codziennego użytku – w jednej z pięciu sal znajduje się ciekawa kolekcja cegieł z różnych miejsc Horodenki, Kołomyi, Iwano-Frankiwska, a nawet Lwowa.
Jak mówi Andrij, to jego duma. Sam zbierał tę kolekcję. Przemierzał ruiny horodenckiej cukrowni, klasztoru misjonarzy przy kościele, inne miejsca i zbierał cegły. A wszystko zaczęło się od cegły z polskiej Częstochowy.
W gablotach znajduje się wiele dokumentów i fotografii po polsku.
Dowiedziałam się z nich o braciach Okuniewskich, którzy przyczynili się do rozwoju miasta. Wspierali budowę szpitala, domu ludowego i innych obiektów.
Wśród ciekawostek muzeum warto wymienić psie żetony (właściciele psów spłacali podatek) oraz skrzynię z Wiednia, której – być może – używał Hitler. Uwagę przyciąga także haftowana mapa Horodenki i okolic, pokazująca, że każda wieś regionu ma swój własny wzór haftu.
Ormiański kościół to najstarszy zachowany budynek w Horodence.
Z informacji na tablicy dowiadujemy się, że został wzniesiony w dwóch etapach i składa się z dwóch części. Najstarsza część – zakrystia z grubymi murami – powstała około 1706 roku. Natomiast boczne kaplice, empory i okna zostały zaczerpnięte z sąsiedniego klasztoru misjonarzy i dobudowane do ormiańsko-katolickiej świątyni prawdopodobnie w czasie budowy kościoła rzymskokatolickiego w latach 1743–1760, zaprojektowanego przez Bernarda Meretyna, osobistego architekta Mikołaja Potockiego. Wzmocnienia dobudowano na początku XX wieku, ponieważ ściany zaczęły się rozchodzić.
W kościele znajdowały się niegdyś dwie cudowne ikony: Matki Bożej Częstochowskiej oraz św. Kajetana. W czasach radzieckich mieścił się tu magazyn.
Do ormiańskiego kościoła nie udało mi się wejść, podobnie jak i pozostałym turystom, którzy odwiedzali Horodenkę w ostatnich tygodniach. Na co dzień jest zamknięty, a klucz znajduje się u miejscowego prawosławnego księdza, który — jak twierdzi — gdzieś go zgubił. Stan wnętrz kościoła dobrze widać na zdjęciach na tablicy informacyjnej obok świątyni; od czasu jej ustawienia nic się tam nie zmieniło. Na szczęście wybite okna znajdują się bardzo wysoko, co paradoksalnie działa na korzyść kościoła i tych, którzy martwią się o jego zachowanie — wandale po prostu tam nie dosięgną.
Na murach ormiańskiego kościoła widać wiele śladów po odłamkach. Podczas II wojny światowej naprzeciw kościoła, na terenie dzisiejszego parku, w budynku szkoły mieścił się szpital wojskowy. Niemcy dokonali nalotu i zrzucona bomba zniszczyła szkołę, a jej odłamki uszkodziły ściany świątyni.
W ogóle dziwię się, jak on w ogóle zdołał przetrwać 300 lat historii. Oby znalazł się współczesny Potocki, który sfinansowałby jego renowację, bo stan jest opłakany i stale się pogarsza.
Kościół Niepokalanego Poczęcia Najświętszej Maryi Panny jest architektoniczną dominantą i najsłynniejszym zabytkiem miasta.
Ogólne informacje o kościele przytoczę z tablicy informacyjnej umieszczonej obok świątyni w ramach projektu z 2021 roku:
„W 1743 roku w Horodence, dzięki funduszom Mikołaja Potockiego — wojewody bełskiego i starosty kaniowskiego — rozpoczęto budowę dużego kościoła rzymskokatolickiego oraz klasztoru dla misjonarzy Zakonu Teatynów. Świątynię ukończono i konsekrowano 2 lipca 1760 roku. Misjonarze korzystali z niej do 1763 roku, później została kościołem parafialnym. Kościół w Horodence był pierwszym dziełem na naszych ziemiach słynnego włoskiego architekta Bernarda Meretyna, który przy wznoszeniu świątyni współpracował z utalentowanym rzeźbiarzem Johannem Georgiem Pinzelem. Świątynia została zbudowana w najlepszych tradycjach bawarsko-austriacko-czeskiej i włoskiej szkoły architektury i należy do najwspanialszych przykładów późnego baroku na Ukrainie i w Europie Środkowej”.
Obecnie kościół należy do Cerkwi greckokatolickiej, jednak swój kącik mają tu również nieliczni miejscowi rzymscy katolicy. W każdy piątek i niedzielę odprawiają nabożeństwa przy jednym z ołtarzy.
Przed kościołem wznosi się smukła kolumna koryncka zwieńczona kamienną rzeźbą Matki Bożej autorstwa Pinzla. Na cokole wyryto herb Potockich — „Pilawa”.
Przy wejściu do kościoła można zobaczyć autentyczny krzyż w kamieniu z napisem: „Oryginalny centralny krzyż z kościoła. Połowa XVIII wieku. Ścięty na początku lat 80. XX wieku i przestrzelony sowieckimi kulami”. Na fasadzie kościoła znajduje się już oczywiście krzyż nieoryginalny.
Andrij wziął klucz od księdza i dzięki temu mogłam dokładnie obejrzeć wnętrza kościoła i klasztoru. Samodzielnie wejść do kościoła się nie da — chyba że podczas nabożeństwa.
Najgorszy dla świątyni był okres radziecki. Mieścił się tu magazyn, a wszędzie były ślady po gołębiach. W klasztorze znajdował się internat technikum rolniczego; jego studenci zniszczyli ściany i zabytki kościoła, w tym rzeźby Pinzla.
Pinzel, nazywany galicyjskim Michałem Aniołem, stworzył tu około 30 rzeźb. Dziś nie ma ani jednej. Gdy przybył tu historyk sztuki Borys Woźnicki, zobaczył ponury widok: sterty śmieci, drewna i fragmenty 18 rzeźb Pinzla. Udało się uratować jedynie 5 figur. Obecnie znajdują się w Muzeum Pinzla we Lwowie. Los pozostałych jest nieznany.
Z oryginalnej ambony zniknęły również rzeźby ewangelistów.
Organu oczywiście także nie ma. Kobieta z Kotykiwki opowiedziała Andrijowi, że jej ojciec wspominał: miejscowi gospodarze chodzili zbierać piszczałki organowe i robili z tej blachy różne przedmioty, a ze skórzanych miechów szyli buty. Według świadków organ zrzucono z mostu.
Do podziemnej krypty pod kościołem niestety nie zeszłam. Powód jest prozaicznie fizyczny: drewnianą klapę krypty, będącą częścią podłogi kościoła, trudno podnieść jednej osobie, nawet silnemu mężczyźnie. Powinno to zrobić kilka osób, których w czasie mojej wizyty w świątyni nie było. Krypta połączona jest z podziemiami klasztoru, które jednak zwiedziłam. Obecnie przejście między nimi jest zamurowane, więc przejść z jednych podziemi do drugich się nie da. Krypta jest pusta.
Niezwykłym faktem jest obecność w kościele prawdziwych relikwii św. Pawła Apostoła — w tak niewielkim miasteczku jak Horodenka.
W 1760 roku, podczas konsekracji kościoła, relikwie przywieziono z Rzymu. Do dziś zachował się certyfikat.
Freski na ścianach są oryginalne, lecz z 1912 roku. Wtedy to Polak Karol Polityński przemalował wcześniejsze malowidła.
Z balkonu, na który weszliśmy schodami, otwierał się niezwykły widok na wnętrze świątyni. Na ścianach drugiej kondygnacji wyraźnie widać „graffiti” miejscowych studentów technikum. Postanowiono je pozostawić jako świadectwo wandalizmu.
Radzie miejskiej udało się zdobyć fundusze na remont dachu kościoła. Prace sfinansował Narodowy Instytut Polskiego Dziedzictwa Kulturowego za Granicą „Polonika”. To ogromny plus, bo od dachu — jak mało od czego — zależy długie życie budowli. W jednej z sal leży stos starej kołomyjskiej dachówki z polskimi napisami z początku XX wieku.
Klasztor wznoszono równocześnie z kościołem, ale istniał tylko 20 lat. Zamknięto go podczas tzw. „kasaty józefińskiej” w latach 80. XVIII wieku. Od tego czasu aż do lat 40. XX wieku w jego budynkach mieścił się magistrat.
Ściany są obdrapane, ponieważ próbowano je otynkować. Do skucia starego tynku ręce doszły, ale do remontu już nie.
Całkiem niedawno, w 2021 roku, odbyła się ogromna społeczna akcja sprzątania wnętrz klasztoru. Wywieziono tony śmieci. Dziś to urokliwy, stary ceglany budynek, przypominający średniowieczny zamek z sklepieniami, arkadami i podziemnymi karcerami. Aż prosi się, by urządzić tu autentyczną restaurację z hotelem i muzeum…
Andrij pozwolił mi wziąć z kupy cegieł na pięrwszym piętrze klasztoru cegłę Potockich (prawdopodobnie) ze stemplem „HP”, więc z Horodenki wracałam nie z pustymi rękami )
Na pamiątkę zrobiliśmy sobie zdjęcie w „najbardziej instagramowym” oknie klasztoru z widokiem na kościół.
Przy deptaku stoi cerkiew Zaśnięcia Najświętszej Maryi Panny.
Budowę świątyni przypisuje się duetowi Meretyn–Pinzel. To jedno z ostatnich dzieł stworzonych przez obu mistrzów. Prawdopodobnie wnętrza zdobili już uczniowie Pinzla.
Zamiast krzyży na cerkwi widnieją herby Potockich — rodowe krzyże „Pilawa”. Fasada świątyni ozdobiona jest ikonami, ma duże arkadowe okna oraz kuty balkon nad wejściem. Obok cerkwi stoi trójkondygnacyjna dzwonnica o zbliżonej architekturze.
Według legendy opartej na jednej z wersji ludowej „Pieśni o Bondarównie”, świątynię wzniesiono jako znak pokuty magnata za zabójstwo Bondarówny — dziewczyny z sąsiedniej wsi Czerniatyn.
Cerkiew jest wyjątkowa tym, że nawet w czasach Związku Radzieckiego, kiedy zdecydowana większość cerkwi została zamieniona na magazyny, kina czy stajnie, ta świątynia nadal funkcjonowała zgodnie ze swoim przeznaczeniem.
Kolejnym mało znanym zakątkiem zarówno dla turystów, jak i dla wielu miejscowych, jest kwartał pięknych polskich domków wybudowanych dla robotników, którzy w początkach XX wieku wznosili cukrownię i pracowali w niej.
Zawsze z zachwytem i lekką zazdrością patrzę na domy przykryte starą brunatną dachówką.
Niektóre z nich stoją puste, większość to jednak prywatne domy, w których nadal mieszkają miejscowi. Gdy zobaczyli, że dokładnie oglądamy budynki i robimy zdjęcia, nieco się zaniepokoili i zapytali, po co fotografujemy. Podeszliśmy do tego ze zrozumieniem — wyjaśniliśmy wszystko. Zgadzam się, że czasy są takie, iż lepiej dmuchać na zimne, niż później ucierpieć od wroga.
Do programu zwiedzania miasta udało nam się włączyć wizytę w „Etnoskrzyni” Haliny Hafijczuk w wiosce Hłuszkiw. Wieś znajduje się bardzo blisko Horodenki, więc wszystko zdążyliśmy.
Pani Halina, oprócz tego, że jest dyrektorką miejscowej biblioteki, od wielu lat kolekcjonuje wyszywanki i sama haftuje je na zamówienie.
Oprowadziła mnie po swoim muzeum wyszywanek, wśród których są stroje z całej Ukrainy. Ciekawostką są stare koszule z tryzubem, których w czasach ZSRR nawet przechowywać było niebezpiecznie.
Jest tu również słynna koszula „Wołowe oko” z XIX wieku, o której powstawały reportaże i filmy, szybko zdobywając popularność.
Kiedy usłyszała, że piszę artykuł po polsku, pani Halina pokazała mi zdjęcie swojego dziadka, który służył w polskiej armii.
Cena jednej wyszywanki wynosi od 500 do 1000 dolarów. W rzeczywistości to wcale niedrogo, ponieważ koszt dobrej tkaniny i nici to 150-170 dolarów, a wyhaftowanie jednej koszuli zajmuje 2, a czasem 3 miesiące. Jeśli pani Halinie pomagają dwie lub trzy osoby, mogą skończyć ją w miesiąc. Miesiąc mozolnej pracy — i arcydzieło należy do Państwa.
Gościnna gospodyni po oprowadzeniu po muzeum nie chciała nas wypuścić i zaprosiła do siebie na herbatę z miodownikiem. W programie „herbatkowania” znalazła się nie tylko herbata, ale i mocna, zdrowa nalewka orzechowa. Dom pani Haliny również wygląda jak muzeum: piec wyłożony miejscowymi ceramicznymi płytkami i cegłami ze stemplami Potockich oraz innych manufaktur.
Zwiedzanie miasta zakończyliśmy w pracowni garncarskiej „Pokucka ceramika”, gdzie kupiłam ładny ceramiczny kubek na pamiątkę z Horodenki.
Pracownia, która zaczynała jako niewielka, rozwinęła się dziś w duże przedsiębiorstwo, sprzedające swoje wyroby nawet w Europie. Na parterze znajduje się produkcja, a na piętrze sklep, gdzie można nabyć ceramikę.
Aby ogólnie obejrzeć miasto, wystarczy jeden pełny dzień. Jednak latem lepiej przyjechać na kilka dni, bo tuż obok znajduje się Dniestr z kanionem, zamkami nad rzeką, możliwością spływu kajakowego oraz mnóstwem wsi, z których każda ma unikalne tradycje Pokucia.
Autor i redakcja- Lena Semenowa
Wersja ukraińska
Городенка- покутський конкурент Коломиї ? Місто 4-х святинь і 3-х мостів.
Городенка- містечко на сході Івано-Франківщини, яке ближче до Тернопільщини і Буковини, ніж до обласного центра Івано-Франківська.
За населенням типовий районний центр- біля 10 тисяч осіб. Зараз входить в Коломийський район, раніше ж був окремим районним центром.
Вже в 17 столітті стає значним релігійним центром Покуття, саме тому тут так багато святинь, які на щастя збереглися. Його часто називають «столицею» Потоцьких, адже вони довго володіли містом. Та й сам граф Микола Потоцький, головний будівничий міста в 18 столітті і відомий меценат української архітектури, мав бажання створити в Городенці «магнатську столицю».
Добратися сюди легко. Кожні півгодини зранку до вечора з Івано-Франківського автовокзалу №1 курсують маршрутки. З Городенки на Франківськ так само часто і легко можна доїхати, але остання маршрутка їде в 17.00. До Чернівців вже гірше сполучення, хоча вони ближче.
Всі пам’ятки розташовані в центрі Городенки, в радіусі 2 км, тому щоб їх побачити вам треба не більш 30 хвилин. А от щоб їх роздивитися, оглянути зсередини з розповіддю про кожну скульптуру, келію чи підземну кімнату, кожен експонат краєзнавчого музею, на це може піти і 3-4 години.
Зупинитися тут є де, працює три сучасних готеля. Ресторани і кав’ярні теж є.
Ресторан «Прикарпаття» пропонує локальні страви, які я на жаль не встигла скуштувати через насичену програму. На наступний раз залишила дегустацію місцевої страви- кукурудзяних кулішників з грибним жульєном.
В центрі міста стометрівка (вулиця Шевченка) з кав’ярнями, магазинчиками. Колись тут була єврейська забудова. Зараз на неї нанизані історичні і не дуже історичні будівлі.
Почнемо з найдавніших, але незбережених пам’яток.
На кручі над річкою Ямгорів колись стояв Городенківський замок, прикордонний замок Речі Посполитої, спалений в 17 сторіччі. Він збудований в 15 столітті, в часи коли Покуття було спірною територією Речі Посполитої і Молдавським князівством. Фото не збереглися.
На думку мого гіда по місті Андрія, каміння з замку використовували через 100 років для будівництва костелу.
Зараз на цій території (теж вулиця Шевченка) сучасна православна церква, і гарне приміщення колишньої польської гімназії 1909 року будівництва. Після гімназії чого тут тільки не було: і архів, і бібліотека, і музична школа. Зараз приміщення частково належить церкві.
«Приміщення могло б чудово підходити під краєзнавчий музей, і місця більше, і будівля гарна, історична. Шкода, що ніхто в цьому не зацікавлений» – з сумом поділився Андрій.
Приїхавши в Городенку зранку, перед зустріччю з гідом, я мала одну вільну годину для самостійного ознайомлення з містом. За цю годину я пішла до моста, який заінтригував своєю назвою «Три мости». До того ж цей міст пов’язує Городенку з приміським селом Котиківка, яку від неї відділяє вже відома нам річка Ямгорів. А кордони і прикордонні території мені завжди цікаві для дослідження.
Пройшла міст, який наверху побитий, звичайний собі міст, якого і не сильно відрізниш від звичайної дороги, якби не його погнута огорожа.
«Дивно, місце позначене, а нічого особливого»- подумала я і повернулася в центр Городенки.
Але якби не гід Андрій, я би так і не дізналася, що втратила. Виявляється, якщо спуститися від дороги крутим спуском, покритим листопадовим брудом і штурпаками засохшого борщовика вище людського зросту, можна побачити шедевр архітектури в досить гарному стані. Кам’яний триарочний міст-акведук «Три мости». Дуже колоритний і інстаграмний. Я була в захваті від знахідки.
Виявилося, що це другий за давністю кам’яний міст в Україні після Кам’янця-Подільського. В першій арці, де раніше воду направляли на водяний млин, видно трубопровід місцевої каналізації, в позосталих двох тече місцева швидка річечка Ямгорів.
Для гарного фото хотіла вискочити на камінець посеред потоку, але не ризикнула, не бажаючи гепнутися в бруд і холодну воду. Це треба робити влітку. Якщо звичайно вдасться продертися через зарості кущів і борщовику. Сподіваюся, місцева влада зверне на це увагу і буде розчищати це унікальне місце.
Повернувшись в центр міста я побачила характерну будівлю синагоги.
На таблиці, що висить на синагозі, написано: «Велика синагога єврейської общини Городенки, що існувала від 1742 до 1941 року. З цього місця повели на жорстоку смерть від рук фашистів половину єврейської общини- 2500 людей. Вічна пам’ять святим жертвам.»
Теперішня споруда синагоги збудована на початку 20 століття. Була спалена російськими військами під час Першої світової війни, але стіни залишились і були відбудовані.
Після Другої світової осквернена синагога була покинутою, а єврейська громада вже не відновилася. Спочатку тут була автоколона, сьогодні це спортивний зал, а в добудованому приміщенні спортивна школа і зал з тренажерами. Поряд з нею базар.
Краєзнавчий музей «Покуття» знаходиться в історичній будівлі, яка налічує більше 100 років. Це частина колишньої єврейської забудови центру міста. Тут жила єврейська родина, і в цьому ж приміщенні мала свої крамниці.
Андрій є науковим співробітником музею.
Крім традиційних експонатів, що є в кожному краєзнавчому музеї: одягу, предметів побуту, в одному з 5 залів, є цікава колекція цеглин з різних районів Городенківщини, Коломийщини, Івано-Франківська, і навіть Львова.
Як каже Андрій, це його гордість. Він особисто збирав цю колекцію.
Сам обходив руїни Городенківського цукрового заводу, монастир місіонерів біля костелу, інші місця і збирав. Почалася колекція з цегли польського міста Ченстохова.
У вітринах музею багато документів і фото польською мовою.
З них я дізналася про братів Окуневських, які доклалися до розквіту міста. Сприяли будівництву лікарні, народного дому і інших будівель.
З цікавинок музею можна відмітити собачі жетони і скриню з Відня, якою можливо користувався Гітлер. Також колоритною є вишита мапа Городенківщини, яка показує, що в кожному селі району свій візерунок вишивки.
Вірменський костел- найстаріша збережена будівля Городенки.
З інформації на стенді можна дізнатися, що він був збудований у 2 етапи та складається з двох частин. Найдавнішу частину складає захрестя з грубими стінами, що була збудована біля 1706 року. Натомість бічні каплиці і хори, вікна були запозичені з сусіднього кляштору місіонерів та добудовані до вірмено-католицького храму можливо в час будівництва римо-католицького костелу в 1743-1760 роках, що був запроектований Бернардом Меретином, особистим архітектором Миколи Потоцького. Підпорки домурували на початку 20 століття тому, що стіни почали розсуватися.
В костелі свого часу були дві чудотворні ікони: Матки Божої Ченстоховської та святого Каетана. В радянський час тут був склад.
У вірменський костел я не попала, як і решта туристів, що приїздили до Городенки останні кілька тижнів. На щодень він зачинений, а ключ знаходиться у місцевого православного священника, який з його слів ключ десь загубив. Стан інтер’єрів костелу гарно видно на фото інформаційного стенду біля костелу, ніяких змін від встановлення стенду там не відбулося. На щастя побиті вікна костелу знаходяться дуже високо, і це на руку костелу і тим, хто хвилюється за його збереження. Вандали туди просто не долізуть.
На стінах вірменського костелу видно багато слідів від снарядів. Під час Другої світової війни навпроти костелу, в сучасному парку, в школі розташовувалася лікарня для військових. Німці зробили авіаналіт і кинули туди бомбу, уламки якої понищили стіни костелу.
Взагалі дивуюся, як він так легко пережив 300 років історії. Дай боже, щоб знайшлися сучасні Потоцькі, які б профінансували його реконструкцію, бо стан плачевний і погіршується.
Костел Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії є архітектурною домінантою і найвідомішою пам’яткою міста.
Загальну інформацію про костел я наведу з інформаційного стенду, що встановлений біля костелу в рамках проекту 2021 року.
«У 1743 році в Городенці коштом Миколи Потоцького, воєводи Белзького і старости Канівського розпочато будівництво великого римо-католицького костелу і монастиря для ченців-місіонерів Театинського ордену. Храм завершено і освячено 2 липня 1760 року. Місіонерам святиня належала до 1763 року, а потім стала парафіяльною. Костел в Городенці став першим витвором на наших землях відомого італійського архітектора Бернарда Меретина, який при зведенні храму співпрацював із талановитим скульптором Йоганом Георгом Пінзелем. Храм зведений у найкращих традиціях баварсько-австрійсько-чеської та італійської архітектурних шкіл і належить до найдивовижніших споруд пізнього барокко в Україні та Центральній Європі.»
Зараз костел належить до греко-католицької церкви, але свій куточок тут мають і нечисленні місцеві римо-католики. Кожної п’ятниці і неділі в них служби при одному з вівтарів.
Перед костелом височіє струнка коринфська колона, увінчана кам’яною скульптурою Діви Марії роботи Пінзеля. На цоколі вирізьблено герб Потоцьких «Пилява».
Біля входу в костел можна побачити автентичний хрест на камінні з підписом: «Оригінальний центральний хрест із костелу. Середина 18 століття. Спиляний на початку 80-х років 20 століття та простріляний совіцькими кулями». На самому костелі відповідно не оригінальний хрест.
Ключ Андрій взяв у священника і мені вдалося детально оглянути інтер’єри костела і монастиря. Самостійно в костел не попасти, хіба що під час служби.
Найгіршим для костелу був радянський період. Тут був склад, всюди сліди від голубів. В монастирі був гуртожиток аграрного училища, студенти якого понищили стіни і артефакти костелу, в тому числі скульптури Пінзеля.
Пінзель, якого називають галицьким Мікеланджело, створив тут біля 30 скульптур. Але зараз жодної з них нема. Коли сюди прибув мистецтвознавець Борис Возницький, він побачив сумну картину: купу сміття, дрів і уламки 18 скульптур Пінзеля. З них вдалося врятувати лише 5 статуй. Зараз вони у Львівському музеї Пінзеля. Доля решти невідома.
Також з оригінального амвону зникли скульптури євангелістів.
Органа звісно теж нема. Сільська жінка з Котиківки поділилася з Андрієм даними щодо долі костелу. Її батько розказував, що сільські газди ходили збирали труби від органу і робили з цієї бляхи різні вироби, а зі шкіряних міхів місцеві робили чоботи. Зі слів очевидців, орган скинули з моста.
В підземну крипту під костелом я, на жаль, не потрапила. Причина банально-фізична: дерев’яну кришку крипти, що є частиною підлоги костелу, важко підняти одному, навіть міцному чоловікові. Це має робити кілька чоловіків, яких на момент моєї присутності в храмі не було. Крипта поєднана з підземеллями монастиря, які я все таки відвідала. Але вхід між ними зараз замурований, тому пройти з одного підземелля в інше неможливо. Крипта пуста.
Вражаючим фактом є наявність в костелі такого невеличкого містечка як Городенка справжніх мощей апостола Павла.
В 1760 році, коли освячували костел, мощі привезли з Риму. На них навіть є сертифікат.
Фрески на стінах костелу оригінальні, але з 1912 року. Саме тоді поляк Кароль Політинський перемалював старі фрески.
З балкону, на який ми піднялися сходами, відкрився надзвичайний вигляд на інтер’єри. На стінах другого поверху чітко видно сліди «графіті» місцевих студентів училища. Їх вирішили залишили як історію варварства.
Міській раді вдалося знайти фінансування для ремонту даху костелу. Фінансував роботи Національний інститут польської культурної спадщини за кордоном «Полоніка». Це дуже позитивно, адже від даху, як мало від чого, залежить довге життя будівлі. В одній з кімнат є складена купа старої коломийської черепиці з польськими написами початку 20 століття.
Монастир будувався одночасно з костелом, але проіснував лише 20 років. Потім його закрили під час так званої «Йосифінської касати» в 1780-х роках. Відтоді аж до 1940-х років у його приміщенні перебував міський магістрат.
Стіни облуплені тому, що були спроби їх перештукатурити. До збиття старої штукатурки руки дійшли, а до ремонту ні.
Досить недавно, в 2021 році відбувся грандіозний суботник по розчищенню приміщення монастиря. Вивезли тонни сміття. Тепер це симпатична стародавня цегляна будівля, схожа на середньовічний замок зі склепіннями, арками, підземними карцерами. Зробити б тут автентичний ресторан з готелем, з музеєм…
Андрій дозволив мені взяти з купи цеглин на 2 поверсі монастиря цеглину Потоцьких (не точно) з клеймом «HP», тож з Городенки я верталася не з пустими руками)
На пам’ять ми сфотографувалися в «найінстаграмнішому» вікні монастиря з видом на костел.
На стометрівці стоїть церква Успіння Пресвятої Діви Марії.
Зведення церкви приписують «дуету » Меретин і Пінзель. Це одна з останніх споруд, створена обома майстрами. Ймовірно інтер’єр церкви оздоблювали вже учні Пінзеля.
Замість хрестів на церкві видніються герби Потоцьких- фамільні хрести «Пилява». Фасад храму прикрашений іконами, має великі аркові вікна та кований балкон над входом. Біля церкви розташована триярусна дзвіниця подібної архітектури.
За легендою, базованою на одному із варіантів народної «Пісні про Бондарівну», храм зведено в знак покути магната за вбивство Бондарівни — дівчини із сусіднього села Чернятин.
Церква унікальна тим, що навіть під час Радянського союзу, коли абсолютна більшість церков була перетворена на склади, кінотеатри і конюшні, вона функціонувала саме як церква.
Ще одним маловідомим куточком для туриста, і навіть не кожного місцевого жителя, є квартал гарних польських будиночків, збудованих для робочих, що будували цукровий завод і працювали на ньому в далекі роки початку 20 століття.
Завжди з захопленням і легкою заздрістю дивлюсь на будинки зі старою брунатною черепицею.
Деякі з них пустують, більшість же приватні будинки, в яких живуть місцеві. Побачивши, як ми уважно розглядаємо будинки і фотографуємо, вони насторожились і спитали нас, для чого ми фотографуємо. Але ми поставилися до цього з розумінням, пояснили. Погоджуюся, що час зараз такий, що краще зайвий раз перестрахуватися, ніж потім постраждати від ворога.
В програму відвідання міста вдалося внести відвідання «Етноскрині» Галини Гафійчук в селі Глушків. Село знаходиться дуже близько до Городенки, тож ми все встигли. Пані Галина, крім того, що є директором місцевої бібліотеки, вже довгі роки колекціонує вишиванки і сама вишиває їх на замовлення.
Вона провела мені екскурсію своїм музеєм вишиванок, серед яких є вишиванки з усієї України. Цікавими є давні сорочки з тризубом, які за часів союзу і зберігати було небезпечно.
Тут є і топова сорочка «Волове око» з 19 століття, про яку знімали сюжети і відео, що миттєво стали відомими.
Почувши, що я пишу польськомовну статтю, пані Галина показала фото свого діда, що служив в польській армії.
Вартість однієї вишиванки від 500 до 1000 доларів. Насправді, це зовсім недорого. Адже собівартість якісної тканини і ниток складає 6-7 тисяч гривень, а вишивається одна сорочка 2, а то й 3 місяці. Якщо підключається допомога пані Галині і вишивають вдвох-втрьох, можуть закінчити і за місяць. Місяць кропіткої праці і шедевр ваш.
Гостинна господиня після екскурсії музеєм вирішила нас не відпускати і запросила до себе додому на чаювання з медівником. В програму чаювання входив не тільки чай, а й міцна і корисна горіхова настоянка. В пані Галини навіть хата виглядає як музей. Комин викладений керамічною місцевою плиткою і цеглою з принтом Потоцьких та інших заводів.
Закічнили ми огляд міста екскурсією по гончарній майстерні «Покутська кераміка», де я придбала ладне керамічне горнятко на пам’ять про Городенку.
Майстерня, яка починалася з маленької, тепер виросла у велике виробництво, яке збуває свою продукцію навіть у Європі. На першому поверсі будівлі виробництво, на другому магазин, де можна придбати продукцію.
Щоб оглядово подивитися місто достатньо буде повного дня. Але влітку краще приїздити на кілька днів. Адже поряд Дністер з каньйоном, замками над річкою, можливістю сплисти на каяках, купа сіл, кожне з яких з унікальними традиціями Покуття.
Автор і редакція- Лєна Семенова
