Monastyryszczyzna na Czerkaszczyźnie okazała się niezwykle bogata w dwory polskich ziemian oraz ciekawe zabytki przemysłowe.
Przez długi czas polscy ziemianie byli właścicielami ziem Monastyryszczyzny – posiadali ogromne majątki ziemskie, budowali wspaniałe pałace. Do dziś zachowały się rezydencje Dachowskich (Leśkowe), Draczewskich (Dibriwka), Bydłowskich (Dolynka), Krasickich (Szabastówka).
Wśród ocalałych w latach 30. XX wieku zabytków sakralnych – cerkwie we wsiach Chałajiwka, Petriwka, Łetycziwka oraz przeniesiona do kijowskiego skansenu w Pirohowie cerkiew z Zarubyniec z 1742 roku.
Do najstarszych obiektów przemysłowych regionu należą młyn w Sarnowie z 1846 roku, cukrownia w Cybulowie z 1876 roku i browar w Kajetanówce z 1905 roku.
Szczegółowo omówię aktualny stan dworów, ciekawych budynków i postaci Monastyryszczyzny aż w 8 wsiach gminy – 6 z nich odwiedziłam osobiście.
Część informacji w artykule zaczerpnięto z książki „Szkice z historii osad Monastyryszczeńskiego rejonu obwodu czerkaskiego”, którą otrzymałam w muzeum krajoznawczym w Monastyryszczu.
Naszą podróż po Monastyryszczyźnie rozpoczniemy od Kniażej Krynyci (Studnia Książęca) – dużej wsi na północ od Monastyryszcza, gdzie mieszka moja dobra znajoma i koleżanka po fachu turystycznym, Olga Ostapenko.
Wraz z mężem kupili sąsiedni do swojego dom i stworzyli tu agroturystyczne gospodarstwo „Sadyba Ostapa”. Odwiedziłam ich, a wspólnie objechaliśmy niemal wszystkie dwory Monastyryszczyzny – za co jestem im bardzo wdzięczna.
„Sadyba Ostapa”, położona pośród zielonych wzgórz wsi Kniaża Krynycia nad wiejskim stawem – to miejsce, w którym można dotknąć pamięci przodków i odpocząć. Odbywają się tu warsztaty garncarstwa, pisankarstwa, plecionkarstwa słomianego. Jest izba etnograficzna oraz pracownia garncarska „Honczariwna”.
Przyjeżdżają tu liczne grupy dzieci ze szkół, by ulepić sobie pamiątkową filiżankę, talerzyk, upleść wianek i zapoznać się z ukraińskimi tradycjami.
Na lawendowej łące można zrobić bajkową sesję zdjęciową, upleść wianek lub po prostu posiedzieć w ciszy na huśtawce, wśród aromatu lawendy.
Jeśli szukacie nie tylko wypoczynku, ale chcecie poznać ukraińskie tradycje, napić się pachnącej herbaty, wziąć udział w warsztatach lepienia z gliny i zrobić zdjęcia wśród lawendy – zajrzyjcie do „Sadyby Ostapa”. Gospodyni serdecznie zaprasza!
Olga opowiada, że niejednokrotnie znajdowali na swojej i sąsiedniej ziemi stare monety z XIX wieku. Jedną z nich, która dziś znajduje się w ich kolekcji, widziałam osobiście.
Co ciekawe – pierwszy majątek hrabiów Krasickich w tej okolicy znajdował się właśnie w Kniażej Krynyci. Krasiccy długo byli właścicielami wielu wsi tej części Monastyryszczyzny. Część dawnego majątku przetrwała – obecnie jest własnością prywatną i znajduje się w sąsiedztwie „Sadyby Ostapa”. O tym miejscu prawie się nie wspomina – gdy pada hasło „majątek Krasickich”, wszyscy od razu myślą o Szabastiwce, a nie o Kniażej Krynyci.
We wsi obok Olgi mieszka rodzina Nawrockich. Zainteresowałam się ich pochodzeniem i tym, czy mogą mieć związki z obecnym prezydentem Polski. Rzeczywiście, ród pochodzi z Polski, a choć powiązania oficjalnie nie istnieją – kto wie? Może przyszłe badania ujawnią coś ciekawego)
W Szabastówce zachował się w całkiem dobrym stanie dwór Krasickich. Znajduje się w centrum wsi, za budynkiem rady wiejskiej, na końcu podwórza.
Krasiccy byli właścicielami Szabastówki aż do rewolucji 1917 roku. Na dziesięć lat przed nią, w 1907 roku, zbudowali posiadłość – główny budynek przetrwał do dziś: to uroczy pałacyk, trochę przypominający austriacki dworzec kolejowy.
Pisało się, że Krasiccy posiadali ogromną kolekcję starożytności i obrazów – prawdziwą galerię, która miała być przechowywana właśnie w tym budynku.
Nie jest jednak wykluczone, że jako hrabiowie Krasiccy nie mieszkali tu sami, a był to dom zarządcy majątku – taką opinię wyraża autor bloga „Ukraina Incognita”, Roman Malenkow.
„Szkice” wspominają, że w latach 2000. Szabastówkę odwiedziła wnuczka ostatnich właścicieli wsi – Cecylia Krasicka. Pozostawiła w muzeum drzewo genealogiczne rodu Krasickich. Jej dane nieco różnią się od danych badacza Pohilewycza oraz carskiej statystyki, ale w większości się pokrywają.
Drzewo genealogiczne rodu Krasickich liczy sobie 460 lat – zaczyna się w 1542 roku i posiada wiele odgałęzień. Hrabia Jerzy Krasicki ożenił się z Anną Sanguszkówną, z którą miał pięciu synów. Brat Anny – Adam Sanguszko – przekazał swoje dobra właśnie tym synom, w tym Leopoldowi-Alojzemu, który został właścicielem Szabastiwki.
Po nim majątek odziedziczył jego syn Józef, potem Roman, a następnie Aleksy. Hrabina Cecylia Krasicka urodziła się już w Polsce w 1924 roku.
Początkowo w dworze mieściło się muzeum, potem piekarnia i zakład produkcji kiełbas. Obecnie w budynku znajduje się cerkiew. Wcześniej należała do Ukraińskiej Cerkwi Prawosławnej Patriarchatu Moskiewskiego, natomiast teraz dziwnie i niezrozumiale: napis na cerkwi o podwójnym znaczeniu- Prawosławna Cerkiew Ukrainy i Ukraińska Prawosławna Cerkiew…
We wsi Dolynka znajduje się dwór Bydłowskich.
Początkowo był to budynek gliniany, oparty na dębowych słupach. Otynkowano go cegłą i wymieniono dach w latach 70. XX wieku.
W latach 70-80. XX wieku działał tu obóz pionierski dla dzieci pracowników Czerkaskiego Trustu Cukrowego.
W 1917 roku ziemianin opuścił majątek. Dwór przetrwał – w przeciwieństwie do sąsiedniego – dlatego, że był gliniany, i dlatego, że w 1922 roku władze sowieckie założyły tu filię Cukrowego Sowchozu w Cybulowie, przekształcając ją w centrum propagandy nowoczesnego rolnictwa.
Obecnie majątek znajduje się w rękach prywatnych – należy do miejscowego rolnika. Wpuściła nas kobieta prowadząca sklep w jednym z budynków majątku przy drodze.
Sam dwór znajduje się głębiej, za murem. Kobieta opowiedziała, że razem z córką wynajmują pomieszczenia od właściciela. Córka mieszkała przez jakiś czas w Niemczech, ale postanowiła wrócić do Ukrainy i rozwijać wieś oraz własny biznes – otworzyła sklep.
Na pytanie, czy można wejść na teren dworu, odpowiedziała, że tak – właściciel pozwala zwiedzać. Podobno planuje coś zrobić z budynkiem, rozpoczął remont. Do środka nie udało się wejść – klucze ma tylko właściciel.
Kolejny dobrze zachowany, choć skromniejszy z wyglądu, dwór Draczewskich znajduje się w centrum wsi Dibriwka.
Z drogi widać tył budynku, główne wejście z kolumnami znajduje się na dziedzińcu – zwrócone jest ku stawowi.
Droga z Monastyryszcza do Dibriwki jest w fatalnym stanie – ledwo tam dotarliśmy.
Dawniej wieś nazywała się Dubrowka – od dębowego lasu, który zasiedlający teren ludzie wykarczowali pod zabudowę i cerkiew.
Wieś należała najpierw do polskiego hetmana Tarnowskiego, potem do jego żony Anny, a następnie do jej zięcia – Łańcuckiego, który sprzedał ją Ignacemu Newlińskiemu. Po jego śmierci majątek odziedziczyli trzej synowie. Od nich wieś odkupił chorąży wojsk polskich – Józef-Jan Draczewski. To on w 1845 roku zbudował piękny dwór z dużym ogrodem, malowniczym stawem i wyspą wypoczynkową.
Do dworu prowadziła szeroka droga przez tamę – obsadzona orzechami i morwami. Po śmierci Draczewskiego wieś odziedziczył jego syn Feliks, a następnie Aleksander Draczewski.
Być może to jego inicjały – A.D. – znaleźliśmy na cegle przed dworem.
Między 1870 a 1900 rokiem majątek Draczewskich kupiła rodzina Antonowiczów – jeden z jej członków był ministrem finansów Ukrainy.
Nowi właściciele bywali tu jedynie okresowo, a majątkiem zarządzał ekonom. Po 1880 roku w majątku niemal stale przebywał syn Antonowiczów – Anatolij.
Przez pewien czas w pałacu mieściła się rada wiejska i siedziba zarządu gospodarstwa rolnego „Dibrowa”. W czerwcu 2025 roku, kiedy odwiedziłam dwór, budynek był zamknięty, opuszczony, a wewnątrz na ścianach widoczne były stare tablice informacyjne rady wiejskiej. Pod oknami w środku leżała sterta drewna.
Olga opowiadała, że kilka lat temu jej mąż pomagał właścicielowi oczyszczać teren z drzew przed dworem. Posiadłość jest w rękach prywatnych, ale nie udało się uzyskać więcej szczegółów.
We wsi Kajetanówka, obecnie zwanej Połowynczyk, kiedyś znajdował się browar, którego postanowiliśmy poszukać.
W 1905 roku miejscowy ziemianin Kajetan Ułaszyn wraz z właścicielem ziemskim z Piatihórska – Laduchowskim – założył browar, w którym produkowano wysokogatunkowe piwo eksportowane aż do Warszawy.
W muzeum krajoznawczym w Monastyryszczu przechowywane są egzemplarze butelek i etykiet z tego browaru. Dzięki nim dowiadujemy się, że istniały wtedy herby Monastyryszcza i Połowynczyka, jakie rodzaje piwa produkowano, jakie nagrody zdobywał browar.
Od 1912 roku w Kajetanówce (nazwa pochodzi od imienia właściciela browaru – Kajetana) zaczęto produkować także napoje owocowe (mors) i wody mineralne. Do ich wytwarzania używano wody ze studni, która miała wyjątkowe właściwości lecznicze.
Ta studnia istniała jeszcze w czasach radzieckich – pojono z niej konie kołchozowe. Na potrzeby budowy browaru i produkcji beczek wycięto stary dębowy las, w którym rosły 300-letnie dęby-giganty. Dziś w tym miejscu znajduje się osada Wilno.
W 1928 roku bolszewicy wznowili działalność browaru. Na początku lat 30. przekształcili go w mleczarnię.
Obecnie opuszczony budynek mleczarni stoi za ogrodzeniem – wejście jest niedostępne. Ale udało mi się przecisnąć pod ogrodzeniem i obejrzeć zakład ze wszystkich stron.
To była fajna przygoda)
Niektóre okna są rozbite, lecz część wyposażenia wciąż znajduje się wewnątrz i jest w dość dobrym stanie.
Ach, gdyby tak odnowić ten browar i stworzyć tam nowoczesną przestrzeń kulturową! Taki pomysł otzymałam od kolegów z turystyki industrialnej, kiedy opowiedziałam o tym browarze na Facebooku.
Cybulów to dość duża osada, która kiedyś była miasteczkiem i centrum gminy.
Polscy autorzy w swoim opracowaniu „Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich” piszą, że Cybulów został założony już w XIV wieku i pierwotnie nosił nazwę Soroczyn.
W 1703 roku miejscowość została przejęta przez spadkobierców Floriana Potockiego – rodzinę Rogozińskich, którzy do 1725 roku ponownie nadali jej status miasteczka i zbudowali dwór na terenie dzisiejszego szpitala i domu kultury.
Wydarzeniem przełomowym dla miejscowości był rok 1876, gdy ziemianie z Cybulowa, Monastyryszcza i sąsiednich wsi rozpoczęli budowę cukrowni. Sprzęt był sprowadzany z Europy przez jednego z założycieli zakładu – Józefa Podoskiego.
Obecnie budynek cukrowni jest zrujnowany – została tylko fasada.
Ale jeśli nie zna się tego i podejdzie się do niej od strony jeziora, można odnieść wrażenie, że cała budowla jest nienaruszona – widoczna jest bowiem tylko frontowa ściana, a co dalej – już nie.
Podejść bliżej się nie da, ponieważ na terenie dawnej cukrowni stacjonują wojskowi armii ukraińskiej.
Jeszcze jeden bardzo piękny budynek historyczny, dla którego warto odwiedzić Cybulów, to dawna kancelaria cukrowników, wzniesiona w 1914 roku.
Data 1914 jest wyryta na szczycie budynku.
Z czasem znajdowała się tam szkoła. Obecnie w tej pięknej neogotyckiej budowli mieszka rodzina, która nie przepada za rozgłosem i nie pozwoliła nam robić zdjęć, ale zgodziła się na zwiedzanie.
Zdjęcie i tak zrobiliśmy z samochodu, nieco się oddalając – nie sposób było nie sfotografować takiego piękna.
Budynek przypomina uroczy francuski hotel gdzieś na prowincji.
Wokół znajduje się piękny ogród i sad – właściciele bardzo dbają o dom i całą posesję.
Ostatni, ale według wielu – najpiękniejszy dwór całej Czerkaszczyzny – znajduje się 5 km od Monastyryszcza, we wsi Leśkowe.
Niestety nie udało nam się tam dotrzeć, ponieważ od dawna jest to już niemożliwe…
Posiadłość Dachowskich – to zabytek architektoniczno-krajobrazowy o znaczeniu obwodowym, zajmuje 89 ha ziemi. W skład kompleksu wchodzi pałac, teren z liściastym parkiem na lewym brzegu rzeki Koneli i iglastą częścią parku na prawym brzegu, tama ze zbiornikiem wodnym i sztuczną wyspą, sad, ziemia orna.
Twórcami tego cudownego w swej urodzie majątku są cztery pokolenia polskich ziemian Dachowskich, którzy posiadali Leśkowe i okoliczne wsie od lat 1770-tych do 1917 roku.
Pierwszy właściciel Kazimierz (Marian) Dachowski (lata 1770–1800-te) na lewym brzegu Koneli zbudował niewielki, parterowy dom i budynek dla służby. Oba obiekty zachowały się do naszych czasów. Następne pokolenie Dachowskich – Aleksander i Genowefa (Honorata) (lata 1800–1850-te) – rozwinęło aktywną działalność w zakresie nabywania nowych ziem i chłopów. Wzbogaciwszy się, postanowili w leśkowskiej posiadłości stworzyć prawdziwy majątek i pozostawić swoim synom Karolowi i Kazimierzowi nowy pałac, park, staw – słowem, stworzyć coś podobnego do humańskiej „Sofijówki”.
Plany te realizowało już trzecie pokolenie Dachowskich – bracia Karol (ur. 1823) i Kazimierz (ur. 1822). Przekształcenia rozpoczęły się w latach 1850-tych i zakończyły po zniesieniu pańszczyzny w latach 1880-tych. Wzniesiono dwukondygnacyjny pałac typu zamkowego w stylu neogotyckim. Miał kwadratową i okrągłą wieżę z blankami, dwa wejścia (reprezentacyjne i gospodarcze), na parterze wyjście na balkon z otwartym tarasem i balustradą. Wokół zamku posadzono park z rzadkich drzew liściastych, a na prawym brzegu – z gatunków iglastych. Teren zamku i parku liściastego otoczono ceglanym ogrodzeniem o wysokości 1,5–3 metry. Do budowy pałacu, ogrodzenia i innych obiektów bracia zbudowali własną cegielnię. Później przegrodzili rzekę tamą, tworząc staw o powierzchni prawie 20 ha. Pracami kierował głównie Karol, który stale mieszkał w majątku. Kazimierz przebywał w Europie, gdzie kształcił syna Tadeusza (ur. 1868) w różnych naukach, po czym ten został architektem, inżynierem budownictwa, a także sportowcem-jeźdźcem wysokiej klasy.
Gdy w końcu lat 1880-tych Tadeusz został pełnoprawnym właścicielem wszystkich posiadłości Dachowskich (1589 ha ziemi), mając silne związki z Europą, zrealizował swoje zamiary przekształcenia posiadłości i pałacu w cudowny zespół architektoniczny oraz stworzenia stadniny koni. Plan opracował sam, a realizował przy pomocy majstra Ciechanowskiego z Polski. Do pałacu dobudowano nową część, ale już nie w dawnym, lecz w nowym – europejskim stylu secesyjnym. Obie części budynku, dwa style architektoniczne połączono tak umiejętnie, że osoby niezorientowane w architekturze odbierają ten obiekt jako całość. W tym właśnie tkwi istota „Cudu Leśkowskiego”.
Jakie były cechy dobudowy? Pod względem wielkości stanowiła prawie połowę starego pałacu, trzy kondygnacje z prostokątnymi oknami i drzwiami, innymi detalami. Jedność kompleksu tworzą ośmiokątne wieże w narożach dobudowy z takimi samymi blankami jak w starej części pałacu, lecz w murze pełnym. Blanki wykonano na całym obwodzie dobudowy, w ściany wmurowano dekoracyjne wazony i inne detale. Główna różnica – prostokątne formy i ogrzewanie wodne (grzejnikowe). Do doprowadzenia wody do zbiornika (2. piętro) wykonano odwiert. Cały zamek stał się teraz trzykondygnacyjny. Na parterze – 8 pokoi z salonami, gabinetami, salami dla gości. Znajdowało się tu także reprezentacyjne wyjście na balkon przy okrągłej wieży z otwartym tarasem i schodami do parku. Na tym samym piętrze było wejście do piwnicy i wyjście gospodarcze. Na pierwszym piętrze mieściło się 9 pokoi mieszkalnych i łazienka z wyjściem na balkon. Drugie piętro również miało 8 pokoi. W starych pokojach było ogrzewanie piecowe z otwartymi i zamkniętymi kominkami oraz przewodami dymowymi w blankach, w nowych – grzejnikowe, gdzie rury i grzejniki były wmurowane w ściany. Kwadratowa i okrągła wieża także miały pokoje, a na górze – tarasy widokowe, do których prowadziły schody spiralne.
Wejście reprezentacyjne do zamku znajdowało się w kwadratowej wieży, na której widniał herb Dachowskich, był maszt z flagą. Brak flagi był sygnałem dla chłopów i służby, że gospodarze są nieobecni. Przed pałacem urządzono różankę z fontanną pośrodku. Woda doprowadzana była z odwiertu podziemnymi rynnami. Ciśnienie wody powstawało dzięki różnicy poziomów.
Trzecią część posiadłości Tadeusz przeznaczył na stadninę koni, która liczyła około 100 angielskich koni wyścigowych, stado matek i oddział porodowy. W majątku były tory treningowe, hipodrom, kryta ujeżdżalnia. Dżokeje i stajenni rekrutowali się spośród miejscowych chłopów. Konie ze stadniny leśkowskiej cieszyły się dużym popytem zarówno w Europie, jak i w Rosji, a sam właściciel wraz z sześcioma dżokejami stale brał udział w wyścigach, wielokrotnie zostając laureatem.
W czasach radzieckich zamek i posiadłość wykorzystywano jako dom wypoczynkowy dla pracowników Kijowskiego Cukrotrustu, a latem jako obóz pionierski. Po wojnie urządzono tu sanatorium dla chorych na gruźlicę zamkniętego typu. Po protestach chłopów przekazano je najpierw resortowi wojskowemu dla leczenia oficerów w stanie spoczynku z chorobami nerwowo-psychicznymi. W 1970 roku ulokowano tu mienie szpitala polowego. W tym czasie zbudowano trzykondygnacyjny budynek administracyjny, w dawnej stajni dobudowano piętro i urządzono mieszkania. Inne pomieszczenia zajęto na zasoby techniczne szpitala. Sale zamku przerobiono na magazyny leków. Opary chemiczne przyniosły niszczące skutki dla wnętrz. Zniknęły także aleje, ścieżki, przystań dla łodzi, mostek prowadzący na wyspę.
W 2003 roku mienie szpitala wywieziono, ale ochrona wojskowa istnieje do dziś, posiadłość i pałac są zamknięte dla odwiedzających i niestety nadal ulegają zniszczeniu.
Szczególnej uwagi wymaga wieś Tarnawa.
I choć nie ma tam majątku polskiego pana, miejsce to jest ciekawe samo w sobie, a nawet bardziej niż kolejny dwór.
Znajduje się tu wiejski dom, w którym w 1899 roku urodził się pierwszy ukraiński siłacz – Wasyl Dziuba.
Był piątym dzieckiem w ubogiej rodzinie chłopskiej. Do 17. roku życia rósł jak zwykły chłopiec, pomagając rodzicom w gospodarstwie. Jednak do swoich 18. urodzin – niczym legendarny bohater Ilja Muromiec – przemienił się w prawdziwego olbrzyma: mierzył 2,31 metra wzrostu, ważył około 200 kilogramów, a rozpiętość jego barków wynosiła 80 cm. Opowieści o jego niezwykłej sile wciąż zadziwiają słuchaczy, a starsi mieszkańcy regionu dobrze pamiętają jego występy w wiejskich klubach w latach 30. XX wieku.
Los młodzieńca odmienił Hryhorij Kotowski, znany dowódca Armii Czerwonej z czasów wojny domowej. Przejeżdżając w 1922 roku przez okolice, zobaczył na jednym z pól w Tarnawie niezwykły widok: młodzieniec, zaprzęgnięty w pług, spokojnie i lekko orał ziemię. Kotowski zabrał Wasyla do Umańskiego Okręgowego Klubu Sportowego.
Dalszy los Dziuby znów przesądził przypadek. Podczas pobytu służbowego w Kijowie w 1924 roku trafił na przedstawienie cyrkowe, w którym występował słynny francuski zapaśnik. Konferansjer wezwał Wasyla na arenę, licząc, że Francuz łatwo położy olbrzyma na łopatki. Stało się jednak odwrotnie – Dziuba, nie znając technik zapaśniczych, bez trudu pokonał sławną gwiazdę. Po tym zdarzeniu zaproszono go do trupy cyrkowej, w której pracował przez 15 lat, prezentując pokazy siłowe.
Cyrk występował w wielu miastach Ukrainy, Rosji, a także w Kazachstanie. Planowano wyjazdy zagraniczne, lecz przeszkodziła temu wojna. Z nielicznych zdjęć z tego okresu spogląda na nas przystojny, proporcjonalnie zbudowany młody mężczyzna z dobrym, wesołym spojrzeniem. Wasył często przekazywał część dochodów z występów na fundusz pomocy głodującym lub na walkę z analfabetyzmem. Do domu wracał rzadko, ale każdy jego przyjazd był wielkim wydarzeniem zarówno dla rodziny, jak i dla dzieci z Tarnawy. Chętnie występował też w wsiach Monastyryszczyzny, dając bezpłatne pokazy.
W 1924 roku wydarzyło się w jego życiu coś jeszcze – ożenił się z Marią Pyłypiwą, mieszkanką Tarnawy. Rok później małżeństwo wybudowało nowy dom, który do dziś należy do potomków siłacza, choć na co dzień w nim nie mieszkają. Dziuba wzniósł go pod swój wzrost, i wówczas była to najwyższa chałupa we wsi.
Jeszcze jeden ciekawy epizod z życia Wasyla Dziuby: spróbował swoich sił jako aktor filmowy. W 1936 roku zaproszono go do udziału w filmie przygodowym „Wyspa skarbów” na podstawie powieści Roberta Louisa Stevensona. Mówi się, że grał jednego z piratów. Jednak i tu pozostał wierny swojej uczciwej, życzliwej naturze – w filmie stanął po stronie pozytywnych bohaterów, bronił chłopca Jima, pomagał kapitanowi i doktorowi w walce z piratami i zginął w zaciętej walce.
W 1939 roku Wasył musiał zakończyć karierę cyrkową z powodu ciężkiej kontuzji. Długo chorował, wrócił do rodzinnej wsi i pracował jako stróż w miejscowym sowchozie. Obowiązki wykonywał sumiennie i odpowiedzialnie.
Podczas wojny pozostał w Tarnawie. Nawet okupanci odnosili się z szacunkiem do ukraińskiego siłacza i przyjeżdżali, by robić sobie z nim zdjęcia.
Zmarł w marcu 1945 roku, nie doczekawszy dwóch miesięcy do Dnia Zwycięstwa. Miał zaledwie 46 lat. Pochowany został w rodzinnej Tarnawie. Grób jest bardzo skromny, a z portretu na krzyżu spogląda na nas wesoły 25-latek w swojej słynnej czapce o rozmiarze 64 i z nieodłączną laską, podarowaną mu przez mieszkańców Humania za udane występy.
W Muzeum Krajoznawczym w Monastyryszczu znajdują się unikalne eksponaty przekazane przez krewnych siłacza, w tym ta laska. Opowieść o nim jest niezwykle pasjonująca – ja sama po raz pierwszy dowiedziałam się o nim właśnie tutaj.
Moim zdaniem to miejsce można by świetnie wypromować jako miejsce narodzin pierwszego ukraińskiego siłacza. Ukraina słynie na całym świecie z potężnych bokserów – braci Kliczko, Usyka – i to miejsce mogłoby przyciągać setki, jeśli nie tysiące turystów.
Obecnie potomkowie nie mają nic przeciwko stworzeniu tu muzeum, ale potrzebują w tym pomocy. Nie mieszkają na wsi, ale są do nich kontakty. Mam nadzieję, że kiedyś przyjadę tu do Muzeum Pierwszego Ukraińskiego Siłacza i będę oprowadzać grupy polskich turystów nie tylko po dworach polskich panów, ale też po miejscu tak niezwykłego Ukraińca.
Autor i redakcja – Lena Semenowa
Села Монастирищини: маєтки Даховських, Красицьких, Бидловських, Драчевських, памятки Цибулева, польський пивзавод в Каетанівці, перший український богатир Василь Дзюба, садиба Остапа і родина Навроцьких в Княжій Криниці
Wersja ukraińska
Монастирищина на Черкащині виявилася дуже багатою на маєтки польських поміщиків і цікаві індустріальні пам’ятки.
Будучи тривалий період володарями Монастирищенського краю, польські поміщики мали величезні земельні угіддя, будували розкішні палаци. До сьогоднішнього часу збереглися маєтки Даховських (Леськове), Драчевських (Дібрівка), Бидловських (Долинка), Красицьких (Шабастівка) та інші.
Серед уцілілих в 1930-і роки сакральних пам’яток церкви у селах Халаїдове, Петрівка, Летичівка та перенесена в Пирогове (Київ) Зарубинецька церква 1742 року.
Найдавнішими промисловими підприємствами в краї стали Сарнівський млин 1846 року, Цибулівський цукровий завод 1876 року та Каєтанівський пивзавод 1905 року.
Детально обговоримо актуальний стан маєтків та інших цікавих будівель і особистостей Монастирищини аж у 8 селах громади, 6 з яких я відвідала особисто.
Частково інформація в статті взята з книги «Нариси з історії поселень Монастирищенського району Черкаської області», яку мені надали в краєзнавчому музеї Монастирища.
Почнемо подорож Монастирищиною з Княжої Криниці, великого села на півночі від Монастирища, де живе моя хороша знайома і колега по туризму Ольга Остапенко. Разом з чоловіком вони купили сусідню від своєї хату і створили тут садибу для туристів «Садиба Остапа». Я побувала у них в гостях і ми разом об’їздили майже всі маєтки Монастирищини, за що я їм дуже вдячна.
«Садиба Остапа» серед зелених пагорбів села Княжа Криниця над сільським ставком– це простір, де можна торкнутися до пам’яті предків і відпочити. У садибі проводять майстер-класи з гончарства, писанкарства, соломоплетіння. Тут є етносвітлиця, гончарна майстерня «Гончарівна». Приїздить багато шкільних груп дітей, щоб зліпити собі на пам’ять чашку, тарілку, сплести вінок, та й загалом познайомитися з українськими традиціями.
На лавандовій галявині можна зробити казкову фотосесію, наплести віночків або просто сидіти в тиші на качелі серед лавандового аромату.
Якщо ви шукаєте не просто відпочинок, а хочете познайомитися з українськими традиціями, почастуватися українським запашним чаєм, взяти участь в майстер-класі з ліплення глини, сфотографуватися в гарному лавандовому полі, завітайте до «Садиби Остапа», господиня запрошує!
Оля розповідає, що вони не раз знаходили в своїй і сусідній землі старі монети 19 століття. Одну з них, яка тепер в їх колекції, я бачила особисто.
Ще цікаво, що перший маєток графів Красицьких в цій місцевості був саме у Княжій Криниці, адже Красицькі довго володіли багатьма селами цього кутка Монастирищини. Частинка цього маєтку збереглася, вона зараз в приватній власності і знаходиться по сусідству з Оліною «Садибою Остапа». Про неї інформації майже нема, і якщо мова заходить за маєток Красицького, всі одразу мають на увазі Шабастівку, а не Княжу Криницю.
В селі по сусідству з Ольгою живе родина Навроцьких. Я зацікавилась, звідки походить їхня родина і чи не має вона зв’язків з теперішнім президентом Польщі. Рід дійсно походить з Польщі, зв’язків нібито нема, але хто зна? Можливо, подальші дослідження розкриють багато цікавого.
В селі Шабастівка зберігся в непоганому стані маєток Красицьких. Знаходиться в центрі села за сільрадою в глибині двору.
Пани Красицькі володіли Шабастівкою до революції 1917 року. А за десять років до революції, в 1907 році, вони збудували садибу, основний будинок якої зберігся – симпатичний палацик, трохи схожий на австрійський вокзал. Пишуть, що у Красицьких була величезна колекція старожитностей і картин, ціла галерея, і мовляв саме у цьому будинку все це зберігалося. Але дослідник України і автор блогу «Україна Інкогніта» Роман Маленков в цьому сумнівається. Він не виключає, що Красицькі, які були графами, взагалі не мешкали у Шабастівці, а це був будинок економа (управляючого).
«Нариси» повідомляють, що в 2000-х Шабастівку відвідала онука останніх власників села Цецилія Красицька. Вона залишила в музеї родовід поміщиків Красицьких. Її дані дещо відрізняються від даних дослідника українських міст і сіл Похилевича та царської статистики, однак в більшості випадків співпадають. Генеалогічному дереву Красицьких 460 років, воно починається з 1542 року і має різні відгалуження.
Граф Єжи Красицький одружився на Анні Сангушко, з якою мав 5 синів. Брат Анни Адам Сангушко свої маєтності передав цим синам, зокрема і Леопольду-Алоїзу, котрий і став володіти Шабастівкою. За ним його син Йозеф, котрий передав Шабастівку Роману, а він- Олексію. Графиня Цецилія Красицька народилася уже в Польщі в 1924 році.
Спочатку в маєтку був музей, потім пекарня та ковбасний цех. Зараз у садибному будинку розміщується церква. Раніше була УПЦ московського патріархату, а зараз незрозуміло, адже в написі на церкві подвійна назва: Православна Церква України і Українська Православна Церква…
У селі Долинка знаходиться маєток Бидловських.
Маєток спочатку був глиняний, на дубових стовпах. Цеглою його обклали і перекрили дах у 1970-х роках. У 1970-1980-х роках тут розміщувався піонерський табір для дітей працівників Черкаського цукротресту.
В 1917 році поміщик покинув маєток. Зберігся він лише тому (на відміну від сусіднього маєтку) , що був глинобитний і тому, що тут радянська влада в 1922 році утворила місцевий відділок Цибулівського бурякорадгоспу і перетворила його в центр пропаганди ведення сільськогосподарських робіт.
Зараз маєток у приватній власності у місцевого фермера. Впустила нас на територію маєтку жінка, яка торгує у магазині в одному з приміщень маєтку при дорозі. Сам же маєток знаходиться глибше від дороги, за муром. Жінка розказала, що вони з дочкою арендують приміщення в цього власника. Дочка жінки певний час жила в Німеччині, а потім вирішила повернутися в Україну і розвивати село і бізнес тут. Взяла в аренду приміщення і відкрила магазин у селі. На питання чи можна зайти на територію маєтку, сказала так, власник сказав всіх бажаючих туристів пускати. Ніби то планує робити щось з маєтком, почав ремонт. Всередину попасти не вдалося, бо ключі лише у власника.
Наступний добре збережний, але скромний на вигляд, маєток Драчевських знаходиться в центрі села Дібрівка. З дороги видно задню сторону маєтку, центральний вхід з колонами знаходиться у внутрішньому дворі, і дивиться на ставок.
Дорога з Монастирища до Дібрівки жахлива, ми ледве доїхали.
Раніше село називали Дубровка через те, що тут ріс дубовий ліс, який поселенці вирубали для будівництва осель та церкви.
Селом володіли польський гетьман Тарновський, потім його вдова Анна, її зять Лянцкоронський, який продав поселення Ігнатію Невлінському. Після смерті останнього, село належало його трьом синам. А вже в них село придбав хорунжий польського війська Іосиф-Іоан Драчевський. Він і збудував у 1845 році красивий маєток з великим садом, мальовничим ставком, з островом відпочинку. До маєтку через греблю вела широка дорога, обсаджена горіхами та шовковицею. По смерті Драчевського селом володів його син Фелікс, за ним- Олександр Драчевський. Можливо, це його ініціали ми знайшли на цеглі (A D), що була на купі цегли перед маєтком.
Між 1870 і 1900 роками маєток і землі Драчевських придбала родина Антоновича- міністра фінансів України того часу. Нові власники бували тут наїздами, господарством управляв економ. Після 1880 року тут майже постійно перебував син Антоновичів Анатолій.
Певний час в маєтку була сільська рада і розміщувалося керівництво фермерського господарства «Діброва». У червні 2025 року приміщення, коли я відвідувала маєток, було зачинене, пустувало, всередині на стінах виднілися старі стенди сільської ради, під вікнами всередині лежала купа дрів.
Кілька років назад чоловік Олі допомагав розчищати дерева перед маєтком. Він у приватній власності, але більше деталей не вдалося дізнатися.
В селі Каєтанівка, яке зараз називається Половинчик, колись був пивзавод, який ми поїхали шукати.
В 1905 році місцевий поміщик Каєтан Улашин заснував разом з пятигорським поміщиком Лядуховським броварню, де вироблялося високомарочне пиво, яке поставлялося до Варшави.
В краєзнавчому музеї Монастирища зберігаються зразки пивних пляшок та етикеток цього заводу. З них ми дізнаємося, що існували тоді герби і Монастирища, і Половинчика, які сорти пива вироблялися, які відзнаки одержував завод. З 1912 року в Каєтанівці (названа на честь власника броварні Каєтана) стали виробляти ще й морс та мінеральні води. Для пива, морсу і мінералок використовувалася кринична вода, що мала високі лікувальні якості. Ця криниця існувала і в радянський час: з неї напували колгоспних коней. На будівництво пивзаводу та виготовлення бочок вирізали дубину, де росли 300-річні велетні-дуби. Тепер тут розташовано поселення Вільно.
В 1928 році більшовики відновили роботу пивзаводу. На початку 30-х років перетворили його на маслозавод. Зараз закинуте приміщення маслозаводу стоїть за високим парканом, входу туди нема. Але мені вдалося перелізти попід парканом і оглянути завод з усіх боків. Це була весела пригода)
Деякі вікна розбиті, частина обладнання в досить нормальному стані досі знаходиться всередині.
Ось би відновити броварню і зробити там сучасний культурний простір!
Такі ідеї поступили мені від колег з індустріального туризму, коли я написала про наші пошуки пивзаводу на фейсбуці.
Цибулів- досить велике селище, яке раніше було містечком і центром волості.
Польські автори у своєму дослідженні «Географічний словник Королівства Польського та інших слов’янських теренів» пишуть, що Цибулів був заснований ще у XIV ст. і носив назву Сорочин.
У 1703 році його захопили спадкоємці Флорія Потоцького — Рогозинські, які уже до 1725 року перетворили селище знову у містечко, збудували маєток на території теперішньої лікарні та будинку культури.
Значною подією для селища став 1876 рік: поміщики Цибулева, Монастирища і сусідніх сіл розпочали будівництво цукроварні. Устаткування закупляв і направляв з Європи один із засновників заводу Йосиф Подоський.
Зараз будівля цукрового заводу стоїть зруйнована, є лише одна фасадна стіна. Але якщо цієї інформації не знати, а зайти на неї подивитися з озера, то здається, що будівля ціла і гарна, адже якраз фасадну стіну і видно, а що далі- ні. Ближче зараз і не підійдеш, бо на його території розміщуються військові.
Ще одна дуже гарна історична будівля, заради якої варто приїхати в Цибулів- контора цукрозаводчика, зведена у 1914 році. Дата 1914 викарбувана на верху будівлі.
З часом тут розміщувалася школа. А зараз в цій гарній неоготичній будівлі зараз живе родина, яка не любить публічності і не дозволила нам фотографувати приміщення. Але дозволила її оглянути.
Фото ми все одно зробили з авто, трохи від’їхавши, бо не сфотографувати таку красу було важко.
Будівля дуже нагадує симпатичний французький готель десь у глибинці Франції. Поряд гарний сад і город, власники добре доглядають будинок і прибудинкову територію.
Останній, але на думку багатьох, найкрасивіший маєток взагалі цілої Черкащини знаходиться за 5 кілометрів від Монастирища в селі Леськове.
Але ми туди не потрапили, бо це вже давно неможливо…
Садиба Даховських- це архітектурно-ландшафтна пам’ятка обласного значення, займає 89 га землі. В комплекс входить палац, територія з листяним парком на лівому березі річки Конели і хвойною частиною парку на правому березі, гребля з водосховищем і штучним островом, сад, орна земля.
Творцями цього дивовижного у своїй красі помістя є 4 покоління польських поміщиків Даховських, які володіли Леськовим і навколишніми селами з 1770-х років до 1917 року.
Перший володар Казимеж (Маріан) Даховський (1770-1800-ті роки) на лівому березі Конели збудував невеликий одноповерховий дім і будинок для прислуги. Обидва приміщення збереглися до нашого часу. Наступне покоління Даховських – Олександр і Геновефа (Гонората) (1800-1850-і роки) – розвернули активну діяльність по придбанню нових земель і селян. Розбагатівши, вони вирішили в леськівській садибі створити справжнє помістя і залишити своїм синам Каролю і Казімежу новий палац, парк, ставок, словом, створити щось подібне до уманської “Софіївки”.
Ці плани здійснювало вже третє покоління Даховских – брати Кароль (1823 р.н.) і Казімеж (1822 р.н.). Перетворення почалися в 1850-і роки і завершились після відміни кріпосного права в 1880-х роках. Був зведений двохповерховий палац замкового типу в стилі неоготики. Він мав квадратну і круглу вежі із зубцями, 2 входи (парадний і господарський), на першому поверсі вихід на балкон із відкритим майданчиком і перилами. Навколо замку був висаджений парк із рідкісних листяних дерев, а на правому березі – із хвойних порід. Територію замку і листяного парку обнесли цегляною огорожею висотою в 1,5 – 3 метри. Для будівництва палацу, огорожі та інших споруд брати збудували свій цегельний завод. Пізніше перегородили річку греблею, утворивши ставок площею майже в 20 га. Роботами керував більше Кароль, який постійно жив у помісті. Казимєж знаходився в Європі, де вчив сина Тадеуша (1868 р.н.) різним наукам, після чого той став архітектором, інженером-будівельником, а також спортсменом-наїзником високого класу.
Ставши в кінці 1880-х років повноправним власником всіх володінь Даховських (1589 га землі), маючи міцні зв’язки з Європою, Тадеуш здійснив свої наміри перетворити садибу і палац в дивовижний архітектурний ансамбль, створити конезавод. План він розробляв сам, а здійснював за допомогою прораба Цехановського із Польші. До палацу була прибудована нова частина, але вже не в колишньому, а в новому – європейському стилі модерн. Обидві частини будівлі, два архітектурних стилі поєднані так вдало, що некомпетентні в архітектурі люди сприймають цю споруду як єдине ціле. В цьому і суть “Леськівського дива”.
Які ж особливості добудови? За розмірами це майже половина старого палацу в три поверхи з прямокутними вікнами і дверима, іншими деталями. Єдність комплексу створюють 8-гранні вежі по кутках добудови з такими ж зубцями, що й на старій частині палацу, але суцільної кладки. Зубчики зроблені по всьому периметру добудови, в стінах вмонтовані декоративні вази та інші деталі. Основна відмінність – прямокутні форми і водяне (батарейне) опалення. Для подачі води в бак (3-й поверх) пробили свердловину, Весь замковий комплекс тепер став трьохповерховим. На перщому – 8 кімнат із салонами, кабінетами, залами для гостей. В ньому ж знаходився парадний вихід на балкон біля круглої вежі з відкритим майданчиком і східцями в парк. На цьому ж поверсі вхід в підвальне приміщення і господарський вихід. На другому поверсі розміщалися 9 житлових кімнат і ванна з виходом на балкон. Третій поверх також мав 8 кімнат. В старих кімнатах було пічне опалення з відкритими і закритими камінами і димоходами в зубцях, в нових – батарейне, де труби і батареї були вмонтовані в стіни. Квадратна і кругла вежі теж мали кімнати, угорі – оглядові майданчики, до яких вели гвинтові сходи.
Парадний вхід до замку знаходився в квадратній вежі, на якій красувався герб Даховських, був флагшток із прапором. Відсутність прапора служила сигналом для селян і челяді, що господарі знаходяться у від’їзді. Перед палацом був розбитий розарій із фонтаном у центрі. Вода до нього поступала із свердловини підземними жолобами. Тиск води створювався різницею рівнів.
Третю частину садиби Тадеуш зайняв під конезавод, який нараховував близько 100 англійських скакунів, маточник і пологове відділення. В помісті були манежні доріжки, іподром, зимовий манеж. Жокеї, конюхи набирались із місцевих селян. На коней Леськівського конезаводу був великий попит і в Європі, і в Росії, а сам поміщик зі своїми шістьма жокеями постійно брав участь в скачках та неодноразово ставав призером.
В радянські часи замок і садиба використовувалися як будинок відпочинку для працівників Київського цукротресту, а влітку як піонерський табір. Після війни тут розмістили санаторій для хворих на туберкульоз закритого типу. Після протестів селян його спочатку передали військовому відомству для лікування офіцерів-відставників з нервово-психічними захворюваннями. В 1970-ому році тут розмістили майно польового госпіталю. За цей час було збудоване трьохповерхове адміністративне приміщення, в колишній конюшні добудований другий поверх і розміщені квартири. Інші приміщення були зайняті під технічні ресурси шпиталю. Зали замку перетворили в склади для ліків. Хімічні випари принесли руйнівні наслідки для приміщення. Зникли також алеї, доріжки, причал для човнів, місток, що вів до острова.
В 2003 році майно госпіталю вивезли, але воєнна охорона існує й досі, садиба і палац закриті для відвідувань і на жаль, продовжують руйнуватися.
Окремої уваги заслуговує село Тарнава. І хоча там немає маєтку польского пана, та місце це цікаве по-своєму і навіть більше, ніж черговий маєток.
Тут знаходиться сільський будинок, в якому в 1899 році народився перший український богатир- Василь Дзюба.
Був він п’ятою дитиною в незаможній селянській сім’ї. До 17 років ріс як звичайний хлопець, допомагав батькам по господарству. А до 18–річчя, як билинний герой Ілля Муромець, перетворився на богатиря-силача ростом 2,31 метра, вагою до 2-х центнерів, розмахом плечей у 80 см. Розповіді про його дійсно богатирську силу і зараз вражають слухачів, а старожили району добре пам’ятають його виступи в сільських клубах у 30-х роках минулого століття.
Долю юнака вирішив Григорій Котовський, відомий командир Червоної Армії в роки громадянської війни. Проїжджаючи в 1922 році територією району, він помітив на одному з тарнавських полів незвичну картину: юнак, запрігшись у плуга, спокійно і легко орав землю. Котовський забрав Василя до Уманського окружного спортивного клубу. А далі долю Дзюби знову визначила випадковість. Перебуваючи в службових справах у Києві в 1924 році, він потрапив на циркову виставу, де виступав знаменитий французький борець. Коли конферансьє викликав Василя на арену поборотися із відомим спортсменом, то надіявся на те, що француз легко покладе велетня на лопатки. Але вийшло зовсім навпаки: Дзюба, не володіючи прийомами боротьби, легко поборов французьку знаменитість. Після цього його запросили у циркову трупу, в якій він працював упродовж 15 років, демонструючи силові номери. Гастролювала циркова трупа в багатьох містах України, Росії, побувала в Казахстані. Планувалися також гастролі в зарубіжних країнах, але завадила війна. З малочисельних знімків цього періоду на нас дивиться вродливий, пропорційно складений молодий чоловік з добрим веселим поглядом. Кошти від своїх виступів він часто перераховував у фонд голодуючих чи ліквідації неписьменності. Вдома бував рідко, але завжди його приїзд був великою радістю і для сім’ї, і для тарнавських дітлахів. Охоче виступав Дзюба в селах Монастирищини, даючи безкоштовні вистави.
У 1924 році сталася ще одна подія в житті Василя Миколайовича – він одружується з односельчанкою Марією Пилипівною. В 1925 році подружжя збудувало нову хату, якою нащадки богатиря володіють і зараз, хоча на щодень тут не живуть. Зводив її Дзюба під свій ріст, і тоді вона була найвищою оселею в селі.
Ще одна цікава деталь із біографії Василя Дзюби: спробував він себе як актор кіно. В 1936 році його запросили знятися в пригодницькій стрічці «Острів скарбів» по роману англійського письменника Стівенсона. Прийнято говорити, що він зіграв там одного з піратів. Але Дзюба і тут не зрадив своїй порядній доброзичливій натурі. Він у таборі позитивних героїв, захищає юнгу Джіма, допомагає капітану і лікарю в боротьбі з піратами і гине в запеклому бою з ними.
В 1939 році Василь Миколайович змушений залишити циркову кар’єру через тяжку травму. Довго хворів, повернувся в рідне село, працював у місцевому радгоспі сторожем. До своїх обов’язків ставився дуже сумлінно і відповідально.
Під час війни залишався в рідному селі. Навіть окупанти з повагою ставилися до українського богатиря і приїздили фотографуватися з ним.
Помер Василь Миколайович у березні 1945 року, не доживши двох місяців до Перемоги. Було йому лише 46 років. Похований знаменитий богатир у рідному селі Тарнаві.. Могила дуже скромна, з портрета на хресті дивиться на нас веселий 25-річний юнак у своїй знаменитій шапці 64-го розміру та із незмінною палицею, яку подарували йому жителі Умані за успішні виступи.
В Монастирищенському краєзнавчому музеї є унікальні експонати в експозиції, подаровані родичами богатиря. Розповідь про нього захоплює, я наприклад, вперше про нього дізналася саме тут.
Як на мене, це місце можна гарно розкрутити як місце народження першого українського богатиря. Україна на весь світ славиться богатирями-боксерами: братами Кличко, Усиком і це місце могло б притягувати сотні, якщо не тисячі, туристів.
Зараз нащадки не проти створити там музей, але їм потрібна в цьому допомога. Вони в селі не живуть, але контакти до них є.
Сподіваюся колись приїхати сюди в Музей Першого Українського Богатиря і возити групи польських туристів не лише маєтками польських панів, а й такого унікального українця.
Автор і редакція- Лєна Семенова
