Osada Nemiszajewe została założona we wrześniu 1900 roku w związku z budową linii kolejowej Kijów–Kowel. Miejscowość otrzymała nazwę na cześć naczelnika Kolei Południowo-Zachodnich, Klaudiusza Nemiszajewa, który przyczynił się do wydzielenia na 39. wiorście działek ziemi dla pracowników kolei.
Stary budynek dworca nie zachował się – został zniszczony podczas wojny. Pierwotny obiekt był podobny do dworców w Buczy i Borodziance.
W latach 2008–2009 stację wraz z budynkiem dworca odnowiono. Z okazji 100-lecia stacji i osiedla na budynku umieszczono tablicę i obok znak pamiątkowy.
Foto autora
Na ogrodzeniu wzdłuż torów można zobaczyć piękny mural przedstawiający najciekawsze miejsca Nemiszajewa.
Pociąg podmiejski (elektryczka) z Nemiszajewa do Kijowa kursuje kilka razy dziennie i kosztuje 15–20 hrywien (ok. 1.5 złotych, w zależności od tego, czy do stacji Swiatoszyn, czy do dworca głównego). Dla osób dojeżdżających do pracy w Kijowie to spora oszczędność w porównaniu z busami, które kosztują około 70 hrywien (6 zł).
Marszrutki do Kijowa odjeżdżają ze stacji metra Akademmisteczko i kursują często, przejeżdżając przez Hostomel, Buczę i Worzel. Jadą one znaną trasą M07, przy której leży Nemiszajewe oraz sąsiednie wyżej wymienione miasta. W języku potocznym tę drogę nazywa się „Warszawką” lub trasą Kijów–Kowel – to droga o znaczeniu międzynarodowym, licząca 500 km długości. Nazwa pochodzi stąd, że jest to najkrótsze połączenie drogowe między Kijowem a Warszawą. Nawet na przejściu dla pieszych sygnalizacja głosowa ogłasza: „Przejście przez trasę Kijów–Kowel dozwolone”.
Droga ta przebiega przez północno-zachodnie regiony Ukrainy (obwody kijowski, żytomierski, rówieński i wołyński) i stanowi część europejskiego korytarza transportowego Lublin–Kowel–Kijów.
Trasa była modernizowana z okazji przygotowań do mistrzostw Europy w piłce nożnej EURO 2012.
2 marca 2022 roku Nemiszajewe zostało okupowane przez Federację Rosyjską. Brakowało prądu, ogrzewania i stabilnej łączności komórkowej. Okupanci uniemożliwiali mieszkańcom odbiór pomocy humanitarnej i regularnie zrywali działanie korytarzy humanitarnych. Część ludzi, którzy próbowali samodzielnie opuścić miejscowość, ginęła pod ostrzałem.
2 kwietnia 2022 roku w Nemiszajewie ponownie zawisła ukraińska flaga po wyzwoleniu spod okupacji.
Najciekawszą atrakcją turystyczną osiedla jest pałac Osten-Sackenów – zabytek architektury położony na granicy Nemiszajewa i wsi Myrockie.
Pałac znajduje się około 30 minut spacerem od stacji kolejowej i 10 minut od trasy warszawskiej, przy dużym znaku w kształcie tryzuba.
Szczegółową historię pałacu można przeczytać na stronie rady osiedla.
Historia pałacu sięga czasów, gdy właścicielem tych ziem był rzeczywisty tajny radca, hrabia Karl Sacken, który służył w Liwonii lub Kurlandii. Po jego śmierci majątek przeszedł na kamerdynera Iwana von der Osten-Sackena, zmarłego w 1853 roku, a następnie na jego syna – generała majora, hrabiego Karla von der Osten-Sackena. Rodzina Sackenów posiadała ziemie wraz z wioskami Myrockie, Mykułyczi, Pyłypowyczi, Babynci i Poroskoteń.
Według opowieści Korneja Ponomarenki, generał-major Karl von der Osten-Sacken był właścicielem tych ziem do 1861 roku. Gdy dowiedział się o zniesieniu pańszczyzny, zebrał mieszkańców wiosek i obiecał im przekazać ziemię za 20 tysięcy rubli. Jednak zastawił ją za 40 tysięcy rubli, po czym wyjechał za granicę.
Ziemie te wykupił z banku niejaki Osztachow, który posiadał je przez 15–20 lat, aż w końcu popadł w obłęd i zmarł. Po jego śmierci majątkiem zarządzała żona, która z czasem sprzedała ziemie Niemcowi Wargenowi. Ten z kolei odsprzedał je ministrowi dworu, hrabiemu Woroncowowi-Daszkowowi – potomkowi carskiego namiestnika na Kaukazie. Z przekazów wynika, że w latach 1899–1900 Woroncow-Daszkow zbudował gorzelnię.
157 dziesięcin ziemi hrabia podarował swojemu pomocnikowi Antonowi Krasowskiemu. Granicą między ich ziemiami była rzeczka Topireć, wpadająca do rzeki Rokacz. Wkrótce na ziemiach Krasowskiego, w związku z budową kolei Kijów–Kowel, w 1902 roku powstało osiedle Nemiszajewe.
W 1904 roku ziemie i majątek Woroncowa-Daszkowa wystawiono na sprzedaż jako nierentowne. Ponieważ trudno było sprzedać tak ogromny kompleks jednemu nabywcy, hrabia postanowił rozsprzedać posiadłość w częściach różnym osobom. W wyznaczonym dniu do majątku przybyli zamożni kupcy w powozach. W tłumie wyróżniał się skromnie ubrany mężczyzna z torbą na plecach – nikt nie przypuszczał, jakie bogactwo w niej ukrywał. To właśnie on, biedak z zewnątrz, kupił centralną część majątku z folwarkiem, ziemią i lasem.
Nowym właścicielem został Andrij Mojsejowycz Kulyk, prosty chłop z miejscowości Myronówka koło Białej Cerkwi. W ten sposób lwia część majątku hrabiego trafiła w ręce analfabetycznego, ale bardzo zamożnego chłopa. Pozostałe ziemie, położone na południe od linii kolejowej, sprzedano dziedziczce Stradeckiej.
Wśród mieszkańców krąży wiele ciekawych opowieści o Kulyku. Kornij Ponomarenko (adoptowany przez Kulyka) mówił, że pieniądze na zakup ziem Kulyk „wziął” (czyli ukradł) od polskiego księdza, u którego pracował. Następnie kupił w Myronówce 300 dziesięcin ziemi i otworzył sklep. U Woroncowa-Daszkowa nabył natomiast około 1000 dziesięcin. Według relacji był pasterzem, „człowiekiem przedsiębiorczym i niepalącym”, który skupował woły i towary od pijanych furmanów i w ten sposób się wzbogacił.
Inna wersja mówi, że znalazł beczkę złota ukrytą przez Polaków podczas ucieczki z Ukrainy. Za to złoto kupił majątek i rozpoczął gospodarowanie – zamknął nierentowną stadninę koni i wykarczował dużą część lasu pod uprawy. Gospodarstwo Kulyka znajdowało się między wioskami Mykułyczi, Myrockie, Kozynci i Dibrowa.
W tym czasie majątek był bardzo dobrze rozwinięty: hodowano konie, bydło, drób, a nawet pawie. Kulyk nie radził sobie jednak sam z tak dużym gospodarstwem, więc zatrudnił zarządców – najpierw Zdanowskiego, potem Sester-Żywotowskiego – lecz obaj nie poprawili sytuacji. W końcu Kulyk zdecydował się wydzierżawić majątek z ziemią na korzystnych warunkach.
Dzierżawcy, Zdanowski i jego siostrzeniec Sester-Żywotowski, zobowiązali się zbudować gorzelnię, cegielnię i murowane obory na oddalonej działce między Kozyncami a dzisiejszym Nemiszajewem. W latach 1905–1906 powstała gorzelnia, która działała przez wiele lat.
Taka przygoda wydarzyła się z Kułykiem w 1911 roku. Za wykonaną pracę Kulyk obiecał pewnemu kancelistyście zapłacić ziemią, ale nie dotrzymał słowa. Z zemsty kancelista znalazł sobie fikcyjnych świadków i z ich udziałem oskarżył Kulyka o zniesławienie cara Mikołaja II.
Gdy o tym się dowiedział ówczesny przewodniczący kijowskiej rady ziemskiej, Demczenko, postanowił wykorzystać tę sytuację dla własnej kariery. Groził Kulykowi, że za brak szacunku wobec cara grozi mu surowa kara. Przerażony Kulyk zaczął prosić Demczenkę o radę, jak można załagodzić tę sprawę. Po namyśle Demczenko odpowiedział, że można to załatwić, jeśli Kulyk na własny koszt wybuduje szkołę i cerkiew.
W ten sposób w ciągu półtora roku powstała szkoła rolnicza, prawie w całości sfinansowana przez Kulyka. Dla własnej kariery Demczenko postanowił nadać szkole imię ówczesnego premiera Rosji – Piotra Stołypina. Aby to zrobić, musiał osobiście poprosić Stołypina o zgodę. Pomysł przypadł mu do gustu i podczas kolejnych wyborów do Dumy Państwowej Demczenko został jej członkiem.
W 1911 roku rano z Kijowa przez Nemiszajewe przejeżdżał pociąg pasażerski; na stacji odczepiono ostatni wagon, z którego wysiadło wielu wysokich urzędników i duchownych. Wszyscy udali się na miejsce poświęcenia szkoły rolniczej, gdzie odbyło się nabożeństwo. Było bardzo tłoczno. Po nabożeństwie zaproszeni goście udali się na obiad do namiotów. W 1912 roku na otwarcie szkoły rolniczej imienia Stołypina przyjechała jego żona; odbyło się uroczyste poświęcenie szkoły, po którym pani Stołypinowa wydała obiad.
Po podziale majątku ziemskiego Kulyka w 1917 roku na terenie dawnej gorzelni pozostał w parku dawny pałac hrabiowski, mistrzowsko wymurowany z cegły, z wieżyczką w prawym narożniku budynku. Obok pałacu znajdowały się mieszkania pracowników, jednopiętrowa kancelaria, piwnica, magazyn, koszary dla robotników. Na lewo od pałacu rozciągał się sad owocowy, w którym stały dwa drewniane domki. W sadzie rosły grusze, jabłonie i czereśnie rzadkich jak na tamte czasy odmian.
W czasach radzieckich pałac hrabiowski został włączony do terytorium osiedla Nemiszajewe.
W latach 70. w tym budynku mieściło się przedszkole dla dzieci pracowników zakładu. Mieszkanka wspomina: „W piwnicy była kuchnia, o ile pamiętam. Teren przedszkola był ogrodzony.”
Później w budynku majątku znajdował się klub zakładu biochemicznego w Nemiszajewem.
Na archiwalnych fotografiach zakładu z czasów radzieckich można zobaczyć fontannę z łabędziami na dziedzińcu przedsiębiorstwa. Świadkowie opowiadają, że podobno ta fontanna stała przy głównym wjeździe do majątku. Dokładnych danych na ten temat jednak nie ma. Prawdopodobnie znajdowała się tam, gdzie dziś pozostał jedynie betonowy postument po dawnym pomniku Lenina.
Pewnej nocy budynek strawił pożar, w którego płomieniach zginęły nie tylko zabytkowe meble pamiętające czasy Woroncowa-Daszkowa, lecz także cały obiekt. Po pożarze majątku nie odbudowano, a z biegiem lat został rozebrany przez miejscowych na cegły.
Obecnie ruiny dawnego majątku hrabiego znajdują się w osiedlu Nemiszajewe przy ulicy Biochemicznej i od maja 2018 roku zostały zwrócone wspólnocie miejscowej.
W 2016 roku na ruinach majątku Osten-Sacken po raz pierwszy odbył się plenerowy festiwal teatru poza sceną Osten-Sacken off-stage. To interdyscyplinarny festiwal, którego program obejmuje teatr, muzykę, kino, land-art, panele dyskusyjne, platformę work-in-progress oraz różnorodne działania artystyczne i edukacyjne.
Celem festiwalu jest połączenie w jednej przestrzeni twórców z różnych dziedzin kultury, aby stworzyć wyjątkową platformę networkingową oraz wzmocnić zintegrowane środowisko artystyczne.
Zakładem o charakterze miastotwórczym jest Nemiszajewskie Państwowe Technikum Rolnicze – spadkobierca tej samej stołypinowskiej szkoły rolniczej z 1912 roku, o której była już mowa.
To właśnie dzięki kursowi z zakresu agrobiznesu, odbywającemu się w tym kolegium, znalazłam się w Nemiszajewem na dłuższy czas i mogłam bliżej poznać tę okolicę.
Kurs agrobiznesu został zorganizowany w ramach projektu „Wsparcie rozwoju drobnego ogrodnictwa owocowo-warzywnego i zwiększenie inkluzywności kobiet-farmerek”, realizowanego przy wsparciu rządu Japonii. Projekt ma na celu rozwój zrównoważonego rolnictwa, wsparcie społeczności lokalnych i osób dotkniętych wojną oraz wzmocnienie roli kobiet w rolnictwie.
Szkolenie trwało miesiąc i obejmowało zajęcia z agrobiznesu, technologii produkcji, obsługi traktorów oraz marketingu.
Przez kilka tygodni mieszkałam w akademiku – jest ich tu trzy. Większość budynków technikum pochodzi z czasów radzieckich, jedynie centralny gmach z 1912 roku wyróżnia się historycznym urokiem.
Technikum kształci specjalistów w takich kierunkach, jak: agroinżynieria, agronomia, medycyna weterynaryjna, elektroenergetyka, elektrotechnika, elektromechanika, technologia produkcji i przetwórstwa produktów zwierzęcych, technologie transportowe, technologie żywności i inne. Technikum posiada pole doświadczalne oraz 850 hektarów gruntów rolnych.
Zjeść w Nemiszajewem można w kilku miejscach. Elegancka restauracja „Przytulny Dom”, tuż przy „Warszawce”, oferuje smaczne potrawy. Jedynym minusem jest to, że czynna jest od czwartku do niedzieli – w pozostałe dni zamknięta. Obok restauracji znajduje się rodzinna kawiarnia, a w centrum, przy sklepie „Fora”, działa bar sushi. Niestety, stołówka studencka w tym czasie była niedostępna dla osób spoza uczelni.
W 2007 roku w jednym z budynków Nemiszajewskiego Kolegium Agrotechnicznego, z inicjatywy lokalnej nauczycielki, otwarto Muzeum Ukraińskiego Stroju i Pisanki. Działa ono przy Naukowo-Metodycznym Centrum Szkolnictwa Wyższego i Zawodowego.
W ekspozycji znajduje się 50 męskich i kobiecych strojów narodowych z połowy XIX – początku XX wieku ze wszystkich regionów Ukrainy, a także około 400 ręczników obrzędowych i weselnych z tradycyjnymi ornamentami.
Znaczną część wystawy stanowi kolekcja 3000 pisanek, wyroby garncarskie, rzeźbiarskie, tkackie i hafciarskie oraz ekspozycja amuletów.
Odbywają się tu tematyczne wycieczki i warsztaty pisankarskie.
W Nemiszajewem przy ul. Jarosława Mądrego 22 znajduje się jedyny w Ukrainie Instytut Ziemniakarstwa Narodowej Akademii Nauk Rolniczych Ukrainy – główna placówka naukowa zajmująca się problematyką ziemniaka, koordynująca badania w całym kraju. Instytut powstał w 1911 roku, czyli wkrótce po założeniu samej miejscowości.
Hodowcy instytutu stworzyli ponad 100 odmian ziemniaka o różnych terminach dojrzewania i przeznaczeniu, w tym fioletową odmianę „Sołocha”. Do Państwowego Rejestru Odmian Roślin Ukrainy wpisano 47 odmian wyhodowanych w Instytucie.
W ramach kursu we wrześniu odwiedziliśmy Instytut Ziemniakarstwa. Pracownicy działu biotechnologii oprowadzili nas po laboratoriach, prezentując nowoczesne metody biotechnologiczne stosowane w uzdrawianiu ziemniaka. Pokazali, jak te technologie pozwalają znacząco poprawić jakość materiału sadzeniowego, zmniejszyć ryzyko utraty plonów i zwiększyć odporność na choroby wirusowe.
Wysłuchaliśmy także wykładu na temat: „Technologia uprawy, przechowywania i przetwarzania ziemniaka”, podczas którego przedstawiono praktyczne rozwiązania optymalizujące procesy na wszystkich etapach – od sadzenia po przetwarzanie.
W Instytucie i jednostkach z nim współpracujących można kupić wysokiej jakości sadzeniaki ziemniaka ukraińskiej hodowli.
Wszystkie kontakty znajdują się na stronie: https://www.ikar.org.ua/
Foto autora
Obok Instytutu znajduje się jedyny w Ukrainie pomnik ziemniaka, a dokładniej – odmiany „Skarbnica”. Jego autorem jest rzeźbiarz z Winnicy – Mykoła Kryżanowski. Pomnik został ustawiony przy Instytucie Ziemniakarstwa Narodowej Akademii Nauk Rolniczych Ukrainy z okazji jego 40-lecia.
Pomnik ma wysokość 4,2 metra i wykonany jest z białego piaskowca, natomiast bulwy – z kut miedzi.
Na pomniku znajduje się osiem ziemniaków. Największy leży w centrum. Wszystkie ułożone są w spiralach symbolizujących rolne bruzdy.
Na cokole wyryto słowa: „Ziemniak – najlepszy skarb tutejszych ludzi, nadzieja przyszłych pokoleń.”
Kompozycję wieńczy haftowany ręcznik.
Jeśli przyjrzeć się pomnikowi uważnie, można dostrzec stonkę ziemniaczaną – bo jakże mogłoby jej zabraknąć! A jeśli zrobić sobie zdjęcie przy pomniku, to – jak mówi miejscowa legenda – w tym roku ziemniaki dobrze obrodzą.
Przy ulicy Gagarina 25 znajduje się prawdziwe Muzeum Pająków. Ich kolekcję, a także egzotyczne rośliny, utrzymuje miejscowy mieszkaniec Rusłan Biliakowycz. Program nosi nazwę „Dom Szczęśliwego Pająka”. To rozrywkowo-edukacyjna wycieczka, podczas której w formie zabawy opowiada o świecie pająków – o ich anatomii, rozmnażaniu i codziennym życiu. Uczestnicy wycieczki mogą na własne oczy zobaczyć pająki, nakarmić je, a nawet zrobić zdjęcia.
Cena wycieczki – 500 hrywien, niezależnie od tego, czy w grupie jest jedna osoba, czy pięć. W sprawie wizyty należy kontaktować się z właścicielem muzeum – Rusłanem, przez jego profil na Facebooku.
Niestety, nie udało mi się zwiedzić tym razem to muzeum.
W pobliżu Nemiszajewa znajduje się wieś Myrocke, która była okupowana. Choć miejscowość została już odbudowana, ślady okupacji niestety wciąż są widoczne – na przykład napisy „Dzieci” na ścianach domów.
Będąc w Nemiszajewie, koniecznie odwiedźcie również sąsiednie miejscowości: Worzel, Buczę, Irpień i Borodziankę. Artykuły o nich już albo za chwilę można będzie przeczytać na tym blogu.
Autor- Lena Semenowa
Wersja ukraińska
Немішаєве біля Києва- картопляна столиця України на Варшавській трасі. Памятник картоплі з колорадським жуком, 113-літній аграрний коледж і руїни маєтку Остен-Сакен
Селище Немішаєво засноване у вересні 1900 року у зв’язку з будівництвом залізниці Київ-Ковель. Населений пункт названий на честь начальника Південно-Західних залізниць Клавдія Семеновича Немішаєва, що посприяв виділенню на 39-й версті залізничної гілки земельних ділянок для працівників залізниці.
Стара будівля вокзалу станції не збереглася — була зруйнована під час війни, первісна будівля була подібна до вокзалів станцій Буча, Бородянка.
2008—2009 року станцію разом із будівлею вокзалу реконструйовано. До 100-річчя станції та селища на будівлі вокзалу було встановлено меморіальну дошку і памятний знак. На станції на паркані вздовж колії можна побачити гарний мурал з основними цікавинками Немішаєва.
Електричка з Немішаєво до Києва ходить кілька разів на день і коштує 15-20 грн (залежно чи до станції Святошино чи до вокзалу). Хто їздить на роботу в Київ, це суттєва економія на дорозі, порівняно з маршрутками за 70 грн.
Маршрутки в Києві відправляються зі станції метро Академмістечко і курсують до Немішаєво часто, по дорозі проїжджаючи Гостомель, Бучу, Ворзель. Їздять вони відомим автошляхом М 07, на якому і стоїть Немішаєво і сусідні міста. В народі цю трасу називають «Варшавка» або дорогою Київ-Ковель— це автомобільний шлях міжнародного значення на території України довжиною 500 км. Названий так тому, що є найкоротшим напрямком транспортного сполучення між Києвом та Варшавою. Навіть на пішохідному переході світлофор озвучує так: Перехід по трасі Київ-Ковель дозволено.
Проходить траса північно-західними регіонами України (Київська, Житомирська, Рівненська, Волинська області) і є частиною європейського автомобільного маршруту Люблін — Ковель — Київ.
Автошлях був задіяний до проведення чемпіонату з футболу Євро-2012.
2 березня 2022 року Немішаєве окупувала Російська Федерація. Було відсутнє електропостачання, опалення та стабільний мобільний зв’язок. Окупанти за час свого перебування не давали мешканцям можливості отримати гуманітарну допомогу та постійно зривали роботу гуманітарних коридорів. Частина людей, які самостійно намагалися покинути селище, потрапляли під обстріли та гинули.
2 квітня 2022 року у Немішаєвому підняли український прапор після звільнення від російських окупантів.
Найцікавішою туристичною атракцією селища є Палац Остен-Сакенів — пам’ятка архітектури на межі селища Немішаєве та села Мироцьке.
Палац знаходиться десь в 30 хвилинах ходьби від залізничної станції і в 10 хвилинах від Варшавської траси, від великого знака у вигляді тризуба.
Про детальну історію палацу можна прочитати на сайті селищної ради.
Історія палацу, починається за часів коли власником цих земель був дійсний таємний радник граф Карл Сакен, що служив у Ліфляндії чи Курляндії. По його смерті маєток дістався камергеру Івану фон дер Остен Сакену, який помер у 1853 р., а після нього – його сину генерал-майору графу Карлу фон дер Остен Сакену. Разом з маєтком роду Сакенів належали землі з селами Мироцьке, Микуличі, Пилиповичі, Бабинці, Пороскотень. Корній Пономаренко розповідав, що генерал-майор граф Карл фон дер Остен Сакен володів вищезгаданими землями до 1861 р. Дізнавшись про ліквідацію кріпосного права, зібрав мешканців сіл Мироцьке, Микуличі, Пилиповичі і пообіцяв віддати їм свою землю за 20 тисяч руб. Але дав землю під заставу за 40 тисяч руб., після чого виїхав за кордон.
З банку ці землі викупив пан Оштахов і володів нею близько 15-20 років, а згодом збожеволів і помер. Після його смерті керувала господарством його дружина.
Через деякий час вона продала землі німцю Варгену, а він – міністру двору графу Воронцову-Дашкову (нащадку намісника царя на Кавказі). За згадками та розповідями старожилів, у 1899 – 1900 роках Воронцовим-Дашковим був збудований винокурний завод.
157 десятин земель граф подарував своєму помічнику Антону Йосиповичу Красовському. Межею між їх землями була невелика річка Топірець, яка впадала в річку Рокач. Згодом на землях Красовського, в зв’язку з будівництвом залізної дороги Київ-Ковель, у 1902 р. виникає селище Немішаєве.
У 1904 р. землі і маєток Воронцова-Дашкова вирішили продати як такі, що не приносили прибутку. Оскільки великий масив свого нерентабельного господарства в одні руки продати було неможливо, граф вирішив продати його з торгу частинами різним людям. Цього ж року в призначений день до маєтку власника прибули на фаетонах багаті покупці. Серед цього різнобарвного натовпу виділявся бідно одягнений чоловік з торбою за плечима. Почався розпродаж, але ніхто з присутніх навіть не здогадувався наскільки велике багатство ховається в тій торбі. Багатому бідаку дісталася центральна частина маєтку разом з кінним заводом, землею та лісом. Новий власник, Кулик Андрій Мойсейович, був простим селянином з с. Миронівки (біля м. Біла Церква). Таким чином левова частку маєтку графа опинилась в руках абсолютно безграмотного, дуже старого, але багатого селянина. Решта земель, що лежать південніше залізної дороги були продані графом поміщиці Страдецькій.
Серед місцевого населення існує багато цікавих оповідок про Кулика. Корній Пономаренко (усиновлений Куликом) розповідав, що кошти на купівлю земель Кулик «взяв» (украв) у польського ксьондза, де служив при господарстві, потім він поїхав до Миронівки, купивши там 300 десятин землі, побудував магазин. А у Воронцова-Дашкова купив до 1000 десятин землі. Кулик, за словами старожилів, був чабаном, «человеком деловым и не курящим». Купував волів і товари цілими обозами у п’яних чумаків і таким чином збагачувався. За іншою версією він знайшов бочку золота, приховану поляками під час втечі з України. За це золото Кулик купив маєток і почав господарювати сам: закрив неприбутковий кінний завод, викорчував багато лісу для обробки землі. Ця ділянка знаходилась між селами Микуличі, Мироцьке, Козинці та Діброва. В цей період у маєтку поміщика Кулика було досить велике господарство. У ньому були коні, корови, птиця і навіть павичі. Впорядкувати роботу на такому великому масиві він самостійно не міг. Запрошений ним управляючий Здановський, а пізніше і Сестер-Животовський не покращили хід справ, і тоді Кулик вирішив здати свою землю разом з маєтком в оренду на вигідних умовах.
Орендатори Здановський та його племінник Сестер-Животовський зобов’язалися через деякий час побудувати гуральню, цегляний завод, кам’яні хліви на віддаленій від маєтку ділянці (між с. Козинці і сучасним Немішаєве). Після того як господар здав маєток з землями в оренду, він звільнився від турбот та проблем. Кулик оселився у маленькому будиночку (на території сучасного біохімзаводу – між барачним будинком та нині закинутим продовольчим магазином). Його дружина тримала корову та двох свиней, а сам новоспечений поміщик корчував пеньки, що лишились тут від соснового лісу.
Виконуючи умови договору, поміщики-орендатори заснували спиртовий завод (1905-1906 роки).
Одного разу, у 1911 р. з Куликом трапився такий курйоз. За виконану роботу одному конторнику він пообіцяв заплатити землею, але своєї обіцянки не дотримався. Задля помсти конторник підшукав собі фіктивних свідків і за їх участю звинуватив Кулика в тому, що він зводив наклепи на царя Миколу II.
Дізнавшись про це, тодішній голова Київської земської управи Демченко вирішив скористатися цим випадком для майбутньої кар’єри. Він погрожував Кулику, що за неповагу до царя на нього чекає суворе покарання. Переляканий Кулик став просити у Демченка поради, як владнати цю справу. Поміркувавши, Демченко відповів, що справу можна владнати, якщо він, Кулик своїм коштом побудує школу і церкву. Таким чином за півтора року була побудована сільськогосподарська школа майже повністю коштом Кулика. Заради власної кар’єри Демченко вирішив присвоїти цій школі ім’я тодішнього голови Ради Міністрів Росії Петра Столипіна. Для цього необхідно було самому просити Столипіна особистої згоди. Столипіну це сподобалось і під час чергових виборів до Державної думи Демченка було обрано її членом.
У 1911 році вранці з Києва через Немішаєве проходив пасажирський потяг, на станції останній вагон був відчеплений і з нього вийшло багато високопосадовців і духовенства. Всі вони вирушили до місця закладки сільськогосподарської школи, де відбувся молебень. Було дуже людно. Після молебня запрошені завітали на обід до наметів. У 1912 на відкритті сільськогосподарської школи, якій було присвоєно ім’я Столипіна, приїхала дружина Столипіна, відбулося освячення школи, після чого дружина Столипіна дала обід.
Після розділу майна поміщика Кулика в 1917 р. на території колишнього спиртзаводу залишився в парку колишній графський палац, майстерно викладений цеглою з баштою на правому куті будівлі. Поруч з палацом були розташовані жилі квартири, одноповерхова контора, підвал, комора, казарма, де жили робітники. Зліва від палацу був фруктовий сад в якому стояли два дерев’яні будиночки. В саду росли груші, яблуні, черешні рідкісних, на той час сортів.
У радянські часи графський палац був віднесений до території селища Немішаєве.
У 70-х роках в цьому приміщенні був дитячий садок для дітей працівників заводу. Місцева мешканка згадує: „У підвалі була кухня, наскільки я пам’ятаю. Територія садочка була обгороджена”.
Згодом в приміщенні маєтку розташувався клуб Немішаївського біохімзаводу.
На архівних фото заводу радянської доби можна побачити фонтан з лебедями в дворику підприємства. Очевидці переповідають, що начебто той фонтан був при центральному в’їзді до маєтку. Точних відомостей про це немає. Ймовірно, на місці зеленої оази, де колись стояв Ленін, а зараз залишився лише бетонній постамент.
Одного разу вночі приміщення охопила пожежа у полум’ї якої загинули не тільки старовинні меблі, що лишились ще з часів Воронова-Дашкова, а й вся будівля. Після пожежі маєток не відбудовувався і з плином часу був розібраний місцевим населенням на цеглу.
Нині руїни, що лишились від графського маєтку, знаходяться в селищі Немішаєве по вул. Біохімічній і з травня 2018 року повернуто громаді селища.
У 2016 році на руїнах маєтку Остен-Сакен вперше відбувся фестиваль театру поза сценою просто неба Osten-Sacken off-stage. Це мультидисциплінарний фестиваль, у програмі фестивалю представлені такі напрями: театр, музика, кіно, ленд-арт, дискусійна панель, платформа work-in-progress та різноманітні художні й освітні практики.
Мета фестивалю – об’єднання в одному просторі діячів різних культурних сфер для створення унікальної нетворкінгової платформи, формування міцної та продуктивної мистецької спільноти.
Градоутворюючим закладом селища є Немішаєвський фаховий аграрний коледж. Це спадкоємець тої самої столипінської сільськогосподарської школи 1912 року, про яку вже велась мова.
Саме через навчання на курсах агробізнесу на базі цього коледжу я і опинилася в Немішаєві на довший період часу та змогла дослідити цю місцевість.
Курс агробізнесу відбувся в рамках проєкту «Сприяння розвитку малого плодоовочівництва та підвищення інклюзивності жінок-фермерів», реалізованого за сприяння уряду Японії. Спрямований на розвиток сталого сільського господарства, підтримку місцевих громад та людей, які постраждали від війни, посилення ролі жінок у сільському господарстві. Навчання тривало місяць і включало такі курси як: агробізнес, технології виробництва, трактори і маркетингові технології.
Жила я в студентському гуртожитку, яких тут три. Більшість будівель коледжу радянські і лише центральний корпус 1912 року відрізняється своєю історичною привабливістю.
Немішаївський фаховий коледж здійснює підготовку за спеціальностями: агроінженерія, агрономія, ветеринарна медицина, електроенергетика, електротехніка, електромеханіка, технологія виробництва і переробка продукції тваринництва, транспортні технології, харчові технології тощо. Коледж має колекційно-дослідне поле і 850 га угідь, що йому належить.
Поїсти в Немішаєві можна в кількох закладах. Пишна ресторація «Затишний дім», над самою «Варшавкою» пропонує смачні страви. Єдиний мінус, що відкрита вона з четверга по неділю, інші дні зачинена. Поряд з рестораном є сімейна кав’ярня, біля Фори в центрі – суші бар. На жаль, студентська їдальня для не студентів в той час не працювала.
У 2007 році в одному з корпусів Немішаєвського агротехнічного коледжу з ініціативи місцевої педагогині відкрився музей українського костюма та писанки. Заклад працює на базі Науково-методичного центру вищої та фахової передвищої освіти.
В експозиції представлено 50 чоловічих і жіночих національних костюмів середини ХІХ – початку ХХ століття з усіх областей України, а також близько 400 побутових та весільних рушників із традиційними орнаментами.
Значне місце в експозиції посідає колекція з 3000 писанок, вироби гончарства і різьбярства, ткацтва, гаптування, експозиція оберегів.
Проводяться тематичні екскурсії та майстер-класи з писанкарства.
В Немішаєві знаходиться єдиний в Україні Інститут картоплярства НААН України — головна наукова установа з проблем картоплярства України, яка координує всі дослідження з цього питання. Інститут картоплярства заснований у 1911, тобто невдовзі після заснування самого селища.
Селекціонерами інституту створено понад 100 сортів картоплі різних груп стиглості і господарського призначення, зокрема, і фіолетовий сорт Солоха. До Державного Реєстру сортів рослин України занесено 47 сортів селекції Інституту.
В рамках курсу у вересні ми відвідали Інститут картоплярства. По відділу біотехнології працівники нам провели змістовну екскурсію, представили сучасні біотехнологічні підходи до оздоровлення картоплі, показали, як технології дозволяють суттєво підвищити якість посадкового матеріалу, зменшити ризики втрати врожаю та покращити стійкість до вірусних захворювань. Також прослухали лекцію на тему: «Технологія вирощування, зберігання і переробки картоплі», на якій почули практичні рішення з оптимізації процесів на всіх етапах – від посадки до переробки.
В Інституті і установах, що з ними співпрацюють, можна купити якісну посадкову картоплю української селекції.
Всі контакти на сайті https://www.ikar.org.ua/
Біля Інституту розташовується єдиний в Україні пам’ятник картоплі, а саме сорту «Скарбниця». Його автор – вінницький скульптор Микола Крижанівський. Пам’ятник встановили біля Інституту картоплярства Української Академії Аграрних Наук на його 40-річчя. Пам’ятник заввишки 4,2 метра, виготовлений з білого каменю-пісковика, бульби – з кованої міді.
На пам’ятнику вісім картоплин. Найбільша розташована у центрі. Лежать картоплинки у спіралях, що символізують ріллю.
На пам’ятнику викарбовано слова: Картопля – найкращий скарб людей тутешніх, надія поколінь прийдешніх. Завершує композицію вишитий рушник.
Якщо уважно роздивитися пам’ятник картоплі, то можна побачити колорадського жука – куди ж без нього. А якщо сфотографуватися біля нього – то цього року у вас вродить картопля.
Адреса: вул. Ярослава Мудрого, 22, Немішаєве
На вулиці Гагаріна, 25 розташований справжній Музей павуків. Їх, а також колекцію екзотичних рослин, утримує місцевий мешканець Руслан Білякович.
Руслан проводить екскурсії своїм будинком, де знайомить з волохатими улюбленцями. Його програма зветься „Будинок Щасливого Павука”. Це розважально-пізнавальна екскурсія, де в ігровій формі розповідає про світ павуків, про їх анатомію, розмноження та щоденне життя.
Учасники екскурсії можуть на власні очі побачити павуків, погодувати їх і навіть сфотографувати. А в кінці отримати невеликий сувенір на згадку.
Вартість екскурсії- 500 грн, незважаючи чи в групі 1 чи 5 осіб. Домовлятися за екскурсію варто з власником музею- Русланом через його сторінку у ФБ.
Поряд з Немішаєвим розташоване село Мироцьке, що було в окупації. Хоч село вже відбудоване, сліди окупації, на жаль, досі можна побачити в селі, зокрема напис «Діти» на будинках.
Будучи у Немішаєві, обовязково відвідайте сусідні Ворзель, Бучу, Ірпінь і Бородянку. Статті про ці міста вже або незабаром можна буде почитати на цьому блозі.
Автор- Лєна Семенова
