Perejasław – miasto muzeów.
Opisać szczegółowo wszystkie ciekawe miejsca Perejasławia, zwłaszcza jego 23 muzea, w jednym artykule jest niemożliwe. A powierzchowne potraktowanie tematu nie wchodzi w grę.
Dlatego postanowiłam napisać trzy oddzielne artykuły o 23 muzeach miasta i innych atrakcjach.
W pierwszym artykule ogólnie opisałam miasto Perejasław, Radę Perejasławską i związane z nią pomniki, przeglądowo inne zabytki miejskie i muzea, oprócz tych na terenie skansenu.
W drugim artykule szczegółowo omówiłam muzea tematyczne znajdujące się na terenie skansenu.
Natomiast w tym artykule dokładniej opiszę muzea, które najbardziej mi się podobały.
Nazwijmy to „Top 3 muzeów Perejasławia według Leny Semenowej”.
Z odwiedzonych przeze mnie niemal wszystkich muzeów Perejasławia do mojego topu trafiły: Muzeum Kosmosu, Muzeum Skoworody i Muzeum Dioramy. Nie dlatego, że inne są gorsze lub mniej interesujące. Wręcz przeciwnie, wszystkie są ciekawe, autentyczne i warte odwiedzenia. Czasami mniej ciekawi byli przewodnicy, ale nigdy same ekspozycje.
Muzeum Kosmosu w starej drewnianej cerkwi to prawdziwy hit i absolutny top nie tylko dla mnie!
Nie bez powodu jest to jedno z najczęściej odwiedzanych muzeów miasta – to bowiem jedyne na świecie Muzeum Kosmosu mieszczące się w cerkwi!
Być może moje emocje są tak intensywne, bo w dzieciństwie marzyłam, by zostać kosmonautką, a teraz mieszkam w kraterze najstarszego meteorytu w Europie – temat kosmosu zawsze mnie fascynował.
Jest to pierwsze w Ukrainie muzeum o takiej tematyce i skali. Obecnie w kraju jest około 300 muzeów kosmosu, ale kiedy to powstało, nie było żadnego. Muzeum istnieje już prawie pół wieku.
Zwiedzanie poprowadził pracownik naukowy Serhij Wowkodaw. Miałam szczęście, że to był właśnie on, a nie zwykły dozorca muzealny, bo wiedza naukowca i dozorcy różni się diametralnie.
Przy okazji, Serhij Wowkodaw prowadzi kanał na YouTube, gdzie można zobaczyć filmy o eksponatach.
https://www.youtube.com/@vovkodavvideo
Jak to się stało, że muzeum kosmosu znalazło się w wiejskiej cerkwi?
Być może Mychajło Sikorski (założyciel wszystkich muzeów Perejasławia) uratował tę cerkiew, tworząc w niej muzeum kosmosu. Sama cerkiew została przeniesiona z zatopionej przez Zbiornik Kaniowski wsi Wjunyszcze. Podczas budowy Elektrowni Wodnej Kaniowskiej zatopiono około 20 okolicznych wsi wraz z ich zabytkami. Niektóre udało się ocalić i dziś można je zobaczyć na terenie skansenu. W ten sposób przetrwała również ta cerkiew.
Po przeniesieniu zaczęto zastanawiać się, co w niej urządzić. Sikorski zdecydował o stworzeniu Muzeum Wiedzy o Świecie i Pokojowej Eksploracji Kosmosu. Szczególnie podkreślono „pokojowej”, co w kontekście dzisiejszej polityki Rosji brzmi bardzo wymownie. W tamtych czasach propagowano tworzenie muzeów kosmosu i ateizmu, aby walczyć z religią.
Większość eksponatów została przekazana pod koniec lat 70. i na początku lat 80. XX wieku, głównie z Moskwy.
Paradoksalnie, ale muzeum jest bardziej znane za granicą niż w Ukrainie. Odwiedziły je zagraniczne ekipy telewizyjne, np. BBC, które kręciły o nim reportaże.
Serhij wspomina: „Kiedy przyjechało BBC, był luty i nie mieliśmy żadnych zwiedzających.
Pracownicy BBC: 'Przydałby się choć jeden, by nagrać jego wrażenia’. I nagle wchodzi Holender. To było zabawne. Więc bywa tu więcej obcokrajowców niż miejscowych.”
Obecnie nie planuje się przeniesienia muzeum, ponieważ z punktu widzenia marketingu byłoby to błędem. Niektórzy odwiedzają muzeum kosmosu, a inni – muzeum kosmosu właśnie w cerkwi.
Duchowni, którzy odwiedzali muzeum, nie mieli nic przeciwko takiemu wykorzystaniu cerkwi, bo uważa się ją za cerkiew tylko wtedy, gdy stoi na pierwotnym miejscu i odbywają się w niej nabożeństwa. W tym przypadku to obiekt dziedzictwa kulturowego, a nie świątynia.
Jeden z komentatorów w ogóle napisał: „To najbardziej odpowiednia cerkiew, jaką kiedykolwiek widziałem.”
Zamiast ikon – portrety pierwszych kosmonautów, zamiast komunii – jedzenie kosmonautów w tubkach.
Eksponatów jest wiele, choć tych, które były w kosmosie, jest mało.
Niektóre eksponaty, niestety, zostały ukryte ze względów bezpieczeństwa podczas wojny.
Eksponaty (przedstawione na zdjęciach):
1. Wahadło Foucault w centrum ekspozycji, zawieszone na sklepieniu cerkwi, które dowodzi, że Ziemia obraca się wokół własnej osi. To pierwsze takie wahadło w Ukrainie.
2. Model Łunochodu-1. Oryginał pozostał na Księżycu.
3. Model pierwszego sztucznego satelity Ziemi.
4. Moduł orbitalny Sojuza, w którym astronauci odpoczywali i jedli. Wspięłam się do środka.
5. Oryginalny fotel wyrzutowy (tzw. „łożemont”).
6. Model aparatu Wenera-7.
7. Pionowa sonda kosmiczna.
8. Model stanowiska startowego Bajkonuru, wykonany na wystawę w Australii.
9. Kosmiczne jedzenie w tubkach.
10. Skafandry i kombinezony chłodzące.
11. Silnik rakietowy.
12. Oryginalny spadochron, z którego korzystał Gagarin podczas treningów.
13. Elektroniczna maszyna pomiarowa Mińsk-32.
Zdjęcia, książki z autografami kosmonautów, hydrokombinezon i sprzęt medyczny niestety są ukryte i niedostępne do oglądania.
Podczas wycieczki dowiedziałam się wiele o psach, które leciały w kosmos. Choć najbardziej znane są Biełka i Striełka, w rzeczywistości było ich ponad 40. Niektóre latały kilkukrotnie, ale niestety około jedna trzecia zginęła. Psy dobierano z ulic – małe, dobrze przystosowane, o „uroczych pyskach”, by lepiej prezentowały się w prasie.
Za nimi zaraz poleciał pierwszy kosmonauta Jurij Gagarin. Powiedział: „Nie wiem, czy byłem pierwszym człowiekiem, czy ostatnim psem”.
Ciekawie było dowiedzieć się, że Pawło Popowycz, pierwszy ukraiński kosmonauta, czwarty na świecie ze Związku Radzieckiego i ósmy na całym świecie, był pierwszym człowiekiem, który wykonał pieśń w kosmosie. A pierwsza pieśń wykonana w kosmosie była w języku ukraińskim: „Dywluś ja na niebo i dumku hadaju”!!! („Patrzę w niebo i się zastanawiam”). Jest na to dowód wideo.
Okazało się, że, o dziwo, nie była to rosyjska pieśń. Była to ulubiona pieśń Siergieja Korolowa, który poprosił go o jej wykonanie. Niestety, Korolowa nie lubiono za to, że nazywał siebie Ukraińcem, i zakończył on swoje życie w obozach.
Szczerze mówiąc, radziecka kosmonautyka była w 60-70% ukraińska.
Wielu kosmonautów odwiedziło to muzeum, w tym Leonid Kadeniuk – pierwszy kosmonauta niepodległej Ukrainy.
Kadeniuk podkreślił symbolikę tego, że muzeum znajduje się w cerkwi. Opowiadał przewodnikowi Serhijowi swoją biografię i dzielił się marzeniami. Podzielił się tym, że choć był ateistą, to gdy w kosmosie zobaczył Ziemię, zaczął w coś wierzyć. Był zachwycony różnorodnością barw Ziemi, odcieniami, których nigdzie indziej nie można zobaczyć. Ciągle pragnął tam wrócić.
Jego żona i syn odwiedzili muzeum po jego śmierci i podzielili się mało znaną informacją, że Amerykanie zaproponowali Leonidowi drugi lot w kosmos. Zaczął trenować, ale podczas biegu źle się poczuł i zmarł, nie doczekawszy drugiego lotu.
Pierwsza księga odwiedzin z opiniami kosmonautów gdzieś zaginęła, a nowa księga symbolicznie zaczyna się wpisem Kadeniuka z 2011 roku. Księga jest ciekawa, czasem zabawna, bo obok opinii szanowanych gości z zagranicy, ambasadora Bułgarii, Japończyków, znanych kosmonautów, np. Leonowa, dzieci rysują rakiety, planety i wszystko, co im się podoba. To żywa kronika historii muzeum.
Niestety, niedawno, 400 metrów od muzeum, spadł dron Shahed. Wywołał pożar, ale udało się go ugasić. Zagrożenie dla muzeum istnieje każdego dnia.
Muzeum Hryhorija Skoworody
Nie byłabym sobą, gdyby w moim rankingu nie znalazło się muzeum mojego „idola” i przyjaciela Hryhorija Skoworody. Oddzielny artykuł o moim ulubionym filozofie i downshifterze (zwolennik prostego życia), o tym, dlaczego warto zwrócić na niego uwagę i jak jest związany z Polską, już napisałam.
Muzeum Skoworody w Perejasławiu było przedostatnim muzeum poświęconym Skoworodzie, którego jeszcze nie odwiedziłam spośród wszystkich ukraińskich muzeów. Zostało tylko to w Kowrajach.
Muzeum mieści się w autentycznym budynku Kolegium Perejasławskiego i prezentuje życie oraz twórczość poety i filozofa, a także jego pobyt na ziemi perejasławskiej. Część ekspozycji poświęcona jest historii Kolegium Perejasławskiego, otwartego w 1738 roku, który był ważnym ośrodkiem edukacyjnym w Ukrainie.
Kolegium Perejasławskie znane jest z tego, że wykładał tam profesor poetyki Hryhorij Skoworoda. To właśnie tam wybitny filozof napisał wiele swoich dzieł (między innymi „Ogród pieśni boskich”). Ciekawostką jest, że choć kolegium zbudowano za życia Skoworody, w 1753 roku, to nie wykładał on w tym konkretnym budynku, ponieważ został zbudowany później.
Z zewnątrz kolegium to parterowy budynek z czterema salami lekcyjnymi, przedsionkiem, biblioteką i celą.
Muzeum otwarto tu w 1972 roku, z okazji 250. rocznicy urodzin artysty.
W muzeum znajduje się wiele cennych eksponatów, ale nie zachował się żaden osobisty przedmiot Hryhorija Skoworody.
W pierwszej sali od wejścia odtworzono wnętrze biblioteki kolegium. W ekspozycji biblioteki znajdują się antyczne szafy, w których przechowywane jest ponad 10 tysięcy tomów literatury XVIII–XIX wieku. Wśród nich są takie rzadkie wydania jak „Atlas Imperium Rosyjskiego” z 1745 roku, „Bajki La Fontaine’a” (w języku francuskim) z 1675 roku, „Podstawy filozofii i logiki” (w łacinie) z 1557 roku, „Listy mało znanych osób” z 1598 roku i inne.
W ekspozycji znajduje się również faksymilowe wydanie Ewangeliarza Peresopnickiego – narodowej relikwii Ukrainy, na którym obecnie przysięgają prezydenci Ukrainy. Zostało ono podarowane muzeum przez Metropolitę Kijowskiego i całej Ukrainy Włodzimierza.
Ciekawostką jest fakt, że w kolegium perejasławskim przez około 150 lat przechowywano Ewangeliarz Peresopnicki, z którego korzystali studenci.
W drugiej sali znajduje się unikalny eksponat – portret filozofa autorstwa nieznanego malarza z końca XVIII wieku. Prezentowana jest również gablota z ludowymi instrumentami muzycznymi tamtych czasów – skrzypcami, sopiłką, bandurą, cymbałami i lirą, którymi doskonale posługiwał się artysta.
W tej samej sali urządzono przytulny kącik z oryginalnymi meblami z majątku ziemianina Tomary.
Hryhorij Skoworoda przez sześć lat pracował jako nauczyciel domowy u perejasławskiego ziemianina Stepana Tomary w wiosce Kowraji (w pobliżu Złotonoszy, na współczesnej Czerkaszczyźnie), ucząc, wychowując i przygotowując do uniwersytetu jego syna Wasyla. Co ciekawe, później Wasyl studiował na Uniwersytecie Wiedeńskim.
Majątek Tomary nie zachował się do naszych czasów, ale podczas jednej z naukowo-poszukiwawczych ekspedycji Rezerwatu Perejasławskiego w Kowrajach odnaleziono meble: kanapę, zdwojone fotele, stół i lampę-stojącą. Pewien staruszek opowiedział pracownikom muzeum: „Mój dziadek pracował u Stepana Tomary jako stajenny. Za dobrą pracę podarował mu kanapę. Mam ją do dziś. Może to kanapa samego Skoworody.” Jednak nie chciał oddać jej tak po prostu, żądał pokaźnej sumy, chyba 100 rubli. Mychajło Sikorski jakoś się z nim dogadał. W końcu te rzeczy trafiły do muzeum. Były w złym stanie, dlatego muzealni konserwatorzy musieli się nimi solidnie zająć.
Trzecia sala to odtworzona klasa poetyki: stoły i ławy, tablica, na ścianie ikony, przy drzwiach wieszak z ubraniami studenckimi, na stołach książki. Ekspozycję klasy uzupełnia rzeźba Skoworody autorstwa słynnego Kawaleridze, który wygląda jak żywy, siedząc za katedrą nauczyciela.
W jednym z dawnych westybuli odtworzono wnętrze pokoju nauczyciela z twardym łóżkiem, skórzaną poduszką, dywanikiem i kącikiem roboczym. Na biurku znajdują się globus, rękopisy dzieł Skoworody, w tym słynna pieśń „Każdemu miastu obyczaj i prawo” napisana na Perejasławszczyźnie.
W innych salach prezentowane są dzieła Skoworody, tokajski okres jego podróży po Europie, popiersia i obrazy go przedstawiające.
—
Muzeum-diorama „Bitwa o Dniepr w okolicach Perejasławia i utworzenie przyczółka bukryńskiego jesienią 1943 r.”
Muzeum jest zamknięte dla codziennego zwiedzania, a otwarto je dla mnie po wcześniejszym uzgodnieniu. Istnieje od 1975 roku.
Muzeum przedstawia jeden z najbardziej dramatycznych epizodów II wojny światowej – krwawą bitwę o Dniepr w 1943 roku i utworzenie przyczółka bukryńskiego na prawym brzegu Dniepru, jako przygotowanie do wyzwolenia Kijowa spod niemieckiej okupacji.
Soborze Woznesieńskim. Foto autora
Przeprawa zakończyła się porażką i pociągnęła za sobą ogromne straty ludzkie – 250 tysięcy żołnierzy, a może i więcej. Dokładnych liczb nikt nie zna…
Kijów ostatecznie wyzwolono, ale wymagało to przegrupowania wojsk 1 Frontu Ukraińskiego na przyczółek lutyżański na północ od Kijowa, skąd 6 listopada 1943 roku wyzwolono miasto.
Mimo że muzeum jest sowieckie i kontrowersyjne, bo opisuje radziecki okres i wydarzenia, było dla mnie bardzo interesujące. Szczególnie jako dla osoby żyjącej podczas współczesnej, nie mniej krwawej wojny, która niestety zna już niektóre szczegóły dotyczące broni, walk i przepraw przez rzeki. Moje zainteresowanie wzmacnia fakt, że jestem geografem, który uwielbia badać historię poprzez geografię – czyli opisy miejsc, przyrody, rzeźby terenu, pogody itd. Na ogromnej i realistycznej dioramie o długości 28 metrów i wysokości 7 metrów, przedstawionej na wewnętrznej ścianie soboru, można to robić w niezwykle interesujący sposób. To niemal jak przeniesienie się w wir wydarzeń.
To artystyczno-dokumentalne dzieło batalistyczne jest prawdziwym arcydziełem malarstwa bitewnego i warte odwiedzenia. Malowali je przez cztery lata moskiewscy artyści. Choć obecnie te tematy nie są popularne, warto spojrzeć na nie jedynie oczami artysty i ciekawskiego turysty.
Aby jak najdokładniej przedstawić wydarzenia, artyści przez rok badali teren, szkicowali domy i realne twarze żołnierzy.
Bohaterowie przedstawieni na pierwszym planie to prawdziwe osoby – niektórzy z nich mają portretowe podobieństwo. To żołnierze i dowódcy Armii Czerwonej, odznaczeni tytułem Bohatera Związku Radzieckiego za zdobycie przyczółka bukryńskiego. Obraz odtwarza heroiczno-tragiczne fragmenty epopei bukryńskiej z fotograficzną precyzją: siostra Bohatera Związku Radzieckiego kapitana Gariegina Balajana rozpoznała na płótnie swojego brata, a pewna kobieta – swój dom.
W muzeum eksponowane są malarstwo, rzeźby, galeria portretów Bohaterów Związku Radzieckiego, rzeczy osobiste żołnierzy, listy, odznaczenia, broń, plakaty, gazety i inne.
Niestety przewodniczka, będąca zarazem kierowniczką muzeum, nie przypadła mi do gustu. Mocno zepsuła moje wrażenia o muzeum – nie dokończyłam nawet zwiedzania i wyszłam.
Jej charakter bardzo pasuje do tego muzeum, ale w negatywnym sensie. Wydawało mi się, że gdyby ją rzucić do żołnierzy forsujących Dniepr, uratowałaby operację bukryńską i pokonała wroga. Typowa surowa radziecka kobieta w radzieckim muzeum z podejściem do gości jak do niemieckich okupantów.
Choć jej wiedza jest głęboka, naprawdę żyje tym tematem, a słuchanie jej było bardzo interesujące. Nie mogę powiedzieć w tej kwestii nic złego. Potrafi pięknie opisać wydarzenia, tak że patrząc na dioramę, można sobie wyobrazić te wydarzenia, przywołując wspomnienia świadków i porównując je z naszą smutną, podobną rzeczywistością.
Temu muzeum poszczęściło się z lokalizacją. Znajduje się w zabytku z XVIII wieku – Soborze Wniebowstąpienia Pańskiego. Już tylko z tego powodu było warto je odwiedzić. To wyrazisty przykład baroku w mieście, zbudowany jeszcze za czasów Iwana Mazepy. Dzięki niemu łatwo wyobrazić sobie czasy, gdy po ulicach przechadzał się Hryhorij Skoworoda, mnisi i studenci kolegium…
Dzwonnica, która jest jedną z głównych ozdób zespołu klasztornego, została wzniesiona później, w latach 1770–1776. Uważana jest za wybitny przykład ukraińskiego baroku i dominuje nad centralną częścią Perejasławia.
Moim zdaniem to najpiękniejszy obiekt w całym Perejasławiu.
Autor i redakcja- Lena Semenowa
Wersja ukraińska
Переяслав- місто музеїв.
Вмістити детально всі цікаві місця Переяслава, а особливо його 24 музеї, в одній статті неможливо. А поверхово не хочеться.
Тож я вирішила написати три окремі статті про 24 музеї міста і інші пам’ятки.
В першій статті йде загальна мова про місто Переслав, Переяславську раду і пам’ятники, пов’язані з нею, оглядово про інші міські пам’ятники і музеї, крім музеїв скансену.
В другій статті окремо і детально обговорені тематичні музеї лише на території скансена.
А в цій статті я детальніше опишу музеї, які мені сподобалися найбільше. Назвем це «Топ-3 переяславських музея Лєни Семенової».
З відвіданих мною майже всіх музеїв Переяслава в мій топ потрапили:
Музей Космосу, Сковороди і Діарами. Не тому, що інші гірші чи нецікаві. Ні, навпаки, всі цікаві і автентичні, і варті відвідання. Нецікаві іноді буди екскурсоводи, але не експозиції музеїв.
Але Музей Космосу в старій деревяній церкві це – вау і топ не тільки для мене!
Недарма, це один з найвідвідуваніших музеїв міста. Адже це єдиний у світі Музей космосу у церкві!
Може ще тому в мене такі емоції, що в дитинстві я хотіла стати космонавтом, а зараз живу в кратері найстарішого метеориту Європи, тож тема мене тригерить давно і серйозно.
Це перший музей такого масштабу і профілю в Україні. Зараз є біля 300 музеїв космосу в Україні, а коли створювався цей, не було жодного. Музей існує майже півстоліття.
Екскурсію провів науковий співробітник Сергій Вовкодав. Мені повезло, що саме він, а не просто наглядач музею, адже знання наукового співробітника і наглядача музею дуже відрізняються.
До речі, в Сергія Вовкодава є ютубканал, де можна побачить відео про експонати.
https://www.youtube.com/@vovkodavvideo
Як так сталося, що музей космосу попав в сільську церкву?
Можливо, Михайло Сікорський (засновник всіх музеїв Переяслава) врятував цю церкву шляхом створення в ній музею космосу. Сама церква привезена з затопленого Канівським водосховищем села В’юнище. При будівництві Канівської ГЕС було затоплено близько 20 навколишніх сіл з усіма пам’ятками. Деякі вдалося зберегти і сьогодні бачити на території скансену. Таким чином і ця церква збереглася.
Отже, церкву привезли і почали думати що в ній зробити. Сікорський вирішив створити в ній Музей світопізнання і мирного освоєння космосу.
З підкресленням «мирного», бо на злодію шапка горить. Весь світ вже на жаль знає, що таке «мир» в російському виконанні… А ще в той час була цілеспрямована політика створення музеїв космосу, атеїзму, щоб боротися з релігіями.
Коли вдалося роздобути велику кількість експонатів, Переяслав був провінційним містечком, дуже далеким від космосу. Більшість експонатів передані в кінці 70-х- початку 80-х років XX століття, багато з Москви.
Як не дивно, музей більше знають за кордоном, ніж в Україні. Тут було багато іноземних телекомпаній, наприклад ВВС, знімали сюжети про музей.
«Цікаво, – розказує Сергій- коли приїхало ВВС, був лютий і відвідувачів взагалі не було.
- Нам би хоч одного відвідувача, щоб записати враження- думають вголос оператори.
І тут заходить голандець. Тобто іноземців тут буває більше ніж місцевих.»
Раніше думали перенести з церкви музей, зараз ні, з точки зору музейного маркетингу це буде неправильно.
Адже деякі люди їдуть дивитися на музей космосу, а інші – на музей космосу саме в церкві.
Священники, які відвідували музей, не були проти такого використання церкви, бо церква вважається церквою, коли є на тому місці, де її збудували, коли править священник. В даному випадку це об’єкт культурної спадщини, а не релігійна споруда.
Один коментатор взагалі написав: «Це найправильніша церква, яку я коли-небудь бачив.»
Замість ікон тут- портрети перших космонавтів, замість причастя- їжа космонавтів в тюбиках.
Експонатів багато, але тих, які були в космосі, не дуже багато. Деякі сховані в зв’язку з війною.
З експонатів представлені (на фото):
- Маятник Фуко в центрі експозиції, що звисає зі склепіння церкви. Він доводить, що Земля обертається навколо своєї осі. Це перший маятник в Україні, пізніше був встановлений другий, в бібліотеці КПІ.
- Макет автоматичного самохідного апарату Луноход-1. Оригінал на Місяці залишився. Керували ним з Землі.
- Макет першого штучного супутника Землі
- Орбітальний побутовий відсік, перша частина космічного корабля Союз, де космонавти відпочивали, вживали їжу. Я залізла туди.
- Оригінальний ложемент
- Макет пускового апарату автоматичної станції «Венера -7»
7. Вертикальний космічний зонд
8. Дуже точний макет стартової позиції Байконуру- основного космодрому СРСР, звідки здійснювалися майже всі запуски в космос. Робився на виставку в Австралії.
9. Харчові продукти космонавтів. Одне з завдань Гагаріна було спробувати вперше в космосі їжу.
10. Скафандри та костюм водяного охолодження.
11. Ракетний двигун.
12. Оригінальний парашут, яким користувався Гагарін під час тренувальних стрибків, не під час польоту.
13. Електронно-обчислювальна машина Мінськ 32
Фотокартки, подаровані книги з автографами космонавтів, гідрокомбінезон і обладнання для медичних експериментів, на жаль, сховані і недоступні до огляду.
Особливо мені було дізнатися про собак, що літали в космос. Загальновідомі були лише дві- Білка і Стрілка. Але виявилося, що їх було більше 40. Деякі літали кілька разів. Третина з них загинула. Дуже багато з них мали смішні клічки- Козявка, Циган, Малишка.
Сергій Корольов, головний конструктор ракетно-космічних систем СРСР, наприклад, любив Лисичку, а на інших кричав.
Собак збирали на смітниках Підмосков’я, брали дворняг, бо вони були більш пристосовані до важких умов.
Брали тільки маленьких, щоб багато місця не займали, і з милими мордами, щоб потім в газеті приємно дивитися.
За ними зразу полетів перший космонавт Юрій Гагарін. Він казав: «Не знаю, чи я був першою людиною чи останньою собакою».
Цікаво було дізнатися, що Павло Попович- перший український космонавт, 4-й в світі з Радянського Союзу і 8-й в світі був першим, хто виконав першу пісню в космосі. А перша виконана в космосі пісня була українською мовою: «Дивлюсь я на небо і думку гадаю»!!! Є відеодоказ цього.
Так склалося, що це була не російська пісня.
Це була улюблена пісня Сергія Корольова, це він його попросив її виконати. На жаль, Корольова не любили за те, що він називав себе українцем, і закінчив він своє життя в таборах.
Радянська космонавтика взагалі на 60-70 % – українська космонавтика.
Багато космонавтів відвідало цей музей. В тому числі, Леонід Каденюк- перший космонавт вже незалежної України.
Каденюк відмітив символізм того, що музей у церкві. Розказував свою біографію, свої мрії екскурсоводу Сергію. Ділився, що хоча був атеїстом, але коли в космосі побачив Землю, сказав, що почав у щось вірити. Був вражений кількістю кольорів Землі, тонів, яких ніде не побачиш. Постійно хотів туди повернутися.
Його дружина з сином були в музеї після його смерті і поділася маловідомою інформацією про те, що американці запропонували Леоніду вдруге злітати в космос. Він почав тренуватися, під час пробіжки йому стало погано і він помер, не доживши до другого польоту.
Перша книга відгуків з відгуками космонавтів десь пропала, нова книга відгуків символічно розпочата відгуком Каденюка з 2011 року. Книга цікава, іноді кумедна, адже поряд з відгуками поважних іноземних гостей, посла Болгарії, японців, відомих космонавтів, Леонова наприклад, діти малюють ракети, планети і все що їм заманеться. Така собі жива книга історії музею.
На жаль, нещодавно, за 400 метрів від музею впав шахед. Викликав пожежу, але встигли відтянути. Отже, небезпека для музею є щодня.
Музей Григорія Сковороди
Це була б не я, якби в моєму топі не опинився музей мого кумира і друга Григорія Сковороди. Окрему статтю про улюбленого філософа і дауншифтера, чому він вартий уваги і як пов’язаний з Польщею, я вже писала. Музей Сковороди в Переяславі був передостаннім музеєм Сковороди, який я ще не відвідала з усіх українських музеїв. Ще в Ковраях і обійду всі.
Музей знаходиться в автентичному будинку Переяславського колегіуму і висвітлює життя та творчість поета і філософа, його перебування на Переяславщині. Частина експозиції присвячена історії Переяславського колегіуму, відкритого в 1738 році, який був визначним центром освіти в Україні.
Переяславський колегіум відомий тим, що у ньому викладав професор піїтики Григорій Сковорода. Тут видатний філософ написав велику кількість своїх творів (зокрема «Сад божественних пісень»). Цікаво, що хоча колегіум збудований за життя Сковороди, у 1753 році, Григорій саме в цьому приміщенні не викладав. Це було раніше, коли воно ще не було збудоване.
Зовні колегіум- це була одноповерхова будівля, в якому виділено 4 класні кімнати, вестибюль, бібліотека і келія.
Музей тут було відкрито в 1972 році, до 250-річчя від дня народження митця.
В музеї багато цінних експонатів, але не збереглося жодної особистої речі Григорія Сковороди.
В першій залі від входу відтворено інтер’єр бібліотеки колегіуму. В експозиції бібліотеки – антикварні шафи, в яких зберігається понад 10 тисяч томів літератури 18-19 століть. Серед них такі рідкісні видання, як «Атлас Российской империи» 1745 року, «Басни Ля-Фонтена» (французькою мовою) 1675 року, «Основы философии и логики» (латинню) 1557 року, «Письма малоизвестных особ» 1598 року тощо.
В експозиції є факсимільне видання Пересопницького Євангелія- національної святині України, на якій нині приносять присягу президенти України- подароване музеєві Митрополитом Київським і всієї України Володимиром.
Цікавим фактом є те, що у Переяславському колегіумі близько 150 років зберігалося Пересопницьке Євангеліє, з яким працювали студенти.
В другій залі висить унікальний експонат- портрет філософа роботи невідомого художника кінця XVIII ст. Також є вітрина з тогочасними народними музичними інструментами – скрипкою, сопілкою, бандурою, цимбалами, лірою, якими досконало володів митець.
Тут же- гарний куточок з оригінальними меблями з маєтку поміщика Томари.
Сковорода протягом 6 років працює домашнім вчителем у переяславського поміщика Степана Томари в селі Ковраї (біля Золотоноші на сучасній Черкащині), навчаючи, виховуючи і готуючи до вступу в університет його сина Василя. До речі, згодом той навчався у Віденському університеті.
Маєток Томари до наших днів не зберігся. Але під час однієї із науково-пошукових експедицій Переяславського заповідника у Ковраї знайшли меблі: диван, спарені крісла, стіл, лампу-торшер. Один дід розповів музейникам: «А мій дід працював у Степана Томари конюхом. За хорошу працю той подарував йому диван. І в мене ось він ще й досі є. Можливо, це диван самого Сковороди». Однак він так просто не хотів його віддавати, вимагав доволі солідну суму, по-моєму, сто карбованців. Михайло Сікорський (засновник всіх музеїв Переяслава, в тому числі і музея Сковороди) якось із ним домовився. Зрештою ось ці речі потрапили до музею. Вони були у занедбаному стані, тому музейні реставратори серйозно попрацювали.
Третя зала- відтворений клас поетики: столи і лави, класна дошка, на стіні – ікони, біля дверей – вішалка зі студентським одягом, на столах – книги. Довершеності експозиції класу надає скульптура Сковороди, авторства відомого Кавалерідзе, що, ніби живий, сидить за вчительською кафедрою.
В одному з колишніх вестибюлів відтворена обстановка кімнати вчителя з твердим ліжком, шкіряною подушкою і килимком і робочим куточком. На робочому столі – глобус, рукописи творів Сковороди, серед яких – знаменита пісня «Всякому городу нрав і права», написана на Переяславщині.
В інших залах преставлені твори Сковороди, Токайський період його подорожі по Європі, погруддя і картини, що його зображають.
Музей-діорама „Битва за Дніпро в районі Переяслава і створення Букринського плацдарму восени 1943р.”
Музей закритий для щоденного відвідування і мені відкрили його по домовленості. Він тут аж з 1975 року.
Музей відтворює один із найбільш драматичних епізодів 2 світової війни – кровопролитну битву за Дніпро в 1943 році під час 2 світової війни і створення Букринського плацдарму на правому березі Дніпра, для подальшого звільнення Києва від німецьких окупантів.
Форсування потерпіло поразку і вилилося у величезні людські втрати в 250 тисяч солдат, а можливо і більше. Точних цифр ніхто не знає…
Київ все ж визволили, але для цього довелося перегрупувати війська 1-го Українського фронту на Лютізький плацдарм, з півночі Києва, з якого 6 листопада 1943 р. і було визволено Київ.
Хоча музей і радянський, суперечливий, бо описує радянський період і подію, все ж мені він був дуже цікавий. Особливо, як людині, яка живе під час сучасної, не менш кривавої війни, і вже на жаль розбирається в деяких особливостях зброї, боїв і форсування річок. Посилював мою цікавість факт, що я географ, який страшно любить досліджувати історію через географію, тобто опис місцевості, природу, рельєф, погоду тощо. А на величезній і реалістичній діарамі довжиною 28 метрів і висотою 7 метрів, що зображена на внутрішній стіні собору, це робити вкрай цікаво, дуже наочно. Ніби особисто попадаєш у вир подій.
Це художньо-документальне полотно- справжній витвір батального живопису і вартий відвідання. Малювали його цілих 4 роки московські художники. Хоч зараз не популярно піднімати ці теми, але на мить відкинемо політику і подивимся на все лише очима митця і допитливого туриста.
Щоб якомога точніше зобразити подію, художники цілий рік досліджували місцевість, змальовували хати, реальні обличчя воїнів.
Герої, зображені на передньому плані, – реальні особи, деякі з них мають портретну схожість. Це бійці та командири Червоної Армії, удостоєні звання Героя Радянського Союзу за оволодіння Букринським плацдармом. Картина відтворює героїчно-трагічні фрагменти Букринської епопеї з фотографічною точністю: сестра Героя Радянського Союзу капітана Гарегина Балаяна упізнала на полотні свого брата, а одна жінка – свою хату.
У музеї експонуються живописні та скульптурні роботи, портретна галерея Героїв Радянського Союзу, особисті речі воїнів, листи, нагороди, зброя, плакати, газети та ін.
На жаль, екскурсовод, вона ж завідувач музею, мені не сподобалася. Вона дуже зіпсувала мої враження про музей, я навіть не дослухала екскурсію і вийшла.
Вона дуже пасує для цього музею, але в негативному плані. Мені здалося, якби її кинути до воїнів, що форсували Дніпро, вона б врятувала Букринську операцію і здолала б ворога. Типова сувора радянська жінка в радянському музеї з відношенням до гостей музею як до німецьких окупантів)
Хоча знання в неї глибокі, темою вона дійсно живе і слухати було дуже цікаво. Тут нічого поганого сказати не можу. Гарно вміє описати події, так, що дивлячись на діараму, реально уявляєш ці події під спогади переживших очевидців і порівнюючи з сумною подібною нашою реальністю.
Цьому музею чи не найбільше повезло з приміщенням. Розташований в пам’ятці 1700 року, Вознесенському соборі. Тільки ради цього вже цікаво його відвідати. Це яскрава барокова пам’ятка міста, збудована ще Іваном Мазепою. Завдяки ній легко уявити часи, коли по вулиці ходив Григорій Сковорода, монахи і спудеї…
Дзвіниця, що є чи не головною окрасою ансамблю монастиря, була споруджена пізніше, у 1770-76 роках. Вона вважається видатним зразком українського бароко і домінує над усією центральною частиною Переяслава.
Як на мене, це найкрасивіше, що є в Переяславі.
Автор і редакція- Лєна Семенова
