Rejon (powiat) pohrebyszczeński jest bogaty w zabytki, z których większość znajduje się w trudno dostępnych wioskach. Ale spróbowaliśmy tam dotrzeć i się udało.
Pragnę wyrazić wdzięczność burmistrzowi Pohrebyszcza za przydzielony transport od Urzędu Miejskiego, Zoi Jaworskiej i Katerynie Sytniuk za pomoc w tej sprawie, kierowcy, który towarzyszył mi przez cały dzień, oraz Julii Konowałowej, lokalnej przewodniczce muzeum krajoznawczego w Pohrebyszczu, za wspaniałe towarzystwo i otwarcie wszystkich drzwi po drodze.
Pohrebyscze i osobno wieś Spiczyńce z pięknym pałacem Tyszkiewiczów są opisane w osobnych artykułach tego bloga. W tym artykule zostaną opisane pozostałe turystycznie atrakcyjne wsie dawnego rejonu pohrebyszczeńskiego, takie jak: Krupodereńce, Adamówka, Pohrebyszcze Pierwsze, Nowofastów, Śnieżna, Andruszówka, Wesełynówka oraz miejsce sakralne – źródło rzeki Ros za wsią Ordyńce.
KRUPODEREńCE
Bez względu na to, kogo pytałam w rejonie pohrebyszczeńskim o zabytkach, które warto zwiedzić w pierwszej kolejności, wszyscy jednogłośnie odpowiadali – cerkiew w Krupodereńcach.
Krupodereńce to duża wieś niedaleko Pohrebyszcza.
W samym centrum wsi znajduje się bez przesady najatrakcyjniejszy i najlepiej zachowany zabytek całego rejonu pohrebyszczeńskiego – cerkiew-mauzoleum, zbudowana w 1910 roku jako mauzoleum generała porucznika Mikołaja Ignatiewa (1832-1908), rosyjskiego dyplomaty, który podpisał traktat pokojowy w San Stefano z 1878 roku, na mocy którego Bułgaria uzyskała niepodległość. Dlatego Bułgarzy tak bardzo kochają i szanują hrabiego Ignatiewa, w wielu bułgarskich miastach ulice noszą jego imię. Uważa się, że cerkiew w Krupodereńcach jest mniejszą kopią soboru Aleksandra Newskiego, zbudowanego w stolicy Bułgarii, Sofii.
W związku z tym mauzoleum w Krupodereńcach jest także miejscem pielgrzymek Bułgarów. Władze lokalne współpracują z rządem Bułgarii, przyjeżdżają oficjalne delegacje.
Budynek jest w stylu średniowiecznej architektury bułgarskiej. W pobliżu cerkwi znajduje się duża kotwica, pomnik ku czci porucznika W. Ignatiewa (syna Mikołaja), kapitana A. Zurowa (bratanka Mikołaja) i marynarzy poległych w bitwie pod Cuszimą w 1905 roku.
Razem z ekipą na czele z panią Tetianą, lokalną przewodniczką i nadzynią cerkwi, pojechaliśmy szukać źródła pańskiego. Pomógł nam w tym miejscowy mieszkaniec, bo za pierwszym razem nam się nie udało. Znajduje się ono w lesie za dworkiem Ignatiewa. Niestety, zamulone i opuszczone, w środku pływał martwy ptak.
Warto odwiedzić także jednopiętrowy dworek Ignatiewa, obecnie mieści się w nim muzeum.
Bardzo instagramową atrakcją Krupodereńców jest stary opuszczony młyn nad rzeką Ros, zbudowany przez hrabiego Ignatiewa w latach 90. XIX wieku. Przez okna widać nawet pozostałości mechanizmów. Wszystko jest zniszczone, bo każdy może wejść do środka.
Mówią, że zawsze był tu młyn. A nazwa wsi Krupodereńce wzięła się stąd, że tu tarli zboże, „trzeć zboże”- po ukraińsku „derty krupu”.
Fajnie by było zrobić z niego hotel czy restaurację…
ADAMóWKA
Wieś Adamówka nosi imię Adama Rzewuskiego, brata Eweliny Hańskiej, żony Balzaka. We wsi znajduje się stara piękna drewniana cerkiew prawosławna, przeniesiona ze wsi Krupodereńce.
Poza cerkwią we wsi nie ma nic szczególnie interesującego. Batiuszka (ksiądz) mieszka niedaleko, ma klucz od cerkwi, ale nie szukaliśmy go, więc nie weszliśmy do środka. Kiedyś odbył się tu ślub Julii Konowałowej, przewodniczki, która towarzyszyła mi przez cały dzień w naszej podróży. To dzięki Julii wyjazd był niezwykle produktywny i pełny wywiadów i historii mieszkańców. Szczególnie cenne jest to, że dzięki niej otworzyły się przede mną wszystkie drzwi muzeów i zabytków, i teraz Państwo możecie przeczytać najświeższe informacje o regionie i obejrzeć najświeższe zdjęcia.
Marzyłam o zrobieniu zdjęcia z napisem Adamówka na tle starej mozaiki lub kamiennego znaku z czasów Rzewuskiego, ale niestety taki znak nie istnieje. Natomiast jedynym znakiem był nowoczesny napis na nowoczesnym przystanku. Zrobiłam to, co było.
Tuż obok Adamówki we wsi Pohrebyszcze Pierwsze znajduje się piękna stacja kolejowa Pohrebyszcze 1.
Stacja została otwarta w 1890 roku jako część linii Koziatyn – Chrystynówka. Wraz z otwarciem połączenia kolejowego wokół stacji powstała wieś Pohrebyszcze Pierwsze. Do stacji kursują pociągi podmiejskie Koziatyn — Pohrzebyszcze, Koziatyn — Żaszków, Koziatyn — Chrystynówka.
Ze stacji korzystają mieszkańcy wsi Adamówka (1 km) i Pedosy (5 km) rejonu pohrebyszczeńskiego.
Weszliśmy porozmawiać z kierowniczką stacji o jej historii, a okazało się, że ona znała Julię. Chętnie opowiedziała nam, co wiedziała o stacji i pokazała książki o stacji.
WESEŁYNóWKA
Wieś Wesełynówka to dawna Wacławówka (do 1946 roku). Od razu widać, że imię to wiąże się z pewnym Polakiem Wacławem lub Polką Wacławą. Dokładnie tak jest.
Piotr Sobański miał jedną córkę, nazywała się Wacława Sobańska. W 1863 roku wyszła za mąż za hrabiego Romana Bnińskiego. Z małżeństwa tego urodziła się córka i dwóch synów, w tym Hilary Bniński.
Na jednej z ulic zachował się dwór hrabiego Bnińskiego. Dwór jest niepozorny – parterowy, długi i pozbawiony jakichkolwiek ozdób. Być może kiedyś były tam wystrój, ale teraz są tu zwykłe mieszkania.
Hrabia Bninski mieszkał w pobliskim Czeremosznym. Brał udział w powstaniu styczniowym 1863 roku. Został ranny w bitwie pod Spiczyńcami, później został złapany i zesłany na Syberię na 18 lat. Hrabia odsiedział tylko 12 lat – nie wiemy, czy to obowiązywała amnestia, czy kara została obniżona za jego dobre zachowanie. Zakazano mu osiedlania się w miastach i wsiach, więc osiadł na farmie w lesie. Zbudował niewielki dworek, który nazwał Wacławówką na cześć swojej żony, która towarzyszyła mężowi przez całe wygnanie. Tak powstała wieś Wacławówka.
Z dawnych budynków, oprócz dworu, zachowała się stajnia-magazyn stadniny koni.
Nie było nam po drodze, więc nie pojechaliśmy tam i nie mamy własnych zdjęć. Informacje pochodzą z Internetu, ze strony Ukraina Incognita.
NOWOFASTóW
Przez tę dużą wieś kursuje marszrutka (minibus) Pohrebyszcze-Kijów, więc można tam dojechać bezpośrednio z Kijowa. Kiedyś to było miasto. Spędził tu dzieciństwo światowej sławy angielski pisarz polskiego pochodzenia, Józef Konrad (Kożeniowski). Mieszkał tu kiedyś jego wujek Tadeusz Bobrowski, do którego przyjeżdżał.
Od 1805 roku wchodziła w skład majątku właścicieli ziemskich Lubowickich, którzy w 1810 roku zbudowali murowany pałac i cerkiew św. Michała (1831 roku, zachowana), a także zbudowali kościół i ufundowali szkołę polską. Z klasycystycznego pałacu i parku z XIX wieku nie pozostało nic, zdaniem miejscowych są jedynie pozostałości fundamentu i opuszczony park. O kościele i szkole nie mam informacji, nie było czasu to sprawdzić. Sprawdzimy następnym razem.
Warto jednak zatrzymać się przy starym, dobrze zachowanym młynie z wyrytą na ścianie datą 1896. Młyn stoi bezpośrednio nad drogą Kijów-Pohrebyszcze, więc trudno go przeoczyć. Nie działa i stopniowo się rujnuje, jak większość młynów na Ukrainie. Większość autorów w Internecie twierdzi, że młyn został zbudowany przez Borowskich, niektórzy twierdzą, że zbudowali go przedstawiciele rodziny Montresorów – ostatnich właścicieli Nowofastowa. Montresorów miejscowi mieszkańcy dobrze kojarzą.
ŚNIEżNA
Wieś położona na pograniczu obwodów winnickiego i kijowskiego.
Historyk Pohylewicz pisze, że w 1805 roku majątek ten odkupił od Adama Rzewuskiego Stefan Lubowicki, generał służby polskiej. Inni badacze uważają, że stało się to wcześniej, w roku 1790. Istnieją legendy, że Stefan był tak bogaty, że pożyczał pieniądze królowi polskiemu.
Wnuczka Stefana, Cecylia, była żoną Tadeusza Saryusza-Zaleskiego. Ostatnim właścicielem Śnieżnej był ich syn – Stanisław Saryusz-Zaleski.
W słowniku geograficznym potwierdzono: „Śnieżna- własność dawniej Lubowidzkich, w 1859 roku drogą wiana przeszła do Zaleskich.”
Pierwszy pałac w Śnieżnej został zbudowany według projektu włoskiego architekta Ittara dla Edwarda, syna Stefana, w stylu klasycyzmu. Sam majątek składał się z pałacu, oficyny i stajni. To pierwszy pałac, który widzimy na rysunku Napoleona Ordy.
Natomiast pałac, którego ruiny możemy dziś zwiedzać, powstał później i dla innego, już ostatniego właściciela wsi – Stanisława Saryusza-Zaleskiego.
W czasach sowieckich znajdowała się tu szkoła. Obecnie pałac jest w opłakanym stanie.
Podczas wojny polsko-bolszewickiej (1919-1920) bolszewicka I Armia Kawalerii pod Śnieżną przebiła się przez front wojsk polskich. W czasach sowieckich z tej okazji wzniesiono w pobliżu wsi pomnik.
Kiedy miejscowych zapytaliśmy, gdzie się znajduje i dla kogo wzniesiono pomnik, odpowiedzieli, że znajduje się on poza wsią, ale nie potrafili do końca wyjaśnić, co to był za pomnik. Napis nie jest już widoczny, więc naprawdę trudno coś zrozumieć bez fachowych wyjaśnień.
ANDRUSZóWKA
Kolejną wsią obwodu pohrebyszczeńskiego, którą warto włączyć do listy turystycznej rejonu, jest Andruszówka.
Kiedy planowaliśmy wycieczkę w tę stronę i wyraziłam chęć odwiedzenia Andruszówki, moja ekipa odpowiedziała mi jednogłośnie: Nie ma tam nic do zobaczenia. Nie dość, że to kompletna ruina, to jeszcze lato i wszystko tak zarośnięte, że nawet nie będzie widać tej ruiny. Musiałam się zgodzić i zadowolić się zdjęciami z Internetu. Pan Rusłan ze Spiczyńców potwierdził, że nawet nie warto tam jechać. Z pałacu nie został kamień na kamieniu, wszystko zarosło.
Niestety trzech robotników, którzy wcześniej kosili teren w pobliżu pałacu, zginęło już podczas wojny za ostatnie lata..
Dlatego opowieść będzie oparta na historiach innych osób.
W 1780 roku pan Jakubowski przybył do Andruszówki i wraz z synem zbudował tu pałac. Później wnuczka syna Olena wyszła za mąż za hrabiego Stanisława Tyszkiewicza i w 1842 roku młoda rodzina osiedliła się w Andruszówce. Urodziło się trzech synów: Henryk, Benedykt i Michał.
Najmłodszy Michał Tyszkiewicz był dyplomatą, artystą i filantropem. Po ukończeniu Akademii Sztuk Pięknych w Petersburgu wrócił do rodzinnej wsi Andruszówka i początkowo poświęcił się rolnictwu i działalności społecznej. W tym momencie nastąpiło załamanie jego świadomości – będąc potomkiem pospolitej rodziny magnackiej, poczuł się Ukraińcem.
Jeden z badaczy historii, Roman Lehniuk, zebrał bardzo ciekawe i cenne fakty dotyczące Michała Tyszkiewicza i historii Ukrainy.
Matka Michała, Olena, opiekowała się mieszkańcami Andruszówki, w szczególności pomagała im podczas epidemii cholery w 1856 roku. Podczas ataku szarańczy, cała wieś była szara – ani liścia, więc pani Olena zapewniła ludziom wystarczającą ilość zboża do jedzenia i sadzenia na przyszły rok. Nosiła stroje ludowe. W 1861 roku założyła ukraińską szkołę dla dzieci chłopskich, zapewniając stypendia dla uczniów pochodzących ze wsi.
Kiedy władze rosyjskie zabroniły obchodów 100. rocznicy urodzin Tarasa Szewczenki, hrabia Tyszkiewicz na znak protestu przekazał Ukraińskiemu Towarzystwu Naukowemu w Kijowie 20 000 rubli.
W 1888 roku Tyszkiewicz ustanowił tzw. nagrodę „Mychajła” dla Towarzystwa „Oświecenie” we Lwowie za najlepsze dzieło literackie dotyczące przeszłości Ukrainy.
Podczas powstania styczniowego 1863 roku majątek Tyszkiewiczów został zaatakowany przez partyzantów – Polaków, gdyż ojciec Michała – Stanisław Tyszkiewicz – nie wspierał walki zbrojnej. Zamiast tego miejscowi chłopi pomagali hrabiemu na wszelkie możliwe sposoby, aby chronić jego majątek.
Znajomość Michała Tyszkiewicza i początek jego przyjaźni z metropolitą Andriejem Szeptyckim przypadają na ostatnie lata przedwojenne. Zwierzchnik Kościoła greckokatolickiego planował zakup części dóbr hrabiego, jednak uniemożliwiły to władze rosyjskie.
Wszyscy inni z rodu Tyszkiewiczów, uważający się za Polaków, publicznie wyparli się swojego „marnotrawnego” krewnego, a w niektórych polskich gazetach Michała nazywano człowiekiem, który „wymyślił Ukrainę”.
Potencjał hrabiego dostrzegł także Paweł Skoropadski: Tyszkiewiczowi zaproponowano zostanie przedstawicielem dyplomatycznym państwa ukraińskiego w Szwajcarii, ale on odmówił. W 1919 roku Tyszkiewicz został powołany na najbardziej odpowiedzialne stanowisko dyplomatyczne – szefa delegacji ukraińskiej na Konferencję Pokojową w Paryżu, gdzie zwycięskie kraje zadecydowały o losach świata, w tym Ukrainy.
To Tyszkiewicz wywiózł z Watykanu wizerunki fotograficzne z pięciu unikalnych starych map – 1508, 1529, 1532, 1565 i 1571 – przedstawiających Ukrainę. Publikował prace dotyczące historii Ukrainy i wspomnienia.
Od 1920 r. zamieszkiwał w majątku syna w Żydowie pod Gnieznem w Polsce.
Jako założyciel Kijowskiego Towarzystwa Zwolenników Pokoju w latach 1910, 1911 i 1927 był nominowany do Pokojowej Nagrody Nobla.
Zmarł w 1930 roku w majątku Żydowo w Polsce w wieku 73 lat. Pochowany na miejscowym cmentarzu w Żydowie.
Po rewolucji pałac Tyszkiewiczów wykorzystywano do celów gospodarczych. Stopniowo rozbierano dach przez miejscowych na własne potrzeby, rozrzucano cegły… Teraz to kompletna ruina.
Zakończę naszą podróż główną wizytówką nie tylko rejonu Pohrzebyszczeńskiego, ale także bardzo symbolicznego miejsca dla wszystkich Ukraińców.
To są źródła rzeki Ros.
Ros nie jest tylko prawym dopływem Dniepru i zwykłą rzeką. To symboliczna rzeka, od której prawdopodobnie wzięła się nazwa całego państwa Rusi Kijowskiej.
Przepływa przez obwody winnicki, kijowski i czerkaski w Ukrainie. Wpada do Dniepru w pobliżu wsi Chreszczatyk w obwodzie czerkaskim. Rzeka przepływa przez tak duże miasta jak Pohrzebyszcze, Biała Cerkiew, Bogusław, Korsun-Szewczenkowski i odpowiednio zapewnia zaopatrzenie tych miast w wodę. Woda Rosi jest również dostarczana pod ziemią do miasta Umani.
Źródła Rosi znajdują się właśnie w rejonie Pogrebyszczeńskim, w pobliżu wsi Ordyńce. Mieszkańcy rejonu i Pohrebyszcza są z tego bardzo dumni.
Dziewczyny Zoja i Katia, które są lokalnymi aktywistkami i bardzo mi pomogły podczas pobytu w Pohrebyszczu, zorganizowały dla mnie wycieczkę samochodową do źródeł Rosi. Od dawna z kolegami stworzyli organizację pozarządową, która zajmuje się tym miejscem. Oprowadzili mnie po lokalnym rezerwacie przyrody, gdzie zaczynają się źródła Rosi.
Dzięki nim całkowicie zarośnięte niegdyś miejsce znów stało się przejezdne i atrakcyjne turystycznie. Są altany, ścieżki, miejsce na grilla.
Na standzie informacyjnym, stojącym w lesie w pobliżu źródeł, napisano:
„A zatem, bracia, zbierzmy się wszyscy
W początkach Rosi i Rusi
Na Święte Rozdroża Ukrainy!
Czy prawda tu zwycięży
Czy zginie na zawsze”
Codziennie przybywa tu wielu gości z całej Winniczyzny i nie tylko: dorosłych i dzieci. Podczas rozmowy dowiedziałam się, że ludzie często celowo zmieniają trasę, aby się tu zatrzymać i zobaczyć źródła.
W sprzątanie angażują się sołtysi, służby komunalne, aktywiści, wolontariusze ekologiczni z całego rejonu.
Regularnie organizują sprzątania, oczyszczają źródła, z których rzeka zaczyna swój bieg, oczyszczają zarośla, instalują symboliczne pomniki, napisy i pod każdym względem ulepszają to miejsce.
Przyłączyłam się nawet na chwilę do tego sakralnego procesu – oczyszczenia źródła rzeki, która dała nazwę całemu państwu.
To miejsce powinno stać się jeszcze większym magnesem nie tylko dla Ukraińców, ale także dla turystów zagranicznych, którzy po zwycięstwie Ukrainy w wojnie będą chcieli przyjechać i dowiedzieć się, gdzie narodziła się nasza państwowość i wola, która doprowadziła nas do zwycięstwa…
Autor i redakcja- Lena Semenowa
Wersja ukraińska
Погребищенський район багатий на памятки, більшість яких розташовані в селах, до яких буває складно доїхати. Але ми спробували.
Хочу висловити подяку меру Погребищ за виділений транспорт з міської ради, Зої Яворській і Катерині Ситнюк за сприяння у цьому, водію, який цілий день мене супроводжував, і Юлі Коноваловій, місцевому краєзнавцю і гіду краєзнавчого музею, за чудову компанію і відкриття всіх дверей по дорозі.
Погребище і окремо село Спичинці з гарним палацом Тишкевичів описані в окремих статтях цього блогу. В цій же статті описуються решта сіл колишнього Погребищенського району, такі як: Круподеренці, Адамівка, Погребище Перше, Новофастів, Сніжна, Андрушівка, Веселинівка і сакральне місце- витоки річки Рось за селом Ординці.
Круподеренці
Кого б я на Погребищенщині не запитала про цікаві памятки краю, що варто відвідати в першу чергу, всі одноголосно казали- церква в Круподеренцях.
Круподеренці- це велике село поряд з Погребищем.
Прямо в центрі села знаходиться без перебільшення найяскравіша і найкраще збережена памятка всього Погребищенського району- мавзолей-церква, споруджена в 1910 році як мавзолей генерала-лейтенанта Ігнатьєва (1832-1908)- російського дипломата, який підписав Сан-Стефанський мирний договір 1878 року, за яким Болгарія отримала незалежність. Саме тому болгари так люблять і поважають графа Ігнатьєва, в багатьох містах Болгарії вулиці названі його іменем. Вважається, що храм у Круподеринцях є зменшеною копією собору Олександра Невського, зведеного у болгарській столиці Софії.
Мавзолей в Круподеренцях відповідно теж є місцем паломництва болгар. Місцева влада співпрацює з болгарською, приїздять офіційні делегації.
Будівля у формі середньовічної болгарської архітектури. Поруч з церквою- великий якір, памятник на честь лейтенанта В. Ігнатієва (син), капітана А. Зурова (племінник Ігнатьєва) та морякам, які загинули в Цусимському бою 1905р.
Разом командою на чолі з пані Тетяною, наглядачкою церкви і екскурсоводом, ми пішли шукати панське джерело. Допоміг місцевий житель, бо нам з першого разу це не вдалося. Знаходиться воно в ліску за садибою Ігнатєва. Замулене і закинуте, всередині плавав мертвий птах.
Двоповерхову садибу Ігнатєва теж варто оглянути, зараз тут музей.
Дуже інстаграмна атракція Круподеренців на річці Рось– старий закинутий млин, побудований графом Ігнатьєвим у 1890-х роках. Крізь вікна можна навіть побачити залишки механізмів. Все понищене, зайти всередину може кожен.
Кажуть, що тут завжди був млин. А назва села Круподеринці пішла від того, що тут „крупу дерли”.
З нього б зробити готель-ресторан.
Село Адамівка назване на честь Адама Ржевуського, брата Евеліни Ганської , жінки Бальзака. В селі знаходиться деревяна церква, перенесена з села Круподеренці.
Крім церкви, нічого особливо цікавого в селі нема. Батюшка живе недалеко, в нього ключ від церкви, але ми вже його не шукали, тому всередину не зайшли. В ній свого часу відбулося вінчання Юлі Коновалової, місцевого гіда, яка супроводжувала мене цілий день в нашій подорожі. Саме завдяки Юлі подорож була надзвичайно продуктивною і насиченою розповіддю місцевого жителя, зануреного як ніхто в історію краю. Особливо цінне, що завдяки ній мені відкривались всі двері музеїв і памяток і ви можете читати найсвіжішу інформацію про край і дивитися найактуальніші фото.
Мріяла я зробити фото на тлі старої мозаїчної чи камяної вивіски часів Ржевуських з написом Адамівка, але на жаль, такої не існує і єдиною вивіскою був сучасний напис на сучасній зупинці. Зробила те, що є.
Прямо поряд з Адамівкою в селі Погребище Перше є гарна залізнична станція Погребище 1.
Станцію відкрито 1890 року у складі лінії Козятин — Христинівка. З відкриттям залізничного сполучення навколо станції виникло селище Погребище Перше. До станції курсують приміські поїзди Козятин — Погребище, Козятин — Жашків, Козятин — Христинівка.
Станцією користуються мешканці сіл Адамівка (1 км) та Педоси (5 км) Погребищенського району Вінницької області.
Ми зайшли поговорити про історію станції з начальницею, виявилося, що вони були знайомі з Юлею, тому вона охоче розказала, що знала про станцію, показала книги.
Село Веселинівка – це колишня Вацлавівка (до 1946 року). Одразу зрозуміло, що назва повязана з якимось поляком Вацлавом або полькою Вацлавою. Саме так і є.
У Петра Собанського була одна з дочок, звали її Вацлава Собанська. В 1863-го вона виходить заміж за графа за Romana Юзефа Непомуцена Бнінського. Від цього шлюбу народилися дочка і двоє синів, в тому числі Хілари Олександр Бнінський.
На одній із вулиць зберіглася садиба графа Бнінського. Садибний будинок такий собі – одноповерховий, довгий і без жодного декору. Можливо декор і був колись, але нині тут квартири.
Граф Бнінський мешкав у сусідньому Черемошному. Він був учасником Січневого польського повстання 1863 року. В бою біля Спиченців його поранили, а пізніше зловили та зіслали у Сибір на 18 років. Відбув граф тільки 12 років– чи то яка амністія була, чи за гарну поведінку скостили строк. Йому заборонили селитися в населених пунктах, тому він поселився при фермі у лісі. Збудував невелику садибу, яку назвав на честь своєї дружини Вацлавівкою, яка усе заслання була із чоловіком. Отак і з’явилося село.
Із старих будівель крім садибного будинку зберіглася ще комора-стайня конезаводу.
Нам було не по дорозі, тому ми туди не заїхали і власних фото нема. Інформація подано з інтернету, з сайту Україна Інкогніта.
Новофастів .
Через це велике село йде маршрутка Погребище-Київ, тож добратися можна прямо з Києва. Колись це було містечко. Тут пройшли дитячі роки всесвітньовідомого англійського письменника польського походження Джозефа Конрада (Коженьовського). Тут мешкав колись його дядько Тадеуш Бобровський, у нього він і проводив час.
Від 1805 входив до маєтку поміщиків Любовицьких, які побудували кам’яний палац в 1810 році, і Свято-Михайлівську церкву (1831 рік, збереглася), а також звели костел і заснували польське училище. Від класицистичного палацу і парку 19 століття не лишилося нічого, за словами місцевих лише залишки фундаменту і занедбаний парк, від костелу і училища невідомо, не перевірили, бо не мали часу. Наступного разу перевіримо.
Варто відвідати старий млин при дорозі, з викарбованою на стіні датою 1896. Він стоїть прямо над дорогою, тому його буде важко пропустити. Зараз не працює і поступово руйнується, як і більшість млинів України. Більшість авторів в інтернеті стверджують, що млин побудований Бобровськими, деякі кажуть- представниками останніх власників села –Монтресорами. Монтресорів місцеві жителі добре памятають.
Село Сніжна
Знаходиться біля Новофастова на межі вінницької і київської області. Історик Похилевич пише, що в 1805 році маєток викупив від Адама Ржевуського Стефан Любовідзькі, генерал польської служби. Інші дослідники вважають, що це сталося раніше, в 1790 році. Існують легенди, що Стефан був таким багатим, що позичав гроші самому королю.
Онучка Стефана Любовідзького, Цецілія, була дружиною Тадеуша Саріуш-Залізьким. Останнім власником Сніжної був їх син – Станіслав Саріуш-Залізький.
В Словнику Географічному описано так: «Раніше власність Любовидзьких, в 1859 році як придане перейшло до Залеських»
Перший палац у Сніжній був зведений за проектом італійського архітектора Іттара для Едварда Любовідзького, сина Стефана, у стилі класицизму. Сам маєток складався з палацу, флігеля і стайні. Саме цей – перший палац ми й бачимо на малюнку Наполеона Орди.
А палац, руїни якого ми можемо відвідати сьогодні, був зведений вже пізніше та для іншого, вже останнього, власника села – Станіслава Саріуш-Залеського.
В радянські часи тут була школа. Зараз палац знаходиться в плачевному стані.
Під час польсько-радянської війни (1919—1920) біля Сніжної більшовицька Перша кінна армія прорвала фронт польських військ. За радянщини з цього приводу біля села було встановлено обеліск.
Коли питали місцевих, де памятник і кому, вони казали, що за селом, але толком не могли пояснити, що за памятник. Напису вже не видно, тому дійсно важко щось зрозуміти без пояснень знавців.
Ще одне село Погребищенщини, яке варто включити в туристичний маршрут району- Андрушівка.
Коли ми планували подорож районом і я висловила бажання заїхати в Андрушівку, моя команда хором мене відговорила: Там нема на що дивитися. Мало того, що повна руїна, так ще й літо, і все заросло так, що і її не буде видно. Прийшлося погодитися і задовільнитися фотографіями з інтернету. Пан Руслан зі Спичинців підтвердив, що не варто навіть їхати дивитися. Каменя на камені не залишилось від палацу, все заросло.
З працівників, які викошували раніше територію біля палацу, троє, на жаль, вже загинуло на війні.
Тому розповідь буде основана на розповідях інших.
Історія згадує, як у 1780 році у Андрушівку заїхав пан Якубовський і з сином заклав тут палац. Згодом, синова внучка Олена вийшла заміж за графа Станіслава Тишкевича і молода сім’я у 1842 році осідає жити в Андрушівці. Народилося три сини: Генрік, Бенедикт і Михайло.
Найменший Михайло Тишкевич – дипломат, митець, меценат. Після закінчення Академії мистецтв у Петербурзі повернувся у рідне село Андрушівку і спочатку присвятив себе господарству, громадській діяльності. У цей самий час відбувається злам у його свідомості – будучи нащадком спольщеного магнатського роду, він відчув себе українцем.
Один із дослідників історії Роман Лехнюк зібрав дуже цікаві і цінні для історії України факти про Михайла Тишкевича.
Мати Михайла – Олена, піклувалась про селян Андрушівки, зокрема допомагала їм під час епідемії холери у 1856 року, під час нальоту сарани усе село було сірим – ні листочка, то пані Олена видала людям стільки зерна, щоб вистачило і їсти і посадити на наступний рік. Носила народне вбрання. У 1861 році заснувала для селянських дітей українську школу, давала стипендії для студентів, які походили із села.
Коли російська влада заборонила святкувати 100-літній ювілей від для народження Тараса Шевченка, граф Тишкевич у знак протесту подарував Українському Науковому Товариству в Києві 20 тис карбованців.
У 1888 р. М.Тишкевич встановив так звану „Михайлову” премію для Товариства „Просвіта” у Львові за найкращий літературний твір про минуле України;
Під час Січневого повстання 1863 р. на маєток Тишкевичів напали партизани – поляки, адже батько Михайла – Станіслав Тишкевич – не підтримував збройної боротьби. Натомість місцеві селяни всіляко допомагали графові вберегти майно.
На останні передвоєнні роки припадає знайомство й початок дружби М.Тишкевича з митрополитом Андреєм Шептицьким. Очільник греко – католицької церкви планував придбати частину маєтностей графа, проте цьому завадила російська влада.
Усі інші з роду Тишкевичів, які вважали себе поляками, публічно відреклися від „блудного” родича, а в деяких польських газетах Михайла називали людиною, що „вигадала Україну”.
Потенціал графа помітив і Павло Скоропадський: Тишкевичу пропонували стати дипломатичним представником Української держави у Швейцарії, але він відмовився. В 1919 р. Тишкевича призначили на найвідповідальнішу дипломатичну посаду – очільника української делегації на Паризькій мирній конференції, де країни – переможці вершили долю світу, зокрема й України;
Саме Тишкевич вивіз із Ватикану фотографічні знімки з п’яти унікальних старовинних карт – 1508, 1529, 1532, 1565 і 1571 рр. – із зображенням України. Видав працю з історії України та мемуари.
З 1920 року проживав у маєтку сина Жидово (Польща).
Як засновник Київського Товариства прихильників миру у 1910, 1911 та 1927 рр. номінувався на Нобелівську премію миру.
Помер в 1930 році у маєтку Жидово в Польщі у віці 73 років. Похований на місцевому кладовищі в Жидово.
Після революції палац Тишкевичів використовували за господарським призначенням. Потроху зняли дах, рознесли цеглу. Зараз це повна руїна.
І закінчу нашу мандрівку чи не головної візитівки не тільки Погребищенщини, але й дуже символічного місця для всіх українців.
Це витоки річки Рось.
Рось- не проста річка і права притока Дніпра. Це символічна ріка, яка ймовірно дала назву цілій державі Київська Русь.
Тече у межах Вінницької, Київської та Черкаської областей України. Впадає в Дніпро біля села Хрещатик Черкаської області. Річка протікає через такі великі міста як Погребище, Біла Церква, Богуслав, Корсунь- Шевченківський і відповідно забезпечує водопостачання цих міст. Воду Росі також подають підземним способом для водопостачання м. Умані.
Витоки Росі знаходяться саме в Погребищенському районі, біля села Ординці. Місцеві жителі цим дуже пишаються.
Дівчата Зоя і Катя, які є місцевими активістами і допомагали мені протягом мого побиту в Погребищах, організували мені поїздку машиною до витоків Росі. Вони створили громадську організацію, яка займається окультуренням цього місця. Провели мені екскурсію по місцевому заповіднику, в якому витокі Росі і починаються.
Завдяки ним, колись повністю заросша місцина, стала знов прохідною і привабливою для туристів. Є альтанки, доріжки, місце під гріль.
На стенді, що знаходиться в лісі біля витоків, написано:
«Отож, брати, збираймось всі
У витоках Росі й Русі
Святому перехресті України!
Чи запанує правда тут,
Чи вже навіки згине»
Щодня сюди з усієї Вінничини і не тільки заїзжає багато відвідувачів: дорослих і дітей. Спілкуючись, дізналась, що люди частенько маршрут зумисно змінюють, щоб заїхати сюди та побачити місця витоків.
До розчищення приєднуються активісти, сільські голови, екологічні волонтери з цілого району, комунальні служби.
Регулярно влаштовують толоки, чистять джерела, з яких починає свій рух річка, розчищають хащі, встановлюють символічні памятники, написи, всіляко окультурюють це місце.
Я навіть долучилася до цього священного процесу- почистити витоки річки, яка дала назву цілій державі.
Це місце має стати ще більшим магнітом не тільки для українців, але й іноземних туристів, які після перемоги України у війні, захочуть приїхати і дослідити, де зародилася наша державність і воля, яка і привела нас до перемоги…
Автор і редакція- Лєна Семенова
