Kultury: ukraińska, polska, żydowska i… Trypolska Pramatka. W Jampolu na Winniczyźnie odbyło się forum turystyczne, część 2.

Jak już było wspomniane w artykule „Kultury: ukraińska, polska, żydowska kultury i… Trypolska Pramatka. W Jampolu na Winniczyźnie odbyło się forum turystyczne, część 1.” aby stworzyć strategię turystycznego rozwoju regionu, w dniach 18-20 października na terenie Winniczyzny odbyło się forum „Ścieżkami turystycznymi ukraińskiego Podola”. Wzięli w nim udział przedstawiciele branży turystycznej i władz. Celem wydarzenia był rozwój gospodarczy gmin poprzez wsparcie lokalnej turystyki.

Gospodarzem pierwszego dnia forum było miasto Jampol niedaleko granicy z Mołdawią. 18. października odbyły się tu dyskusje, spotkania i prezentacje projektów turystycznych.

Organizatorem wydarzenia był Klaster Agroturystyczny „Drogami Trypolskiej Pramatki” czyli zrzeszenie z 21 gmin z obwodów winnickiego, kirowogradzkiego i czerkaskiego na czele z Pawłem Jarmijem. To właśnie wsie i miasteczka wspomnianych wyżej gmin pracują nad stworzeniem oferty turystycznej, którą łączy motyw Trypola – kultury archeologicznej rozwijającej się w latach 4200-2750 p.n.e., na terenach Bułgarii, Rumunii, Mołdawii i Ukrainy.

Tak więc 19. i 20. października uczestnicy forum pokazali najważniejsze atrakcje wsi i miasteczek wchodzących do klastra turystycznego.

Pierwszego dnia uczestnicy odwiedzili wieś Busza, Kłębowka, Stina, Hnatków, Komargród i skończyli podróż w megahistorycznym Tulczynie.

Drugi dzień był nie mniej ciekawy niż pierwszy.

Rozpoczęliśmy od krótkiego przeglądu pałacu Potockich w Tulczynie oraz wycieczki do pobliskiego Bracławia – dawnego centrum województwa, a obecnie małego miasteczka liczącego około 5 tysięcy mieszkańców, które straciło swoją dawną pozycję. Wciąż jednak są osoby chętne do jego odnowienia. Miasteczko zawsze było wielokulturowe: mieszkali tu Ukraińcy, Polacy, Żydzi, Ormianie i inni.

Bracław jest kolebką odrębnego nurtu w chasydyzmie, tak zwanego bracławskiego chasydyzmu. Założycielem tego ruchu był jeden z najbardziej znanych cadyków, rebe Nachman z Bracławia. Tutaj poznał on rebe Natana Sztarnherca, który stał się jego uczniem, najbliższym naśladowcą i poświęcił swoje życie na zachowanie pamięci o nauczycielu oraz szerzenie jego nauk. Rebe Nachman, zgodnie ze swoją wolą, został pochowany w Humaniu. Co roku pielgrzymi z całego świata odwiedzają jego grób. Na starym kirkucie w Bracławiu pochowany jest natomiast jego wierny towarzysz rebe Natan. Żydowski Bracław może stać się atrakcyjnym turystycznie miejscem, może nie tak popularnym jak Humań, ale zbliżonym do tego.

Jest tu wiele zabytków, ale w ramach programu odwiedziliśmy Muzeum Żydów, grób Natana, obejrzeliśmy młyn Solitermana i weszliśmy na Górę Zamkową.

Wspólne wspinanie się na stromą Górę Zamkową z samego rana dobrze nas obudziło, rozruszało, wywołało wiele emocji i zaowocowało pięknymi zdjęciami.

Muzeum Historii Żydów Bracławia jest młode, powstało w 2022 roku dzięki sponsorom. Znajduje się w centrum Bracławia. Jak opowiadają miejscowi, w budynku, gdzie teraz jest muzeum, mieszkała Żydówka Cyla Jakowna. Opiekowali się nią przedstawiciele społeczności żydowskiej, ponieważ z rodziny pozostała jej tylko siostrzenica, która mieszka za granicą. Według przewodniczącej społeczności żydowskiej Bracławia Fainy Bajek, dom został im przekazany po śmierci Cyli Jakowny.

Oto oficjalna strona muzeum z możliwością zamówienia wycieczki dostępna w czterech językach:

https://breslev.com.ua/excursions/muzey-istoriyi-yevreyiv-bratslava

Po drodze minęliśmy pomnik Antoniego Turczanowicza, uważanego za wynalazcę kuchni polowej. Przed rozpoczęciem I wojny światowej w takie kuchnie była wyposażona cała armia rosyjska, a także armie innych państw uczestniczących w wojnie. Turczanowicz był uczestnikiem kampanii rosyjsko-tureckiej, chińskiej oraz japońskiej. Gimnazjum ukończył w Chełmie. Ostatnie lata życia spędził i zmarł właśnie w Bracławiu. Jego wnuk mieszka obecnie w Berszadzie.

Z Bracławiua udaliśmy się do Niemirowa, znanego z gorzelni Nemiroff, jednego z trzech światowych liderów dostarczających wódkę do sklepów wolnocłowych Duty Free.

4 km od Niemirowa, w pobliżu wsi Sażki, znajduje się stanowisko archeologiczne – Niemirowskie Wały, jedno z największych grodzisk w Europie. Datowane na VII–VI wiek p.n.e., przedstawia potężny system obronny o powierzchni około 100 ha. Wały mają wysokość 9 m, a ich długość wokół obwodu wynosi prawie 5 km. Można tam dojechać międzynarodową autostradą E50 (europejską trasą rozpoczynającą się we francuskim Breście i prowadzącą przez całą Europę i Ukrainę) z Winnicy, przejeżdżając przez Niemirów i skręcając w lewo za znakiem kierującym na wały.

Teren grodziska był po raz pierwszy zasiedlony w III tysiącleciu p.n.e. przez plemiona kultury trypolskiej. Później pojawili się tu scytyjscy oracze, o których pisał Herodot, oraz plemiona słowiańskie – Ulicze.

Badacze ustalili, że główny wał został usypany w VI wieku p.n.e. Na terenie grodziska odkryto ziemianki, gdzie znaleziono wiele przedmiotów z gliny, kości, rogu, brązu i żelaza. Znajdowała się tam także konstrukcja kultowa – tak zwany „zolnik”, związany najprawdopodobniej z kultem ogniska domowego, oraz trzy pochówki z czasów scytyjskich. W Niemirowskim grodzisku po raz pierwszy na Podolu znaleziono starogrecką ceramikę, co świadczy o handlowych kontaktach miejscowych plemion z greckimi miastami-państwami w rejonie Morza Czarnego.

Obecnie na tym terenie odbywał się zimowy festiwal sztuki lądowej „Aplikacja Ducha” z udziałem artystów z Ukrainy, Rosji, Polski i Chin.

Krótki spacer po wałach zorganizował dla nas miejscowy krajoznawca Mykoła Denysenko, autor kilkudziesięciu książek o tym regionie, o Władysławie Horodeckim, Antonim Turczanowiczu i oczywiście o Niemirówskich Wałach. Można skontaktować się z nim, aby zamówić wycieczkę, przez jego stronę na Facebooku https://www.facebook.com/profile.php?id=100009613622250

Rajgród

Położony na lewym brzegu rzeki Boh (Południowy Bug), w połowie drogi między Niemirowym i Hajsynem, przy drodze E50, niedaleko stacji Samczyńce, skąd kursują pociągi podmiejskie (można dojechać do Winnicy, Niemirowa, Hajsynu, Hajworona itp.).

W 1888 roku otwarto tu szkołę parafialną. Wybudowano dla niej specjalny budynek, który przetrwał do dziś. Obecnie mieści się tutaj szkoła w Rajgrodzie. Na jej terenie odbywał się festiwal gastronomiczny, na który zostaliśmy zaproszeni. Obecnie w szkole uczy się 142 uczniów. Najzdolniejsi uczniowie oprowadzili nas po szkole i opowiedzieli historię wsi.

Miejscowa społeczność promuje turystykę poprzez lokalną kuchnię z hasłem „Nakarmimy jak w Raju”. I faktycznie jedliśmy jak w Raju. Szczególnie zapamiętaliśmy kaszę „Zozula” (kukułka) z prosem i makiem. Wszyscy pytali o przepis, aby móc ją przygotować w domu.

Lokalną atrakcją jest most wiszący- jedyny taki nad rzeką Boh. Łączy on Rajgród z przeciwległym brzegiem Bohu.

Kuna

Tutaj zatrzymam się dłużej, ponieważ po pierwsze dominuje tutaj tylko jedna atrakcja, po drugie jest ona związana bezpośrednio z polskim dziedzictwem.

Kuna to duża wieś tuż obok Hajsynu, w obwodzie winnickim, około 100 km od Winnicy. Mieszka tu ponad 1500 osób. Są tu przedsiębiorstwa, park, dom kultury, świątynie, rozwinięta infrastruktura. To jedna z nielicznych wsi na Winniczyźnie, w której jest praca i gdzie młodzież ma gdzie spędzać czas. Można tu dojechać autobusem z centralnego dworca autobusowego w Winnicy do Ładyżyna. Położona jest przy ruchliwej trasie, którą kursują tiry przewożące buraki cukrowe.

W Hajsynie, tuż obok, znajduje się cukrownia byłego prezydenta Petra Poroszenki. Fabryka działa nieprzerwanie, w przeciwieństwie do dziesiątek innych na Winniczyźnie.

Pod względem wydajności cukru, cukrownia zajmuje pierwsze miejsce wśród cukrowni Ukrainy, a w rankingu producentów i eksporterów cukru na Ukrainie plasuje się w pierwszej piątce.

Wieś Kuna od lat 1750-tych do bolszewickiego przewrotu w 1917 roku należała do polskiej szlachty Jaroszyńskich.

Zachował się kapucyński kościół, mur wokół niego (z XVIII wieku), pozostałość bramy wjazdowej oraz , a także budynek polskiej szkoły (z 1912 roku).

Udało nam się zwiedzić tylko kościół, więc opowieść będzie o nim.

 W Geograficznym Słowniku Królestwa Polskiego zanotowano: „W roku 1775 Jaroszyński ufundował klasztor kapucynów w Kunie, ukończony przez jego następcę.”

Wiele dowiedzieliśmy się z wycieczki od miejscowej bibliotekarki, a jednocześnie byłego wójta wsi Kuna – Switłany Kondratiuk. Podzieliła się także informacjami o kościele z polskojęzycznej książki „Kościoły kapucyńskie w Ukrainie” P. Jankiewicza.

Czasy panowania Jaroszyńskich miejscowi uważają za okres postępu. Kompleks kościoła i klasztoru kapucynów został zbudowany przy drodze prowadzącej z Hajsynu do Ładyżyna. Zbudowany został z cegły, otynkowany, miał kształt prostokąta o długości 22 metrów i szerokości 14 metrów. Była to świątynia jednonawowa.

Kościół został zbudowany jako twierdza, co widać po szerokości murów. Wiele podziemnych tuneli, według legendy, łączyło majątki różnych panów i sięgało aż do Warszawy.

Kunę odziedziczył czwarty syn Zachariasza, Antoni Jaroszyński (1762–1829). Dzięki jego staraniom budowa kościoła i klasztoru została pomyślnie zakończona. Całe 10 000 złotych zostało przeznaczone na budowę kościoła. Budowa trwała 52 lata.

Przed kościołem znajdował się prostokątny plac, otoczony od wschodu i zachodu wysokim ceglanym murem. Przy wejściu na plac stały dwie gipsowe figury świętego Franciszka z Asyżu i świętego Antoniego Padewskiego na ceglanych postumentach, a pośrodku placu – posąg Najświętszej Maryi Panny z kamienia ciosanego. Na placu znajdowały się również trzy kamienne pomniki z tablicami upamiętniającymi zmarłych.

W głównym ołtarzu znajdowały się obrazy: na głównej części – świętego Jana Nepomucena, patrona kościoła, powyżej – obraz Jezusa Miłosiernego, a na szczycie – świętego Stanisława, biskupa.

Do lat 30. XX wieku znajdowały się tu organy, jednak obecnie ich los jest nieznany. Dyrektor domu kultury znalazł na śmietniku 2 piszczałki od organów. Są przechowywane w świetlicy, którą przekształcają w muzeum wojny.

W 1803 roku parafia liczyła 690 parafian i 198 dzieci. W 1814 roku obejmowała miasteczko Kunę oraz 27 wsi, w tym samym roku biblioteka klasztorna liczyła 364 książki.

Do 1816 roku przy klasztorze działała szkoła parafialna dla dzieci.

Cmentarz parafialny znajdował się za miasteczkiem, przy drodze z Kuny do Ładyżyna, po prawej stronie, około pół kilometra od kościoła. Ziemię pod niego podarował Antoni Jaroszyński. Według pani Switłany cmentarz był tak piękny jak cmentarz Łyczakowski we Lwowie, ale został zniszczony i zbudowano na nim stadion.

Jaroszyński zapisał w testamencie, by pochować go w Kunie.

Antoni i jego żona Józefa byli dobrymi gospodarzami, zrobili wiele dla regionu. Na przykład otworzyli szpital na 12 łóżek dla zwykłych chłopów, zmniejszyli wyzysk ludności. W 1796 roku otworzyli cegielnię, aby budować ten kościół. W 1826 roku otworzyli manufakturę sukienniczą. Mieszkańcy wspominają, jak pan lubił odwiedzać chorych chłopów i obdarowywać ich prezentami. Najprawdopodobniej Jaroszyńscy należeli do loży masońskiej, co widać po malowidłach na ścianach.

Po zamknięciu kościoła usunięto z niego całe wyposażenie, a budynek zamieniono na klub. Około 1933 roku w kościele zorganizowano magazyn na zboże, a później na nawozy mineralne. Na terenie posesji klasztornej utworzono kołchoz. Wówczas część klasztoru rozebrano, a z cegły zbudowano kuźnię i stajnię dla koni. Kiedy bolszewicy zamknęli świątynię, zorganizowali w Kunie demonstrację pod hasłem: „Kościół musi umrzeć”. Z krypt pod kościołem wyciągnęli zmumifikowane szczątki pochowanych tam ludzi (wśród nich była młoda dziewczyna, o czym także wspomina znajoma pani Switłany, która była przy tym obecna jako uczennica 3.klasy), a ciała mnichów nieśli przez wieś, aby pokazać, że kościół „umarł” (później wszystkie szczątki zostały złożone w jakimś grobowcu na cmentarzu).

W 1993 roku do Kuny zaczęli przyjeżdżać kapucyni z Winnicy. Latem 1994 roku w kościele odbudowano chór organowy, położono instalację elektryczną, odrestaurowano przednie i tylne frontony, oszklono rozbite okna (na tym etapie prace zostały zakończone). Wówczas w Kunie było około 15 katolików. Kapucyni przyjeżdżali do Kuny na mszę co niedzielę do 1997 roku, a później msze odprawiał ksiądz z sąsiedniego Hajsynu (do 2009 roku). Potem wybudowano kościół w Hajsynie i ta świątynia okazała się nikomu niepotrzebna. Przy tym potomkowie polskich rodzin częściej odwiedzali cerkwie prawosławne, co również przyczyniło się do zmniejszenia frekwencji w kościele.

Kościół jest w zaniedbanym stanie, bez ołtarzy, z widocznymi śladami głównego ołtarza na przedniej ścianie. Wiejska rada nie ma pieniędzy na jego odbudowę. Jeszcze w 2016 roku, kiedy prezydentem był Petro Poroszenko, ukazał się artykuł w lokalnej gazecie „Na Winniczyźnie w pobliżu przedsiębiorstwa prezydenckiego niszczeje 300-letni kościół”. Z każdym rokiem stan kościoła się pogarsza.

Władze lokalne zabijały okna deskami, ponieważ w kościele zaczęli pojawiać się poszukiwacze skarbów, nazywani czarnymi archeologami. Szukali, bo myśleli, że znajdą skarby Jaroszyńskich. Wiadomo przecież, że Zachariusz, a później Antoni i Józefa zapisali w testamencie, że mają być pochowani w podziemiach. Dlatego wszystkie nisze kościoła są rozkopane. Bardzo przykro, że tak wspaniała świątynia niszczeje…

Klucz od kościoła znajduje się u pani Switłany. Jeśli ktoś zechce go zwiedzić i zamówić wycieczkę, warto będzie skontaktować się z hajsyńskim działem kultury.

Za czasów ostatnich Jaroszyńskich: Wandy i Edwarda, w 1912 roku wybudowano polską szkołę. Budynek z kolumnami zachował się, znajduje się po drugiej stronie ulicy, naprzeciwko kościoła. Niektórzy myślą, że to dawny pałac Jaroszyńskich (nazywany pańskim), ale nie, pałac został rozebrany w latach trzydziestych, więc jest to szkoła.

Wśród wybitnych mieszkańców Kuny z bardziej współczesnych czasów jest polski matematyk Eustachy Żyliński.

Nasza wspaniała podróż w ramach Turystyczno-Gospodarczego Forum „Szlakami Turystycznymi Podola Ukraińskiego” zakończyła się w Humaniu. Stamtąd uczestnicy rozjechali się do domów. Ja zrobiłam to wcześniej, w Hajsynie, zaraz po zwiedzeniu wspaniałego kościoła w Kunie.

Jestem megawdzięczna organizatorom i uczestnikom za 3 wspaniałe dni!

Autor i redakcja – Lena Semenowa

Wersja ukraińska

Українська, польська, єврейська культури і … Трипільська Праматір. В Ямполі на Вінничині відбувся туристичний форум, частина 2.

Як уже було згадано в попередній статті «Українська, польська, єврейська культури і … Трипільська Праматір. В Ямполі на Вінничині відбувся туристичний форум, частина 1.» 18-20 жовтня в області відбувся форум „Туристичними шляхами українського Поділля”. Участь в ньому взяли представники туристичної галузі та органів влади. Мета заходу – економічний розвиток громад через підтримку місцевого туризму. 

Перший день форуму прийняло місто Ямпіль поруч кордону з Молдовою. 18 жовтня тут відбулися дискусії, обговорення, презентації туристичних проєктів. 

Співорганізатором заходу став агротуристичний кластер „Шляхами Трипільської Праматері”. Він об’єднує 21 громаду з Вінницької, Кіровоградської та Черкаської областей. Саме населенні пункти цих громад працюють над створенням туристичних продуктів, об’єднаних трипільською тематикою.

Так, 19 та 20 жовтня учасники форуму показували родзинки сіл і містечок, що входять до туристичного кластеру. Варто додати, що регіон є перетином кількох культур, які ще не так давно співіснували разом – української, єврейської та польської. Тут залишилося багато відомих та маловідомих слідів польської присутності, які варто відвідати.

В перший день учасники відвідали села Буша, Клембівка, Стіна, Гнатків, Комаргород і закінчили подорож в мегаісторичному Тульчині.

Другий день форуму був не менш цікавий, ніж перший.

Його почали коротким оглядом палацу Потоцьких в Тульчині і поїздкою в сусідній Брацлав- колишній центр воєводства, а зараз маленьке містечко, біля 5000 осіб, яке втратило свою колишню могутність і популярність. Але все ж є бажаючі його відновити.

Місто завжди було багатонаціональне: тут жили і українці, і поляки, і євреї, вірмени, тощо.

Брацлав є колискою окремого напряму в хасидизмі, так званого брацлавського хасидизму. Засновником його був один з найвідоміших цадиків ребе Нахман із Брацлава. Тут він познайомився з ребе Натаном Штернгарцем, який став його учнем, найближчим послідовником і згодом присвятив своє життя для збереження пам’яті вчителя та поширення його вчення. Похований ребе Нахман, за його заповітом в Умані. До його могили щорічно приїздять паломники зі всього світу. А от саме на старому кіркуті Брацлава похований його вірний соратник ребе Натан.

Єврейський Брацлав може стати в туристичному плані хоч і не рівня Умані, але близько до того.

Памяток тут є багато, але відвідали ми в рамках програми Музей єврейства, могилу Натана, подивилися на млин Солітермана і залізли на Замкову гору.

Сходження цілою групою на круту Замкову гору добре нас зранку розбудило і викликало багато емоцій і гарних фото.

Музей історії євреїв Брацлава молодий, створений у 2022 році за спонсорські кошти. Розташований у центрі Брацлава. Як розповідають місцеві, в будинку, де тепер музей, мешкала єврейка Циля Яківна. За бабусею в Брацлаві доглядали представники єврейської громади, бо з родичів у неї лишилася лише племінниця, але мешкає вона за кордоном.

За словами очільниці Брацлавської єврейської громади Фаїни Баєк, таким чином, будинок передали їм після смерті Цилі Яківни.

https://breslev.com.ua/excursions/muzey-istoriyi-yevreyiv-bratslava – офіційний сайт 4-ма мовами, де можна замовити екскурсію.

По дорозі ми проїхали памятник Антону Турчановичу, який вважається винахідником польової кухні. До початку першої світової війни такими кухнями була оснащена вся російська армія, а також армії інших країн — учасників війни.

Турчанович- учасник російсько-турецької, китайської та японської кампаній. Гімназію закінчив в Хелмі. Саме в Брацлаві він провів останні роки життя і помер. Його внук зараз живе в Бершаді.

Після Брацлава ми попрямували до відомого своїм спиртзаводом Nemiroff  (що входить до трійки світових лідерів, що постачають горілку в магазини безмитної торгівлі Duty Free) Немирова, до якого раніше належав Брацлав.

В 4-х кілометрах від Немирова, біля села Сажки, розташоване Немирівське городище і вали-  одне з найбільших городищ на території Європи. 

Воно датоване VІІ–VІ ст. до н. е., являє собою потужну захисну систему площею біля 100 га. Це вали заввишки 9 м і завдовжки по периметру майже 5 км. Доїхати туди можна міжнародною автострадою E50 (європейським автошляхом, що бере свій початок у французькому Бресті і проходить через всю Європу і Україну) з Вінниці, проїхавши Немирів і повернувши вліво від вказівника на вали.

Територія городища вперше заселена в ІІІ тис. до н. е. племенами трипільської культури. Пізніше на цих теренах з’явилися скіфи-орачі, про яких писав Геродот, та слов’янські племена уличів.

Вчені встановили, що основний вал насипаний в VІ ст. до н. е. На території городища виявлено житла-землянки, де знайдено чимало виробів з глини, кістки, рогу, бронзи та заліза. На замчиську була культова споруда — так званий «зольник», пов’язаний, вірогідно, з культом домашнього вогнища, та три поховання скіфського часу.

На території Немирівського городища вперше на Поділлі знайдена давньогрецька кераміка, що свідчить про торгові зв’язки місцевих племен з грецькими причорноморськими містами-державами.

У наш час саме тут відбувався зимовий фестиваль з лендарту «Аплікація духу» за участю українських, російських, польських та китайських митців.

Коротку екскурсію по валах нам провів місцевий краєзнавець Микола Денисенко, автор кількох десятків книжок про цей край, про Владислава Городецького, Антона Турчановича і , звісно, про Немирівські вали.

Звязатися з ним для замовлення екскурсії можна через фейсбук сторінку https://www.facebook.com/profile.php?id=100009613622250

Райгород

Розташований на лівому березі річки Південний Буг, посередині між Немировом і Гайсином на автошляху Е50 неподалік від станції Самчинці, звідки ходять приміські поїзди (можна доїхати у Вінницю, Немирів, Гайсин, Гайворон тощо).

В 1888 році тут відкрита церковно-приходська школа, для якої було збудовано спеціальну будівлю, яка збереглася до цього часу. Зараз тут теж діє Райгородська школа, на базі якої і проходив гастрофестиваль, на який ми були запрошені.

На даний момент в школі навчається 142 учнів. Найздібніші учні провели нам екскурсію школою і розказали історію села.

Місцева громада популяризує туризм села місцевою кухнею з гаслом « Нагодуємо, як в Раю». І ми дійсно наїлися, як в Раю. Особливо всім запамяталась каша «Зозуля» з пшоном і маком. Всі активно питали рецепт каші, щоб приготувати її вдома.

Місцевою цікавинкою є підвісний міст, дуже автентичний і єдиний такий через річку Південний Буг. Він з’єднує Райгород з протилежним берегом Бугу.

Куна.

Тут зупинюся детальніше, тому що домінанта тут лише одна і має пряме відношення до польської спадщини.

Куна- це велике село прямо біля Гайсина, у Вінницькій області, за 100 км від Вінниці. Живе тут більше 1500 осіб. Є підприємства, парк, будинок культури, храми, розвинена інфраструктура. Це одне із небагатьох сіл Вінниччини, в якому є робота і є куди піти молоді відпочити. Доїхати можна з Вінниці, з центрального автовокзалу автобусом до Ладижина. Розташоване на дуже рухливій трасі, якою туди-сюди їздять тлуми вантажівок з цукровим буряком.  

В Гайсині, зовсім поряд, розташований цукрозавод колишнього президента Петра Порошенка. Завод активно працює, на відміну від десятків інших на Вінничині. За виходом цукру серед цукрових заводів України займає 1 місце, в рейтингу виробників цукру України і експортерів цукру входить в першу пятірку.

Село Куна від 1750-х років до більшовицького перевороту 1917 року належало польським шляхтичам Ярошинським.

Збереглися капуцинський костел, залишки в’їзної брами та муру навколо нього (18 століття), будівля польської школи (1912 рік).

Ми встигли відвідати лише костел, тому розповідь буде про нього.

В Географічному Словнику Польського Королевства зазначено: В році 1775 фундував Ярошинський монастир капуцинів в Куні, закінчений за його наступника.

Багато ми дізналися з екскурсії від місцевого бібліотекаря, вона ж колишній сільський голова села Куна- Світлани Кондратюк. Пані Світлана поділилася інформацією з польськомовної книги „Костели капуцинські в Україні” П. Янкевича про костел в Куні.

Час, коли панували тут Ярошинські, за словами пані Світлани, вважається місцевими прогресом. Збудував костел син Захаріуша Ярошинського, Антоній. Він фактично і закінчив будову костелу.

Комплекс костелу та монастиря капуцинів був побудований при дорозі, що веде від Гайсина до Ладижина. Його збудували з цегли, отинькували, він мав форму прямокутника завдовжки 22 метри і завширшки 14 метрів. Це був однонавовий храм. Костел будувався як фортеця, що видно по ширині мурів. Багато підземних ходів, за легендою поєднувала маєтки різних панів і доходили до Варшави.

Куну успадкував четвертий син Захарія, Антоній Ярошинський (1762–1829). Завдяки його старанням будівництво костелу та монастиря було успішно завершене.

Цілих 10000 злотих було виділено на будівництво костелу. Будівництво тривало 52 роки.

Перед костелом розташовувалася прямокутна площа, зі сходу і заходу обнесена високим цегляним муром. При вході на площу стояли дві гіпсові фігури святого Франциска Ассізького і святого Антонія Падуанського на постаментах, викладених з цегли, а посередині площі — статуя Пресвятої Діви Марії з тесаного каменю. На площі також було три кам’яні пам’ятники з табличками померлих.

Головний вівтар містив образи: на головній частині — святого Яна Непомука, на честь якого і побудований костел, вище нього — образ Ісуса Милосердного, а на завершенні — святого Станіслава єпископа.

До 1930-х років тут був орган, зараз він невідомо де.

Директор будинку культури знайшов на смітнику 2 трубки від органа. Вони зберігаються в світлиці, яку переобладнують під музей війни.

До 1816 року при монастирі діяла парафіяльна школа для дітей. У 1814 році бібліотека монастиря налічувала 364 книги. У 1803 році парафія налічувала 690 парафіян і 198 дітей. У 1814 році до її складу входили містечко Куна та 27 сіл.

Парафіяльний цвинтар знаходився за містечком, при дорозі з Куни до Ладижина, з правого боку, на відстані близько пів кілометра від костелу. Землю під нього подарував Антоній Ярошинський.

За словами пані Світлани, цвинтар за красою був як Личаківський цвинтар у Львові, але його рознесли і побудували на ньому стадіон.

 Ярошинський заповів себе поховати в Куні.

Антоній з дружиною Юзефою, були гарними господарями, багато зробили для краю. Наприклад, відкрили лікарню на 12 ліжок для простих селян, послабили експлуатацію населення. В 1796 році відкрили цегельню, щоб будувати цей костел.

В 1826 році відкрили суконну мануфактуру. Мешканці згадують, як пан любив ходити по хворих селянах і дарувати їм подарунки.

Скоріше всього Ярошинські належали до масонської ложі, що видно з розписів на стінах.

Схрещені руки – символ отців капуцинів на фресках костелу.

Після закриття костелу з нього було вилучене все обладнання, а приміщення перетворили на клуб. Близько 1933 року в костелі організували склад для зерна, а потім — для мінеральних добрив. На території монастирської садиби створили колгосп. Тоді частину монастиря розібрали, а з цегли побудували кузню і стайню для коней.

Коли більшовики закрили храм, вони організували в Куні демонстрацію під гаслом: «Костел має померти». З крипт під костелом вони витягли муміфіковані рештки похованих там людей (серед них була молода дівчина), а тіла монахів несли селом, щоб показати, що костел „помер” (пізніше всі останки були поміщені в якусь гробницю на кладовищі).

У 1993 році до Куни почали приїжджати капуцини з Вінниці. Влітку 1994 року в костелі відбудували органний хор, проклали електропроводку, відновили фронтальні й задні фронтони, засклили розбиті вікна (на цьому етапі роботи завершилися). Тоді в Куні налічувалося близько 15 католиків. Капуцини приїжджали до Куни щонеділі на месу до 1997 року, а потім меси проводив священик із сусіднього Гайсина (до 2009 року).

Збереглися костел, фрагменти монастирського муру з брамою та боками колишньої передкостельної площі. Костел перебуває в занедбаному стані, без вівтарів, зі слідами від головного вівтаря на фронтальній стіні. Ще в 2016 році, коли президентом був ще Петро Порошенко, вийшла стаття обласного видання «На Вінничині неподалік президентського підприємства занепадає 300-літній костел». З кожним роком ситуація все сумніша.

Потім побудували костел у Гайсині і цей храм виявився нікому непотрібний. До того ж, нащадки польських сімей відвідують більше православні храми, що теж сприяло зменшенню відвідуваності костелу.

Вікна місцева влада позабивала, тому що в костел почали залазити чорні археологи. Лазили тому, що думали, що знайдуть багатства Ярошинських. Адже відомо, що Захаріуш, а потім Антоній і Юзефа, заповіли себе поховати в підземеллі.

Тому всі ніші костелу розриті. Дуже прикро, що такий величний храм занепадає…

Ключ від храму знаходиться у пані Світлани. При бажанні відвідати храм і замовити екскурсію, варто звернутися до Гайсинського відділу культури.

За часів останніх Ярошинських: Ванди і Едварда, в 1912 році була побудована польська школа. Приміщення з колонами збереглося, розташоване на іншій стороні вулиці навпроти костелу. Дехто вважає, що це панський палац, але ні, палац був розібраний в 30 роках, це школа.

Серед видатних уродженців Куни більше сучасного часу – польський математик Євстахій Жилінський.

Наша чудова подорож в рамках Туристично-економічного форуму «Туристичними шляхами українського Поділля» завершилася в Умані. Звідти учасники розїхалися по домівках. Я зробила це раніше, в Гайсині, одразу після відвідин грандіозного костелу в Куні.

Мегавдячна організаторам і учасникам форуму за ці чудові 3 дні!

Автор і редакція- Лєна Семенова