Borodianka – miejscowość w rejonie buczańskim obwodu kijowskiego, dziś niestety znana z tragedii rosyjsko-ukraińskiej wojny. Liczy około 13 tysięcy mieszkańców.
„Słownik geograficzny Królestwa Polskiego” opisuje Borodiankę następująco:
„…miasteczko w powiecie kijowskim, położone na lewym brzegu rzeki Zdwiż, w okolicy leśnej, około 50 wiorst od Kijowa. Okolica równinna, miejscami bagnista, z licznymi źródłami w lasach. Nazwa, sądząc po brzmieniu, może pochodzić od słowa bór – las.”
W dokumentach z XVI wieku w miejscu Borodianki wspomina się „siedlisko Koziatycze”, które – według przekazów – zostało zniszczone jeszcze podczas najazdu tatarskiego w 1240 roku.
Borodianka przechodziła w posiadanie różnych rodów: Glińskich, Tyszkiewiczów, Kosakowskich, Jaroszewiczów i Romanowskich.
Na przełomie XVIII i XIX wieku była wzmiankowana jako znaczący ośrodek handlowy z targiem i jarmarkami.
W latach 60. XIX wieku w Borodiance znajdowało się ponad 100 zagród, cerkiew prawosławna, kilka karczem, młyn oraz szkoła. Mieszkańcy zajmowali się rolnictwem, pszczelarstwem i handlem drewnem.
Do Borodianki można dojechać z Kijowa marszrutką z metra Akademmisteczko, skąd odjeżdżają busy w kierunku Irpienia, Buczy, Hostomla, Worzelu i Nemiszajewa. Można też dotrzeć pociągiem podmiejskim (elektryczką) z dworca głównego lub ze stacji Swiatoszyn (tym samym, który jedzie do Nemiszajewa, opisanego w jednym z artykułów).
Z materiałami historycznymi uprzejmie pomogł metodyk ds. ochrony zabytków Wydziału Kultury Rejonowej Administracji Państwowej w Borodiance – Walentyn Mojsejenko.
Około kilometra na północ od Borodianki, po obu stronach starej drogi kaczaliwskiej, wznosi się największy w północno-zachodniej części Kijowszczyzny kurhan „Horewacha” – pierwszy ślad związany z polską historią tych ziem.
Dawniejsze nazwy tego kurhanu to „Marian kurhan” oraz „Tywan”, co po turecku znaczy „celnik” lub „urzędnik”. Według znanego ukraińskiego archeologa Ołeha Sierowa, Horewacha – podobnie jak szereg innych kurhanów na północy obwodu – została usypana w epoce grobów zrębowych w pierwszej połowie II tysiąclecia p.n.e., a więc około 3,5 tysiąca lat temu. Charakterystyczne dla tego okresu jest rozmieszczenie kurhanów w jednym szeregu. Właśnie tak, wzdłuż starej drogi kaczaliwskiej, wznoszą się Horewacha i dwa inne, częściowo zniszczone orką kurhany.
Na przestrzeni wieków Horewacha obrosła licznymi legendami. W swoich opisach wspominali o niej znani krajoznawcy, tacy jak L. Pochilewicz i I. Funduklej. Według przekazów, kurhan był świadkiem krwawej bitwy z 1695 roku między Kozakami a wojskami polskimi na polu zwanym Marian-pole. Wtedy to miał zginąć szlachcic Wach, którego pochowano w ceglanym grobowcu na szczycie kurhanu. Stąd też współczesna nazwa – Hore Wach („Biada Wachowi”). Pozostałości ceglanego sklepienia przetrwały do naszych czasów. Ze szczytu rozciąga się piękna panorama, a sam kurhan prezentuje się niezwykle malowniczo o każdej porze roku.
Książka G. Marachowa „Polskie powstanie 1863 roku na Prawobrzeżnej Ukrainie” opisuje przebieg powstania styczniowego na ziemi borodiańskiej.
Rankiem 9 maja 1863 roku około 400 słabo uzbrojonych kijowskich Polaków (głównie studentów Uniwersytetu św. Włodzimierza i uczniów starszych klas gimnazjum), część konno, większość pieszo, wyruszyło z miasta na zachód. Ich celem było dotarcie do Polski i przyłączenie się do powstania przeciw rosyjskiej okupacji. Oddziałem dowodził instruktor jazdy konnej (berejtor) Uniwersytetu św. Włodzimierza – Romuald Olszański.
W miejscowości Romanówka oddział Olszańskiego połączył się z grupą 27 powstańców dowodzoną przez Władysława Rudnickiego, zwanego „kozakiem Sawą”. Ten podzielił całość sił na dwie części: swoją poprowadził przez Rubieżówkę, a Olszańskiego – przez Blystawycę. Po drodze w każdej wsi powstańcy gromadzili chłopów i odczytywali im „Złotą Gramotę”, obiecującą bezpłatne przekazanie w użytkowanie ziemi, którą uprawiali, oraz wzywali do przyłączenia się do powstania.
Tymczasem sołtys Biłycz przybył do Kijowa i doniósł o powstańcach władzom. Generał-gubernator kijowski Mikołaj Annenkow rozkazał dowódcom huzarów głuchowskich i kozakom stacjonującym w mieście natychmiast odnaleźć i zniszczyć „insurgentów”.
O godzinie 10 rano 9 maja oddział Rudnickiego dotarł do Borodianki, gdzie komisarz powstańczy guberni kijowskiej, Fedor Opoćki, zebrał chłopów i odczytał im „Złotą Gramotę”, którą jeden z mieszkańców podpisał na plecach borodiańskiego sołtysa Iwana Byka.
Po tym powstańcy ruszyli w kierunku Piskówki. Oddział Olszańskiego zatrzymał się na odpoczynek w Bałaniwce i dotarł do Borodianki dopiero wieczorem. Wtedy dopadli ich żołnierze rosyjscy – dwa szwadrony dragonów i sotnia kozaków. W dwugodzinnej bitwie powstańcy stracili 14 zabitych, 3 rannych i 68 wziętych do niewoli. Około 20, którzy bronili się do końca, spłonęło w chłopskiej chacie. Ich szczątki pochowano nieopodal, w kurhanie na wschodnich obrzeżach Borodianki.
Los bitwy był przesądzony. Powstańcy nie mieli wyszkolenia wojskowego, byli słabo uzbrojeni i niemal bez amunicji. Według danych archiwalnych 56 z nich posiadało: jeden karabin, 19 jedno- i 9 dwulufowych strzelb, 9 pistoletów i 3 rewolwery.
Tylko około 30 jeźdźców pod wodzą Olszańskiego zdołało się uratować i dotrzeć do Piskówki, a następnie do Owrucza. Do głównych sił powstania dołączył także tysiącosobowy oddział Polaków z Radomyśla i innych miasteczek, lecz i oni zostali ostatecznie rozbici przez rosyjskie wojska. Dowódcy powstania trafili do niewoli. Władysławowi Rudnickiemu udało się zbiec i przedostać do Austro-Węgier, natomiast Olszańskiego osadzono w twierdzy kijowskiej. Sąd skazał go na katorgę, którą później zamieniono na karę śmierci przez rozstrzelanie. Wyrok wykonano natychmiast.
Oczywiście władze carskie próbowały pomniejszyć liczebność powstańców i własne zbrodnie w walce z nimi. Tak wydarzenia te opisał znany badacz regionu, Leonid Pokhilewicz:
„Za miasteczkiem [Borodianka], przy drodze na Berestiankę, wskazują mogiłę, w której pochowano do 18 młodych Polaków zabitych w kwietniu 1863 roku. Wyszli oni z Kijowa, by przyłączyć się do jednego z oddziałów powstańczych. Młodzież obrządku łacińskiego, w większości uczniowie kijowskich szkół, opuściła miasto bladym świtem, różnymi ulicami, gdy nauczyciele jeszcze spali, a policja drzemała. Niektórzy mieli ukryte strzelby i pistolety. Większość uzbrojono dopiero w lesie za Biłyczami. Zabito jednego kozaka na przeprawie przez Irpień, po czym powstańcy ruszyli do domu Lamberta [Poniatowskiego], który wcześniej opuścił miasteczko. Zasiadłszy do obiadu, zostali ostrzelani przez oddział kawalerii regularnej. Wielu zginęło, a ci, którzy się poddali, zostali ułaskawieni. Około 200 pozostałych próbowało wycofać się w stronę Teterewa, lecz zostali dopadnięci i całkowicie rozbici.”
O tych tragicznych wydarzeniach pamiętają historycy polscy, a wspólnota Polaków rejonu borodiańskiego wystąpiła z inicjatywą umieszczenia u podnoża kurhanu tablicy pamiątkowej.
Pracę agitacyjną prowadzili wędrując po wsiach i odczytując chłopom „złotą bullę” o bezpłatnym nadaniu ziemi. Wzywali do sprzeciwu wobec władzy carskiej, starając się przy tym unikać policji i nieprzychylnych mieszkańców. W tym celu 7 maja 1863 roku z Kijowa wyruszył po wsiach guberni oddział agitacyjny złożony z 21 młodzieńców (zarówno katolików, jak i prawosławnych) pod dowództwem przewodniczącego „Komitetu Prowincjonalnego na Rusi” Antoniego Jurewicza.
Ci, którzy odwiedzili Grób Nieznanego Żołnierza w Warszawie, mogli zobaczyć płytę z napisem „BORODIANKA 11–13 VI 1920”. Utrwalił on na zawsze pamięć o burzliwych wydarzeniach czerwca 1920 roku. Oddziały 25 Dywizji Strzeleckiej (tzw. Czapajewskiej) dowodzone przez Iwana Kutiakowa 3 czerwca w rejonie Czarnobyla sforsowały Dniepr i po czterodniowych walkach zdobyły wieś Hornostajpil. 10 czerwca 73 Brygada tej dywizji zajęła stację kolejową Borodianka oraz most kolejowy przez rzekę Zdwiż. Równocześnie oddziały 1 Armii Konnej Budionnego zajęły Żytomierz. Powstało realne zagrożenie okrążenia wojsk polskich i oddziałów URL.
Dlatego do południa 11 czerwca oddziały 1 Dywizji Piechoty Legionów 3 Armii Polskiej pod dowództwem Edwarda Rydza-Śmigłego odbiły z rąk 218 pułku most kolejowy przez Zdwiż, a następnie również stację Borodianka — kosztem prawie trzystu zabitych i rannych. Czerwonoarmiści nie zdołali wysadzić mostu z powodu braku materiałów wybuchowych. Do godziny 18.00 polscy saperzy naprawili konstrukcję i kolumna 30 pociągów ewakuacyjnych, na czele z pancernym „Poniatowski”, przeszła w kierunku Korostenia, a następnie do Polski. W czasie tej operacji południowe skrzydło nacierających wojsk polskich osłaniała 6 Dywizja Strzelców Armii URL.
Jak opisał odwrót oddziałów czerwonych dowódca brygady Zanin w liście do Kutiakowa:
„Piszę i płaczę. Z brygadą opuściłem miasteczko Borodianka… Wszystkiemu winne – brak nabojów… Dajcie nabojów i pocisków, bo bez nich jestem bezsilny! Sytuacja – gorsza być nie może. Dajcie nabojów!”
Dziś w wodzie wciąż można zobaczyć resztki drewnianych pali, które pozostały po pierwszym moście kolejowym zbudowanym w 1908 roku. Ich położenie udało się ustalić na podstawie planu torowiska i istniejącego mostu z 1941 roku. Jak widać, najstarszy drewniany most znajdował się pod lewą kratownicą współczesnego mostu kolejowego.
Borodianka po deokupacji stała się bardzo znana wśród turystów zagranicznych, dziennikarzy i gości z całego świata.
Pierwsze, co rzuca się w oczy w centrum – postrzelony Taras Szewczenko.
Według relacji świadków, rosyjscy okupanci ostrzelali głowę pomnika Szewczenki serią z karabinu maszynowego z samolotu.
Rano 2 marca 2022 roku rosyjski Su-34 trzema kierowanymi bombami zburzył dziewięciopiętrowy budynek naprzeciwko domu kultury (ul. Centralna 353). Pilotowi to nie wystarczyło – zawrócił samolot i przeszył popiersie Tarasa Szewczenki serią z 30-milimetrowego działka. Aby trafić w pomnik, samolot leciał bardzo nisko i powoli, przez co stał się łatwym celem dla jednego z ukraińskich przeciwlotników. Su-34 spadł na północnych obrzeżach Borodianki i eksplodował. Obaj członkowie załogi zginęli.
Po wyzwoleniu Borodianki zdjęcia i filmy postrzelonego popiersia Kobziarza obiegły świat. Stało się ono symbolem niezłomności narodu ukraińskiego i miejscem pielgrzymek licznych delegacji oraz ludzi dobrej woli z wielu krajów.
W listopadzie 2022 roku popiersie zostało zdemontowane i wystawione w Muzeum Narodowym Tarasa Szewczenki w Kijowie, a następnie zwrócone. Pracownicy muzeum oczyścili je z gruzu i pokryli wnętrze środkiem ochronnym.
Kogucik z Borodianki – wraz z pieskiem Patronem i kotką z Borodianki uratowaną z zawalonego domu – stał się symbolem wytrwałości podczas rosyjskiej inwazji.
To dzieło wytwórni fajansu w Wasylkowie, autorstwa Walerija i Nadiji Protoriowów.
Egzemplarz tego kogucika znaleziono w jednym z domów zniszczonych przez rosyjskie bombardowanie w Borodiance – stał na kuchennej szafce, która zwróciła uwagę świata, ponieważ ocalała na ścianie zburzonego mieszkania.
Po tym, jak zdjęcie ocalałej szafki z kogutkiem obiegło świat, ukraińskie media i internauci zainteresowali się tym dziełem sztuki.
Kogucik wraz z szafką trafił do ekspozycji Muzeum Rewolucji Godności.
W wiosce Moszczun w zbombardowanym domu znaleziono jeszcze jednego kogucika. Maria Czikaluk, mieszkanka Moszczuna w obwodzie kijowskim, postanowiła przekazać cenny przedmiot ze swojej kolekcji do Narodowego Muzeum Ukraińskiej Sztuki Ludowej i Dekoracyjnej.
Kuchenna szafka z kogutkiem, która pozostała na ścianie, stała się symbolem wytrwałości i niezłomności. Powstał nawet mem: „Bądź silny jak ta kuchenna szafka”. Kogucik wspominany jest także jako symbol niezłomnego ducha Ukrainy.
Jest dziś bardzo poszukiwany na portalach ogłoszeniowych.
Podczas wizyty premiera Wielkiej Brytanii Borisa Johnsona w Kijowie 9 kwietnia 2022 roku artystka Lera Poliańska podarowała jemu i Wołodymyrowi Zełenskiemu podobne ceramiczne koguciki.
20 grudnia 2023 roku w Radzie Unii Europejskiej choinkę ozdobiono kopią tego kogucika.
Wielu turystów przyjeżdża do Borodianki specjalnie po to, by zobaczyć murale słynnego artysty ulicznego Banksy’ego.
Mój turysta z Polski, Szymon, był jednym z nich — w czerwcu 2025 roku pojechaliśmy tam razem.
W Borodiance artysta stworzył kilka prac: oprócz wizerunku gimnastyczki na zrujnowanym budynku, także rysunek mężczyzny w stroju judoki, podobnego do rosyjskiego prezydenta, którego pokonuje mały chłopiec.
Gimnastyczka znajduje się obok innych murali na centralnym placu miasteczka, przed Domem Kultury.
Natomiast wizerunek chłopca, który pokonał dorosłego judokę, znajduje się na ścianie zniszczonej kotłowni przedszkola „Buratino” — według niektórych ma symbolizować upadek agresora.
Nie od razu wiadomo, jak tam dojść, bo teren zniszczonych budynków, gdzie znajduje się mural, jest ogrodzony. Trzeba obejść blok mieszkalny i wąskim przejściem dojść do przedszkola.
Do muralu zaprowadził nas miejscowy mieszkaniec, który przeżył okupację.
Na szczęście deokupowana Borodianka aktywnie się odbudowywuje i wraca do życia.
Autor i redakcja – Lena Semenowa
Wersja ukraińska
Бородянка сьогодні і раніше. Польська історія Бородянки: січневе повстання і польсько-більшовицька битва 1920 року під Бородянкою.
Бородянка- сумнозвісне в зв’язку з російсько-українською війною селище в Бучанському районі Київщини, з населенням 13 тисяч осіб.
Географічний словник Королівства Польського описує Бородянку так: «…містечко в Київському повіті, розташоване на лівому березі річки Здвиж, у лісовій місцевості, приблизно за 50 верст від Києва. Околиці рівнинні, місцями болотисті, з джерелами в лісах. Назва, за звучанням, може походити від слова бір — ліс.
У документах XVI століття на місці Бородянки згадується «сидлище Козятичі», що, за переказами, було знищене ще під час навали татар у 1240 р.
Бородянка переходила у володіння різних родів: Глинських, Тишкевичів, Косаківських, Ярошевичів, Романовських.
На межі XVIII–XIX ст. згадується як значний торговий центр з базаром і ярмарками.
На 1860-ті рр. у Бородянці налічувалося понад 100 дворів, православна церква, декілька корчем, млин, а також школа. Населення займалося хліборобством, бджільництвом і торгівлею лісом.»
Добратися до Бородянки з Києва можна маршруткою з метро Академмістечко, звідки відходять маршрутки на Ірпінь, Бучу, Гостомель, Ворзель, Немішаєво. Або електричкою з центрального залізничного вокзалу чи станції Святошин (тією, що до Немішаєва, описаного в статті).
Вдячна за надання матеріалів методисту з пам’яткоохоронної роботи відділу культури Бородянської РДА Валентину Мойсеєнко.
На відстані 1 кілометр на північ від Бородянки обабіч старої качалівської дороги височіє найбільший у північно-західній частині Київщини курган «Гореваха»- перший слід, пов’язаний з польською історією краю.
Давніші назви – Мар’ян курган та Тиван, тобто митник чи урядник тюркською. На думку відомого українського археолога Олега Сєрова Гореваху, як і ряд інших курганів на півночі області, було насипано в зрубний час у першій половині ІІ тис. до н.е., тобто 3,5 тис. років тому. Адже характерною особливістю цього часу є те, що кургани розташовувалися в ряд. Саме так вздовж старої качалівської дороги височіють Гореваха і два інших, значною мірою розораних кургани.
За минулі століття курган Гореваха обріс численними легендами. Про нього у своїх описах згадували такі відомі краєзнавці, як Л. Похилевич та
І. Фундуклей. Зокрема, курган був свідком кривавої битви 1695 року між козаками та польськими військами на Мар’ян-полі. Саме тоді було вбито
родовитого шляхтича Ваха, якого поховали у цегляному склепі на верхівці
кургану. Так він отримав свою теперішню назву – Горе Ваха, а залишки
цегляної кладки склепу дійшли до нашого часу. З верхівки кургану відкривається чудова панорама, а сам він виглядає романтично будь-якої пори.
Книга Г. Марахова «Польское восстание 1863 г. На Правобережной Украине» описує перебіг Січневого повстання на Бородянщині.
Удосвіта 9 травня 1863 року до 400 погано озброєних київських поляків (переважно студентів університету Святого Володимира та гімназистів старших класів), частина на конях, а більшість – пішки вирушило з міста на захід. Вони хотіли дійти до Польщі і прийняти участь у черговому повстанні проти російської окупації країни. Загін очолював викладач їзди верхи (берейтор) університету Святого Володимира Ромуальд Ольшанський.
У с. Романівка загін Ольшанського з’єднався з групою повстанців з 27 осіб під орудою Владислава Рудницького на прізвисько «козак Савва». Той розділив повстанців на дві частини, які рушили на Бородянку двома шляхами: під командуванням Рудницького – через Рубежівку, а під командуванням Ольшанського – через Блиставицю. По дорозі у всіх селах повстанці збирали селян і зачитували їм «Золоту грамоту» про безкоштовне надання землі, яка знаходиться у їхньому користуванні, та закликали приєднатися до повстання.
У цей час староста Білич прискакав до Києва і доповів про повстанців владі. Київський генерал-губернатор М. Аннєнков наказав командирам Глухівського гусарського полку та козаків, розквартированих в місті, негайно знайти і знищити «інсургентів».
О 10-й годині 9 травня загін Рудницького дістався Бородянки, де повстанський комісар Київської губернії Федір Опоцький зібрав селян і зачитав їм «Золоту грамоту», яку один із селян підписав на спині старости
Бородянки Івана Бика.
Після цього повстанці рушили на Пісківку. Загін Ольшанського затримався на перепочинок в Баланівці і дістався Бородянки лише ввечері. В цей час їх наздогнали карателі у складі двох ескадронів драгун та сотні козаків. Під час двогодинного бою повстанці втратили 14 чоловік вбитими, 3 пораненими та 68 полоненими. Крім того, 20 повстанців, які відстрілювалися до останнього, згоріли в селянській хаті. Їхні останки було поховано неподалік у кургані на східній околиці Бородянки.
Результат цього побоїща був визначений наперед. Повстанці не були навчені військовій справі, погано озброєні й майже не мали боєприпасів. Так, згідно архівних даних на озброєнні 56-и повстанців були: одна гвинтівка, 19 одноствольних й 9 двоствольних рушниць, 9 пістолетів та 3 револьвери.
Лише 30-и чоловікам на конях на чолі з Ольшанським вдалося врятуватися й дістатися Пісківки, а потім Овруча. До основних сил повстанців також приєднався тисячний загін поляків з Радомишля та інших містечок, але усі
вони врешті-решт були розбиті карателями. Потрапили у полон й керівники
повстання. При цьому В. Рудницькому вдалося втекти та перебратися до
Австро-Угорщини, а Ольшанського відправили до Київської фортеці. Суд
присудив йому каторжні роботи, які згодом замінив на розстріл. Вирок було
виконано негайно.
Звісно, що царська влада намагалася применшити чисельність повстанців та свої злочини у боротьбі з ними. Ось як описує вищевказані події відомий краєзнавець Леонід Похилевич: За околицею містечка [Бородянка] побіля шляху на Берестянку вказують могилу, в якій поховано до 18 чоловік вбитих польської молоді, які вийшли в квітні 1863 року з Києва, щоб приєднатись до якої-небудь заколотної ватаги. Юнаки латинського обряду, більшою частиною вихованці київських учбових закладів, вийшли, а деякі виїхали на візниках з міста нарізно, різними вулицями рано-вранці, коли вчителі і наглядачі ще спали після посилених, зрозуміло, учбових занять, а поліція зазвичай дрімала. Деякі мали при собі заховані мисливські рушниці і пістолети. Більшості ж було роздано деяке озброєння вже в лісі за Біличами. Вбивши одного козака на переправі через Ірпінь – з козаків та поліцейських, які їх переслідували, вони поспішили в будинок Ламберта [Понятовського], який завчасно виїхав з містечка. Бунтарське юнацтво під проводом вчителя верхової їзди Омшанського всілось за обід, але загін регулярної кінноти відкрив вогонь, і багатьох було вбито, розважливі отримали помилування (здались в полон). Біля 200 чоловік, які залишились, намагались відступити до Тетерева, але були настигнуті, знайшли повну поразку і полон.
Про вказані трагічні події пам’ятають польські історики, а громада поляків Бородянського району виступила з ініціативою встановити у підніжжя кургану меморіальну дошку.
Крім збройної боротьби частина студентів та викладачів, серед яких були й українці, проводила агітаційну роботу. Вони мандрували селами й зачитували селянам «золоту грамоту» про безоплатне надання землі, закликали протидіяти царській владі й при цьому намагалися уникати поліції
та неприхильних селян. З цією метою 7 травня 1863 р. з Києва по селам
губернії вирушив агітаційний загін з 21 юнака (як католиків, так і православних) під керівництвом голови «Провінційного комітету на Русі»
Антона Юревича .
Ті, хто побував на могилі невідомого солдата у Варшаві міг побачити
плиту з написом „BORODYANKA 11 – 13 VI 1920”. Він навіки закарбував
згадку про буремні події червня 1920 року. Частини 25 (Чапаєвської) дивізії
під командуванням Івана Кутякова 3 червня у районі Чорнобиля форсували
Дніпро та після чотирьохденних боїв захопили с. Горностайпіль. 10 червня
73 бригада дивізії захопила станцію Бородянка та залізничний міст через річку Здвиж. Одночасно з цим частини 1-ї кінної армії Будьонного взяли Житомир. Так виникла реальна загроза оточення польської армії та загонів
УНР. Тому до обіду 11 червня частини 1-ї піхотної дивізії Легіонів польської
3-ї армії під командуванням Едварда Ридз-Смігли відбили у 218 полку
залізничний міст через річку Здвиж, а потім й станцію Бородянка ціною
майже трьох сотень вбитих і поранених.
Червоноармійці не змогли підірвати міст із-за відсутності вибухівки.
До 18.00 польські інженери його відремонтували і колона з 30-и евакуаційних ешелонів на чолі з бронепоїздом «Понятовський» пройшли у
напрямку Коростеня й далі до Польщі. Під час цієї операції південний фланг наступаючих польських військ прикривала 6-а стрілецька дивізія УНР.
Ось як пояснив відступ частин червоних комбриг Занін у своєму листі
до начдива Кутякова: «Пишу і плачу. Я з бригадою залишив містечко Бородянка… Всьому вина – немає патронів… Ну дайте патронів і снарядів,
бо без них я безсилий! От становище – гіршого бути не може. Дайте
патронів!»
Сьогодні у воді ще можна побачити залишки дерев’яних паль, які залишилися від першого залізничного мосту, збудованого у 1908 році.
Їхнє місцезнаходження вдалося встановити за допомогою плану залізничного полотна та діючого мосту через р. Здвиж, 1941 рік.
Як бачимо, найперший дерев’яний міст знаходився під лівою фермою
сучасного залізничного мосту.
Бородянка після деокупація стала дуже відома серед туристів-іноземців, журналістів і гостей з-за кордону.
Перше, що кидається в очі в центрі, прострелений Тарас Шевченко.
За свідченнями очевидців російські окупанти прострелили голову памятнику Шевченка кулеметною чергою з літака.
Вранці 2 березня 2022 року російський СУ-34 трьома керованими авіабомбами зруйнував дев’ятиповерхівку навпроти палацу культури (вул. Центральна 353). Пілоту цього виявилося замало, він розвернув літак й прошив погруддя Тараса Шевченка наскрізь чергою з 30мм гармати. Щоб поцілити в погруддя, літак летів дуже низько і повільно. Тому став легкою мішенню для одного з зенітників ЗСУ. СУ-34 впав у полі на північній околиці Бородянки й вибухнув. Обидва члени екіпажу загинули.
Після деокупації Бородянки фотографії та відео простреленого погруддя Кобзаря обійшли світ. Так воно перетворилося на символ нескореності українського народу і стало місцем паломництва численних делегацій і небайдужих людей з багатьох країн світу.
У листопаді 2022 року погруддя було демонтоване і виставлене у Національному музеї Т.Г. Шевченка у Києві, а потім повернуто. Музейні фахівці вичистили його з середини від будівельного сміття та змастили зсередини захисним розчином .
Півник з Бородянки — разом із песиком Патроном та кішкою з Бородянки, врятованою зі зруйнованого будинку, став символом стійкості під час російського вторгнення в Україну.
Це твір виробництва Васильківського майолікового заводу, авторства Валерія і Надії Протор’євих.
Екземпляр такого півника був виявлений в одному зі зруйнованих російським бомбардуванням будинків у Бородянці, на кухонній шафі, яка привернула широку увагу тим, що вціліла на стіні знищеної квартири.
Після того, як світ облетіла фото уцілілої шафки з півником зі зруйнованого будинку у Бородянці, українські ЗМІ та люди в соцмережах зацікавилися цим твором мистецтва.
Півника разом з шафкою забрав у експозицію Музей Революції Гідності.
У селі Мощун у розбомбленій хаті знайшли ще одного півника. Марія Чикалюк, яка мешкає у селі Мощун Київської області, вирішила передати цінний предмет зі своєї колекції в Національний музей українського народного декоративного мистецтва.
Кухонна шафка з півником, яка залишилася на стіні, стала символом стійкості і нескореності. З’явився мем: «Будь сильним, як ця кухонна шафа». Також він згадується як символ незламності українського духу.
Його активно розшукують на сайтах оголошень.
Під час візиту прем’єр-міністра Великої Британії Бориса Джонсона до Києва 9 квітня 2022 року йому та Володимиру Зеленському, художниця Лєра Полянськова, подарувала подібних керамічних півників.
20 грудня 2023 року у Раді Європейського Союзу прикрасили ялинку копією півника.
Багато хто їде у Бородянку спеціально для того, щоб побачити мурали славнозвісного вуличного художника Бенксі. Мій турист з Польщі, Шимон, був одним з ним. В червні 2025 ми туди поїхали.
У Бородянці художник створив кілька робіт: окрім зображення дівчинки-гімнастки на зруйнованій будівлі, це малюнок чоловіка у формі дзюдоїста, схожого на російського президента, якого перемагає маленький хлопчик.
Гімнастка знаходиться біля ряду інших муралів на центральній площі містечка перед будинком Культури.
Зображення хлопчика, що здолав дорослого чоловіка-дзюдоїста, на стіні напівзруйнованої котельні дитсадка «Буратіно» – на думку деяких – може символізувати повалення агресора.
Пройти туди не одразу зрозуміло як, адже територія зручнованих будинків, де і є мурал, огороджений парканом. Треба обійти житловий будинок і вузьким проходом дійти до садочка. Нас до муралу провів місцевий житель, який пережив окупацію.
Автор і редакція- Лєна Семенова
