Bucza – miasto pod Kijowem, które niestety od trzech lat jest znane na całym świecie ze swojej tragedii.
Powstało jako mała stacja kolejowa w pobliżu wsi Jabłonka w 1898 roku podczas budowy linii kolejowej Kijów-Kowel. Wokół stacji szybko zaczęła rozwijać się osada Bucza, korzystając z malowniczej okolicy.
Nazwa „Bucza” po raz pierwszy pojawia się w źródłach pisanych w 1630 roku w odniesieniu do wsi Jabłonka położonej na lewym brzegu rzeki Bucza. Wieś należała do polskiego szlachcica Józefa Lasoty, który otrzymał te ziemie od hrabiego Mikołaja Potockiego za zasługi wojskowe. Na ziemiach tych miejscowi chłopi uprawiali żyto, pszenicę, grykę oraz warzywa. Pod koniec XIX wieku ziemie przeszły w posiadanie właścicieli ziemskich Krasowskiego, Piechowskiego i Sagatowskiego.
W 1868 roku syn Seweryna Sagatowskiego wybudował w pobliżu wsi Jabłonka cegielnię, która stała się wówczas największym zakładem w regionie. Produkowano tam cegły wysokiej jakości z osobistym stemplem „Jabłonka”. Cegły były znane nie tylko w Ukrainie, ale również za granicą. Seweryn Sagatowski na własny koszt zbudował także szkołę dla dzieci chłopskich, w której obecnie mieści się Międzyszkolny Kombinat Naukowo-Produkcyjny.
Jabłonka została opisana w Słowniku geograficznym Królestwa Polskiego.
Pan Krasowski zaś wybudował w Buczy fabrykę skrobi i syropu skrobiowego, a obok urządził dwa zbiorniki wodne połączone śluzą. Zakład funkcjonuje do dziś, a nad malowniczymi jeziorami odpoczywają mieszkańcy miasta.
Obecnie Bucza znajduje się 30 km od Kijowa. Do stolicy można dotrzeć licznymi busami od stacji metra Akademmisteczko (koszt 45–50 hrywien, czyli około 5 złotych) oraz pociągami podmiejskimi (15 hrywien, około 1,5 złotego). Jedna trzecia powierzchni miasta leży w strefie leśno-parkowej.
Bucza ma kilka miast partnerskich w Polsce: Katowice, Pszczyna, Tuszyn i Jarocin. Tablice pamiątkowe upamiętniające współpracę znajdują się w parku „Ołówki”. Te miasta wspierają Ukrainę od początku wojny.
W Buczy znajdują się także ulice świadczące o ukraińsko-polskiej współpracy, takie jak: ulica Lecha Kaczyńskiego, Śląska czy profesora Witolda Kamińskiego.
Po przyjeździe do Buczy odwiedziłam najpierw najsmutniejsze miejsca miasta, między innymi ulicę Wokzalną (Dworcową), gdzie toczyły się główne walki między armiami rosyjską i ukraińską.
Miasto żyje, jest pełne ludzi, a wszystko zostało odbudowane – trudno uwierzyć, że dwa lata temu było tutaj tyle zniszczeń i przelanej krwi. Jedynie sporadyczne ślady kul na budynkach wielopiętrowych oraz tablice informacyjne przypominają o tym strasznym miesiącu.
Aby dowiedzieć się więcej o mieście, okresie okupacji rosyjskiej oraz ukraińsko-polskiej historii Buczy, spotkałam się z Witą Jacurą, miejscową mieszkanką i członkinią Związku Polaków w Buczy. Wita pochodzi z Żydaczowa w obwodzie lwowskim i ma polskie korzenie – jej ojciec i dziadek byli Polakami.
Spotkałyśmy się przy cerkwi św. Andrzeja Apostoła, która podczas okupacji w marcu 2022 roku stała się symbolem niezłomności mieszkańców Buczy wobec Rosjan. Na jej terenie znajdował się masowy grób, z którego ekshumowano 117 ciał mieszkańców. Za świątynią znajduje się memoriał upamiętniający wszystkich poległych z rejonu Buczy. W tym miejscu Wita opowiedziała o tragicznym okresie okupacji, który przeżyła, będąc tutaj przez dwa tygodnie.
Przy Memoriale pamięci ofiar okupacji Wita wspomniała znajomych, którzy zginęli. Na przykład rodzinę Margaryty Czykmariowej, przesiedleńców ze Wschodu, którzy dwukrotnie uciekali przed wojną. Margaryta pracowała w urzędzie miasta. Podczas próby ewakuacji przez Hostomel ich samochód został ostrzelany – tylko ojciec przeżył, matka z synami zginęli na miejscu.
Jurij Czabach był policjantem, kiedyś walczył, a podczas okupacji był osobą cywilną. Jednak okupanci szczególnie „polowali” na wojskowych, nawet tych, którzy byli nimi w przeszłości.
Wszyscy zabici w Buczy byli cywilami – wojskowych praktycznie nie było.
„W Buczy najbardziej ucierpieli ludzie, a w Irpieniu – budynki. Szczęście miało za to miasteczko Kławdijewo-Tarasowe, do którego wojska rosyjskie nie weszły, ponieważ korzystały ze starych map, gdzie w tym miejscu widniały bagna – opowiadała dalej Wiktoria.
Wielu miejscowych przyznawało, że najbardziej wsród okupantów brutalni byli Kadyrowcy i Buriaci.
Cała Bucza była okupowana, było bardzo strasznie. Na dachach budynków znajdowali się rosyjscy snajperzy.
Byliśmy w okupacji od samego początku i wyjechaliśmy dopiero 10 marca, kiedy okupacja jeszcze trwała. Wyjeżdżaliśmy „drogą śmierci” przez wsie Zabuccia, Dmytriwka, przez liczne rosyjskie posterunki. Na początku nie mogliśmy wyjechać, bo nasz samochód się zepsuł. Kiedy już go naprawiliśmy, nie można było kupić paliwa. Ja wyjechałam wcześniej, a mąż później, bo chciał zostać i bronić miasta.
Na początku nie wierzyliśmy, że to potrwa długo, myśleliśmy, że trzy dni i wszystko się skończy, że nie będzie wojny.
27 lutego już wszędzie pojawiły się ich BTR-y (transportery opancerzone).
Mieszkamy za radą miejską, przy trasie. Z okna raz naliczyłam 51 BTR-ów!
Chodziliśmy do pracy do 9 marca. Sortowaliśmy żywność dla dzieci, rozwoziliśmy jedzenie ludziom.”
Od cerkwi św. Andrzeja poszłyśmy z Witą do centrum.
„Naprzeciwko supermarketu Novus, w samym centrum Buczy, była bitwa. Został zniszczony” – kontynuuje Wita podczas naszej przechadzki.
„Naprzeciwko Novusa od wielu lat stoi pomnik weteranów wojny w Afganistanie w kształcie BTR-u. Rosyjskie wojska pomyślały, że to prawdziwy czołg, z którego będą do nich strzelać, i zaczęli do niego strzelać. Jest wideo na Facebooku, które nagrał mieszkaniec sąsiedniego bloku.
Przy Novusie znajdował się punkt obrony terytorialnej, dlatego połowa budynku została zniszczona. Blisko tego miejsca również zginęli nasi chłopcy.
Od Novusa Rosjanie szli na Irpień, aby dalej iść na Kijów. Akurat obok Novusa i tego czołgu przebiega największa i najbardziej znana ulica Wokzalna, która prowadzi z Hostomla przez całą Buczę aż do początku Irpienia.”
– Czy strzelali do budynków? – pytam.
– Strzelali do budynków, jeśli ktoś wyglądał przez okno. W centrum, na przykład, mężczyzna wyszedł zapalić – został zabity. Na Wokzalnej strzelali, bo nie podobało im się, że ktoś chodzi po ulicy.
Wiele dziewcząt wywieziono za granicę, aby nawet po deokupacji nie były traumatyzowane wspomnieniami gwałtów. Wiem, że przewieziono je do Polski na rehabilitację.
Miałam wiele zdjęć na telefonie z okresu okupacji, ale kiedy wyjechaliśmy, usunęliśmy je – nawet za jedno zdjęcie mogli zastrzelić. Dlatego wyciągnęliśmy stare telefony z klawiaturą.
Ludzie opowiadali, że na posterunkach kazano klękać i zabierano telefony. Wyjeżdżając, nikt nie wiedział, czy uda się przejechać. Niektórzy okupanci radzili unikać rejonów, w których stacjonowali Kadyrowcy. „My sami przed nimi się ukrywamy” – przyznawali.
Kiedy pytano ich, po co w ogóle przyszli, wszyscy Rosjanie odpowiadali jednym głosem: „Przyszliśmy Was wyzwalać”.
Najpierw wyjechaliśmy na Zachód Ukrainy, potem przez Polskę do Norwegii, gdzie byliśmy w obozie dla uchodźców. Mój mąż wrócił od razu po deokupacji Buczy, ja później.
Gdy pytają mnie, czy to wszystko, co działo się w Buczy, to prawda, odpowiadam: „Chodźmy na cmentarz, pokażę wam mogiły z numerami, bez nazwisk”.
Buczę, a tym samym Kijów, uratowała aktywność miejscowych, którzy pomagali wojsku. Jeden z cywilów rzucił koktajl Mołotowa w cysternę w centrum kolumny BTR-ów, co doprowadziło do eksplozji i zatrzymało całą kolumnę. Niestety, później ten człowiek zginął na froncie.
Po deokupacji ciała ofiar przeniesiono z masowego grobu za cerkwią św. Andrzeja Apostoła na cmentarz. Wiele mogił ma tylko numery, bo nazwiska są nieznane. Niektóre ciała wciąż znajdują się w kostnicach.
Udaliśmy się na miejsce, gdzie rozstrzelano samochód znajomej rodziny Wity. Znajduje się ono w pobliżu zakładu Utem, za parkiem „Ołówki” na ulicy Lecha Kaczyńskiego. Miejsce to nie jest oznaczone. Wita wskazała je, opierając się na swoich wspomnieniach.
Mer Buczy, Anatolij Fedoruk, nie wyjechał i aktywnie wspierał mieszkańców podczas okupacji. Wita była świadkiem, jak osobiście rozwoził chleb ludziom, mimo różnych plotek na jego temat.
– Jak mieszkańcy Buczy odnoszą się do turystów w czasie wojny? – zapytałam.
– Dość spokojnie. Kiedy przyjeżdżają oficjalne delegacje, miasto jest ogrodzone. Wydaje się, że byli tu już przedstawiciele wszystkich krajów.
Wiadomości z Buczy można przeczytać na stronie Rady Miejskiej Buczy lub na Facebooku „Wiadomości z Buczy”.
Pierwszy, kto nakręcił wideo o deokupowanej Buczy, był Dmytro Komarow w swoim filmie „Rok”.
Cały hipermarket „Epicentr” został zniszczony, obecnie budują nowy, który będzie jednym z największych w Ukrainie. Rejon Nowa Bucza naprzeciwko „Epicentra” został częściowo ostrzelany, teraz również jest odbudowywany.
Płakaliśmy, kiedy mijaliśmy ukraiński posterunek, i dziwiliśmy się, że była tam elektryczność, wszystko świeciło – odwykliśmy od komfortu.
W Buczy prawie wszystko zostało już wyremontowane, ponieważ obcokrajowcy osobiście odbudowywali miasto. Nawet robotnicy byli zagraniczni. Dzięki temu w Buczy uniknięto korupcji i osiągnięto rezultaty. W sąsiednich poszkodowanych miastach sytuacja jest nieco inna – tam nie wszystko zostało odbudowane.
Amerykański miliarder Howard Buffett całkowicie wyremontował ulicę Wokzalną. Teraz na jego cześć w Buczy znajduje się plac Buffetta.
Kiedy mój mąż po deokupacji powiedział, że nasze mieszkanie nie zostało splądrowane, nie uwierzyłam. Byłam wtedy jeszcze w obozie dla uchodźców w Norwegii. Nasze mieszkanie było jednym z nielicznych, które ocalały. Zostawiłam Biblię na stole i powiedziałam: „Tutaj ją kładę, i kiedy wrócę, będzie leżeć w tym samym miejscu”. I tak się stało.”
Po spacerze po mieście miałyśmy spotkanie z Prezesem Związku Polaków w Buczy, panią Olgą Motorią. Razem z Olgą i Witą porozmawiałyśmy w lokalnej kawiarni „Mariczka”. Niestety, zapomniałyśmy zrobić wspólne zdjęcie.
Pani Olga, pracownik kultury, prowadząca zajęcia wokalne w sąsiednim Worzelu, opowiedziała o codziennym życiu i trudnościach Związku.
– Związek jest i go nie ma – rozpoczęła opowieść Olga. – Jest grupa Związku na Telegramie. Spotykamy się bardziej online niż na żywo.
Wielu członków Związku wyjechało po wybuchu wojny, ja również przez jakiś czas byłam w Warszawie, pracując jako wolontariuszka w Domach Kultury. Olga Palczak, aktywna członkini Związku, także wyjechała. Obecnie koordynuje stronę Związku na Facebooku.
Foto z archiwum Wity
Kiedy Związek powstawał, jeszcze przed wojną, było bardzo dużo chętnych, ale większość zapisywała się w celu wyjazdu do Polski – żeby otrzymać Kartę Polaka i nauczyć się języka. Wojna jednak wszystko zweryfikowała – kto chciał, wyjechał, kto chciał, wrócił. To kropka. Teraz musimy zaczynać od nowa.
Nasz Związek jest niezależny, nie należy ani do Związku Polaków Ukrainy, ani do Federacji Organizacji Polskich. Założyciele chcieli działać samodzielnie, bez zależności od innych struktur.
Podoba mi się Związek Polaków w Zaporożu. Urząd miasta i kościół aktywnie wspierają Związek. Tam jest wielu członków, nie tak jak u nas. Nam brakuje wsparcia. Nie mamy lokalu, nauczycieli – brakuje wielu rzeczy.
Foto z archiwum Wity
W ubiegłym, 2023 roku odwiedził nas ambasador Polski. Przedstawiliśmy mu książkę Witolda Kamińskiego. Na Dniach Kultury Polskiej obecna była nasza założycielka, Larysa Georginowa, która obecnie przebywa za granicą.”
„– W 2024 roku Dni Kultury Polskiej Olga Motoria organizowała już samodzielnie ze swoim zespołem – wtrąciła Wita. – W parku, gdzie odbywało się święto, śpiewano pieśni i recytowano wiersze po polsku i ukraińsku. Mój syn Andrzej recytował wiersz po ukraińsku, jego kolega po polsku. Opowiedział też gościom o Związku Polaków w Buczy. Był obecny burmistrz Buczy, a członkowie fundacji „Wolne miejsce” gotowali zupę pomidorową i przywieźli nagrody dla dzieci.”
„– Przed wojną mieliśmy wielkie plany – kontynuowała Olga. – Ale wojna zmieniła nastroje ludzi, nikt nie chce się jednoczyć, wszyscy są skupieni na sobie. Wizja przyszłości jest niejasna.
Planowaliśmy przetłumaczyć książkę Kamińskiego na język polski.
Złożyliśmy biznesplan do rady miejskiej, aby stworzyć w parku ścieżki rehabilitacyjne i studnie Kamińskiego z czystą wodą – zarówno w sanatorium, jak i w całym mieście.
Rada miejska była zainteresowana, ale chciała precyzyjniejszego kosztorysu i szczegółowych informacji. Znaleźli się przedsiębiorcy, którzy byli gotowi zrealizować ten plan, ale projekt gdzieś zaginął. Kobieta, która go pisała, wyjechała. I wszystko stanęło.
Niestety, w Buczy nie ma kościoła. Najbliższy znajduje się w Worzelu.
Ale mamy nadzieję, że wkrótce wojna się skończy i znów wrócimy do aktywnego życia polonijnego”.
Osobno należy wspomnieć o Witoldzie Kamińskim, lekarzu-hydropacie i niezwykłym mieszkańcu Buczy polskiego pochodzenia, którego twórczością zajmuje się Związek Polaków Buczy.
Jego tablica pamiątkowa na jednym z budynków Kijowa została uwzględniona w mojej trasie wycieczkowej „Polskimi śladami Kijowa”. Podczas jednej z moich takich wycieczek dla Związku Polaków Buczy, swoją drogą, poznałam Witę Jacurę.
Szczegółowe badania twórczości Kamińskiego prowadzi członkini Polskiego Towarzystwa Buczy i miejscowa krajoznawczyni, Olena Plaksina, która obecnie przebywa za granicą. Z jej postów na Facebooku dowiedziałam się więcej o Kamińskim. Przytoczę jej słowa:
„Jego popularność była niezwykła od końca XIX wieku do 1931 roku – dnia jego śmierci. Jednak w dzisiejszych czasach jest niesłusznie zapomniany. Chociaż jego metoda leczenia jest stosowana w różnych nowoczesnych SPA i uzdrowiskach, nikt nie wspomina jego imienia. Był współczesnym, uczniem i naśladowcą Sebastiana Kneippa, znanego na całym świecie. Kamiński poszedł dalej niż jego nauczyciel, opracowując własną metodę leczenia, łączącą doświadczenia czołowych lekarzy praktyków. Dlatego japoński profesor Katsuzo Nishi wykorzystał metodę Kamińskiego jako podstawę swojej nauki „Zdrowie Nishi”.
W 2021 roku ukazała się książka „Witold Kamiński: ten, który porzucił morze i wybrał miłość” (T. Pelczarska, A. Samborska, L. Georginowa, O. Plaksina). Prezentacja książki odbyła się z wielkim sukcesem w Buczy w 2021 roku oraz w Krakowie w 2022 roku.
z tablicą pamiątkową. Foto autora
Kamiński urodził się w 1861 roku w rodzinie szlacheckiej Bolesława i Eleonory Kamińskich. Miał pięcioro rodzeństwa: trzy siostry i dwóch braci. Niedługo później rodzina Kamińskich przeprowadziła się do Monachium, gdzie Witold ukończył szkołę podstawową i średnią. Już jako dziecko interesował się literaturą naukową i piękną.
Podobnie jak wielu chłopców, Witold fascynował się morskimi przygodami, ale w przeciwieństwie do wielu osiągnął swoje marzenie. Istnieją dane, że ukończył hamburską szkołę morską i nawet uczestniczył w rejsie dookoła świata. Jednak nie został prawdziwym marynarzem, ponieważ jego ukochana Berta nie chciała się z nim rozstawać. Witold porzucił więc morze i wybrał miłość.
Podczas podróży na bawarskim kurorcie Kamiński poznał księdza Sebastiana Kneippa, który w Bad Wörishofen prezentował swoją koncepcję wodolecznictwa. Metoda Kneippa była bardzo prosta: woda, zioła lecznicze, zdrowa dieta, spokój ducha i ruch. Kamiński zachwycił się fizjoterapią i został naśladowcą Kneippa. Doszedł jednak do wniosku, że człowiek z natury jest mieszkańcem środowiska powietrzno-świetlnego, a nie amfibią, dlatego woda powinna być stosowana ostrożnie jako środek leczniczy. Aby móc odpowiednio korzystać z wody, rozpoczął studia na wydziale fizjoterapii na Uniwersytecie w Lipsku (według niektórych źródeł w Berlinie).
przy jego tablicy. Foto autora
Kamiński opracował własną metodę leczenia, łącząc doświadczenia czołowych lekarzy. Oferowano mu pracę w najlepszych klinikach Niemiec, więc pracował w Berlinie, zostając członkiem Niemieckiego Towarzystwa Fizjoterapeutów. Jednak epidemie tyfusu i cholery mogły być przyczyną jego przeprowadzki do Kijowa, gdzie mieszkała jego rodzina. W latach 80. XIX wieku Kamiński z żoną przyjechał do Kijowa.
W kijowskich spisach mieszkańców z 1900 roku figuruje jako lekarz fizjoterapeuta i homeopata, prowadzący praktykę na Bulwarze Bibikowskim 4.
Od 1903 roku przyjmuje pacjentów przy ul. Maryińsko-Błagowieszczeńskiej 27 (obecnie Saksahańskiego 20).
W 1903 roku Kamiński kupił działkę w Buczy przy ul. Mikołajewskiej 5, gdzie zbudował letnią rezydencję i wodolecznicę, która szybko zyskała popularność.
W 1906 roku wydał swoje najważniejsze dzieło „Przyjaciel zdrowia”.
Książka licząca 710 stron ukazała się w Kijowie i stała się podsumowaniem czternastoletniej praktyki lekarskiej Witolda Kamińskiego. Lekarz hojnie dzieli się w niej swoim doświadczeniem i wiedzą, jak prawdziwy przyjaciel, dlatego nazwał ją „Przyjaciel zdrowia”.
Warto wspomnieć, że skróconą wersję tej książki (90 stron) podarowała mi Olga Palczak, moja koleżanka polonistka, aktywna członkini Polskiego Towarzystwa w Buczy. To właśnie ona zorganizowała dla mnie moją pierwszą wycieczkę po Buczy jeszcze przed wojną. Odwiedziliśmy wtedy posiadłość Kamińskiego przy ulicy Malinowskiego 87, gdzie znajdowała się studnia oraz tablica pamiątkowa poświęcona lekarzowi. Wówczas mieszkała tam miejscowa kobieta. Odwiedziliśmy także grób Kamińskiego na cmentarzu w Leśnej Buczy. Niestety nie mam informacji, co obecnie dzieje się z posiadłością i czy kobieta ta przetrwała okupację.
Moja znajoma, lekarz endokrynolog z Kijowa, Bohdana Muraszowa, podzieliła się wspomnieniami na Facebooku: „Niedawno, przeglądając rodzinne zdjęcia, znalazłam kartki z zaleceniami lekarskimi doktora W.B. Kamińskiego dla mojej prababci Klotyldy Iwaniwny Sosnowskiej, datowane na lata 1909–1916, podpisane osobiście przez lekarza. Co ciekawe, zalecenia były napisane w języku polskim”.
Z kolei mieszkanka Buczy, Olena Peluszok, wspominała doktora jeszcze z dzieciństwa: „Mieszkaliśmy naprzeciwko rodziny Kamińskich i przyjaźniliśmy się. Witold Bolesławowicz był bardzo życzliwy. Pamiętam jego aksamitne oczy, które 'przekazał’ wnuczce Iwonie. W gabinecie lekarskim zapamiętałam dwie wanny i leżankę, na której stosowano kompresy. Kamińscy rozmawiali między sobą po polsku, ale znali wiele języków. Dziewczęta grały na pianinie, uprawiały kwiaty…”.
Podczas I wojny światowej syn doktora Kamińskiego, Witold, trafił na front. Rewolucja 1917 roku zastała go w Rumunii, później wyemigrował do Polski. Nigdy już nie wrócił do ojczyzny.
„Kiedy pacjenci byli gotowi uklęknąć, błagalnie patrząc na ojca jako na jedynego wybawcę, nie mógł im odmówić. Pracował dniem i nocą, aż padał z nóg” – wspominała córka Maria, która wraz z siostrą Eleonorą pomagała ojcu w leczeniu chorych.
Podczas rewolucji Witold Kamiński nie emigrował. Przetrwał chaos i głód lat 20. XX wieku. Był świadkiem obecności wojsk Petlury w Buczy, oddziałów atamana Orłyka, które przeszły przez te tereny, oraz brutalnych walk o stację kolejową Bucza. W 1923 roku pochował swoją ukochaną żonę Bertę, która zmarła na jego rękach z powodu tyfusu. Do jego domu przywożono rannych, chorych, dzieci i dorosłych. Nikomu nie odmawiał pomocy.
Przy Kamińskim zawsze była jego córka Maria. Jednak rok 1931 okazał się dla niego ostatnim. Lekarz zmarł na swoim podwórzu, obok swojej źródlanej studni.
Mówi się, że podczas jego pogrzebu w Buczy padał ulewny deszcz. Kiedy później zmieniano krzyż na jego grobie, znów rozpętała się ulewa, mimo że świeciło słońce. Jeszcze bardziej niezwykłym faktem współczesnym jest to, że w dniu odsłonięcia tablicy pamiątkowej ku czci Kamińskiego w Kijowie również nagle zaczęła się ulewa. Uczestnicy uroczystości, wśród których byli przedstawiciele Ogólnoukraińskiego Stowarzyszenia Fizjoterapeutów i Kurortologów, Ogólnoukraińskiego Towarzystwa „Proswita” oraz Kijowskiej Miejskiej Organizacji UPR „Sobór”, uznali to za dobry znak. Czyżby woda naprawdę miała życiodajną siłę i przechowywała pamięć?
Nie bez powodu japoński profesor Katsuzo Nishi spośród 70 000 prac naukowców wybrał tylko 362, które stały się podstawą jego własnego systemu „Zdrowie Nishiego”. Wśród najcenniejszych książek znalazła się również praca Witolda Kamińskiego „Przyjaciel zdrowia”.
Autor i redakcja- Lena Semenowa
Wersja ukraińska
Буча – місто під Києвом, яке на жаль, останні 3 роки відоме на весь світ своєю трагедією.
Виникло як маленька залізнична станція поряд з селом Яблунька у 1898 році під час будівництва залізниці Київ- Ковель. Потім навколо станції повстало і селище Буча, яке почало швидко розбудовувалось, завдячуючи мальовничій місцевості навколо.
Уперше в письмових джерелах топонім «Буча» згадується в 1630 році в стосунку до села Яблунька на лівому березі річки Буча. Належало воно польському шляхтичеві Ю. Лясоті, який отримав ці землі від графа Миколи Потоцького за героїзм на військовій службі. Землі обробляли місцеві селяни: вирощували жито, пшеницю, гречку, овочі. Наприкінці XIX століття землі перейшли у володіння поміщиків Красовського, Пеховського та Сагатовського.
1868 року син Северина Сагатовського побудував неподалік від села Яблунька цегельний завод, який свого часу був найбільшим підприємством цього краю. Цеглу виробляли дуже високої якості з особистим клеймом «Яблунька». Вона була відома не тільки в Україні, а й за кордоном. А ще на власні кошти він побудував для дітей селян школу, де зараз знаходиться міжшкільний навчально-виробничий комбінат.
Яблунька описана у Географічному словнику Королівства Польського.
Пан Красовський побудував на території Бучі крохмально-паточний завод, а поряд облаштував два водоймища, з’єднані шлюзом. Підприємство працює й нині, а на мальовничих озерах відпочивають жителі міста.
Зараз це місто за 30 км від Києва. Добратися до Києва можна численними маршрутками від станції метро Академгородок (вартість 45-50 грн, тобто біля 5 злотих) і приміською електричкою (15 грн, біля 1.5 злотих). Третина території міста лежить в лісопарковій зоні.
Міста-побратими Бучі у Польщі: Катовіце, Пщина, Тушин і Ярошин. Меморіальні таблиці розміщені в парку Олівці. Ці міста допомагають Україні від початку війни.
В місті є вулиці, що свідчать про українсько-польську співпрацю: вулиця Леха Качинського, Сілезька, професора Вітольда Камінського.
Приїхавши в Бучу, я спочатку пройшлася сумнозвісними вулицями міста, вулицею Вокзальною, де точилися основні бої російської та української армії.
Бучанський парк – величезний парк, розміром 52 га, в ньому можна гуляти півдня. Це прикраса і гордість міста. Я його залишила на кращі часи.
Місто живе, людне, все зараз гарно відновлено і не скажеш, що ще 2 роки тому тут було все понищено і в крові… Лише поодинокі сліди від куль на багатоповерхівках і інформаційні стенди зі згадками про ті події нагадують про той жахливий місяць…
Для детальнішої інформації про місто, період окупації російськими військами і українсько-польську історію Бучі я зустрілася з Вітою Яцурою, місцевою жителькою, членом Спілки поляків міста Буча.
Вікторія родом з Жидачева на Львівщині і має польське походження, її батько і дідусь були поляками.
Зустрілися ми з Вітою біля церкви Андрія Первозванного, яка під час окупації в березні 2022 року стала символом стійкості та незламності мешканців Бучі в протидії росіянам. На її території розташовувалася Братська могила, з якої ексгумували 117 тіл мешканців міста.
Сзаді храму меморіал пам’яті всіх загиблих Бучанського району. Тут почалася історія Віти про жахливий період окупації, в якому вона була біля 2 тижнів.
Біля стенду з загиблими Віта розказала про знайомих, які загинули. Наприклад, родина Маргарити Чекмарьової- внутрішньо переміщені особи, тобто тікали від війни вони двічі. Маргарита працювала в міській раді. Вони першими хотіли виїхати через Гостомель, але їхню машину повністю обстріляли. Лише батько вижив, мама з двома синами загинули миттєво.
Загиблий Чабах Юрій був поліцейським, колись воював, тобто на момент окупації цивільною особою. Але військових, навіть в минулому, окупанти найбільше «любили». Вбитих військових в Бучі практично не було, всі вбиті цивільні.
«Якщо порівнювати, в Бучі більше постраждали люди, а в Ірпіні будинки- розповідає далі Віта. Повезло селищу Клавдієво-Тарасове, вони туди не зайшли, бо користувалися старими картами місцевості. А по старих картах у там було болото.
Багато місцевих визнавали, що найжорстокішими серед окупантів були кадирівці і буряти.
Вся Буча була окупована, було дуже страшно. На дахах будинків були російські снайпери.
Ми були в окупації від початку, виїхали лише 10 березня, коли ще була окупація. Поїхали дорогою смерті через села Забуччя, Дмитрівка, через численні російські блокпости. Зразу ми не виїхали, бо в нас машина не завелась. А коли поремонтували машину, вже неможливо було купити паливо, щоб виїхати. Я виїхала раніше, чоловік пізніше, бо хотів залишитися і захищати місто.
Спочатку ми не вірили, що це все надовго, думали, 3 дня і все, не буде війни.
27 лютого вони вже своїми БТР-ами зі всіх дир повилазили.
Ми живемо за міською радою, при трасі. Я з вікна одного разу нарахувала 51 БТР!
Ми ходили на роботу до 9 березня. Харчування дитяче сортували, розвозили їжу по людях.»
Від церкви ми пішли з Вітою до центру.
«Був бій навпроти супермаркета Новус, в самому центрі Бучі, він був знищений- продовжує розповідь Віта по ходу нашої прогулянки.
Навпроти Новуса вже багато років стоїть пам’ятник афганцям у вигляді танка. Російські війська подумали, що це танк, з якого будуть в них стріляти і почали перші в нього стріляти. Є відео на фейсбуці, яке засняв мешканець сусідньої багатоповерхівки.
Біля Новуса був пункт територіальної оборони, тому півбудинка постраждало. Його теж обстріляли. Через бої наші хлопці, які були неподалік, загинули.
Від Новуса росіяни йшли на Ірпінь, щоб далі піти на Київ. Якраз біля Новуса і танка проходить найбільша і найвідоміша вулиця Вокзальна, яка йде з Гостомеля через всю Бучу аж до початку Ірпеня.
- Вони їхали і стріляли по будинках? – питаю.
- По будинках стріляли, якщо людина виходила з вікна подивитися. В центрі, наприклад, чоловік вийшов курити- його вбили. На Вокзальній стріляли просто, бо їм не подобалось, що хтось ходить по вулиці.
Багато дівчат вивезли за кордон, щоб навіть після деокупації їх не травмували страшні спогади про згвалтування. Знаю, що їх забрали в Польшу на реабілітацію.
В мене було багато фотографій на телефоні з періоду окупації, але коли виїхали, ми їх видалили, бо навіть за одне фото могли розстріляти.
Тому ми повитягували свої кнопочні телефони.
Люди розказували, що на блокпостах ставили на коліна, забирали телефони. Виїжджали, і не знали, чи проїдуть.
Деякі окупанти радили не ходити в райони, де стояли кадировці. «Ми самі від них ховаємося»- зізнавалися.
Коли їх питали, для чого вони взагалі прийшли, росіяни всі як один казали: «Мы пришли вас освобождать».
Ми виїхали спочатку на Захід України, а потім через Польщу у Норвегію, були там в таборі біженців. Чоловік вернувся зразу, як деокупували Бучу, я пізніше.
Коли питають, чи правда що це було в Бучі, я кажу: «Давайте я вас на кладовище заведу і покажу могили з номерами, без прізвищ».
Бучу, і відповідно Київ, спасло те, що місцеві активно включилися в боротьбу і допомагали військовим. Один цивільний чоловік, наприклад, кинув коктейль Молотова прямо в бензовоз в центрі колони БТР-ів, він взірвався і цим самим зупинив колону. На жаль, пізніше він загинув на фронті.
Після деокупації тіла загиблих перенесли з братської могили за церквою Андрія Первозванного на цвинтар, багато просто з номерами, бо прізвища невідомі. Є ті, хто досі в моргах».
Ми пішли на місце розстрілу машини знайомої родини Віти. Воно знаходиться біля заводу Utem, за парком «Олівці» на вулиці Леха Качинського.
Місце, де саме розстріляли машину, не позначене ніяк. Вікторія показувала його зі своїх спогадів.
Анатолій Федорук, мер Бучі, не виїхав і брав активну участь в підтримці людей в окупації. Віта була очевидицею того, як мер особисто розвозив хліб мешканцям під час окупації, незважаючи на різні плітки про нього.
- Як бучанці відносяться до туристів під час війни?- питаю.
- Досить спокійно. Коли приїздять офіційні делегації, місто до цього готується. Здається, тут були вже представники всіх країн.
Новини Бучі можна почитати на сторінці Бучанської міської ради або на фейсбук сторінці «Бучанські новини».
Перший, хто зняв відео про деокуповану Бучу- Дмитро Комаров в своєму фільмі «Рік».
Епіцентр повністю знищений, зараз будують новий. Він буде одним з найбільшим в Україні.
Район Нова Буча навпроти Епіцентру був частково обстріляний, зараз теж відбудовується.
Ми плакали, коли проїжджали український блокпост, дивувалися, що електрика була, все світилося, вже відвикли від комфорту.
В Бучі на даний момент майже все відремонтовано за рахунок іноземних інвестицій. Навіть будівельники були іноземці. Тому в Бучі є результат. В сусідніх постраждалих містах трохи інша ситуація, там не все відбудовано.
Американський мільярдер Говард Баффет повністю відреконструював вулицю Вокзальну. Тепер на його честь в Бучі є площа Баффета.
Коли мій чоловік після деокупації сказав, що наша квартира не взламана, я не повірила. Я тоді ще була в таборі біженців в Норвегії. Наша квартира одна з небагатьох, яка вціліла. Я залишила Біблію на столі і коли виїжджала, сказала: «Ось тут я її ставлю, і коли вернуся, вона буде лежати на цьому ж місці.»
І так сталося».
Після прогулянки містом, в нас була зустріч з головою Спілки поляків міста Буча, Ольгою Моторею. Разом з Ольгою і Вітою, ми втрьох поспілкувалися в місцевій кав’ярні „Марічка”. Спільне фото, ми на жаль, забули зробити.
Пані Ольга, працівник культури, яка веде заняття вокалу в сусідньому Ворзелі, розповіла про повсякденне життя і труднощі Спілки.
«На даний час спілка і є і нема- почала розповідь Ольга. Є група Спілки в телеграмі. Зустрічаємося більше онлайн, ніж вживу.
Багато членів Спілки з початком війни виїхало, я теж певний час пробула в Варшаві, працюючи в Будинках Культури, як волонтер. Оля Пальчак, активний член Спілки, теж виїхала. Зараз вона координує сторінку Спілки у фейсбуці.
Коли створювалася Спілка, ще до війни, було дуже багато бажаючих, але більшість вступала заради переїзду в Польщу: щоб отримати Карту Поляка, вивчити мову. Війна ж поставила на свої місця, хто хотів – поїхав, хто хотів- вернувся. Це крапка, нам зараз треба починати все спочатку.
Наша спілка самостійна, не належить ні до Спілки Поляків України, ні до Федерації Організацій Польських. Засновники хотіли бути самі, ні від кого не залежати.
Мені подобається Спілка поляків в Запоріжжі, там і мерія допомагає, і костел. І багато охочих в Спілці, не так як у нас. Нам потрібна допомога. В нас нема приміщення, викладачів, багато чого треба.
Минулого, 2023 року, до нас приїжджав посол Польщі. Ми представили йому книжку Вітольда Камінського. На днях польської культури була присутня наша засновниця Лариса Георгінова, яка зараз за кордоном».
« В 2024 році Дні польської культури Ольга Моторя вже організовувала зі своїм колективом сама- втрутилася в розмову Віта. В парку, де проходило свято, співалися пісні, читалися вірші польською і українською мовами. Мій син Андрій також брав участь і розказав гостям про Спілку Поляків Бучі. Були присутні мер Бучі, члени фундації «Wolne miejsce» варили помідорний суп, привезли для дітей призи».
«Плани перед війною були грандіозні- продовжує Ольга. Але через війну настрої в людей сильно змінилися, ніхто не хоче об’єднуватися, всі самі по собі. Бачення майбутнього зараз неясне.
В планах було перекласти книгу Камінського польською мовою.
Подали бізнес-план в міську раду, щоб зробити в парку реабілітаційні доріжки, криниці Камінського з чистою водою в санаторії і всюди по місту.
Міська рада була згідна, але хотіла точніший кошторис, уточнити деталі. Були підприємці, які готові впровадити в життя цей план, але сам проєкт десь пропав. Жінка, яка його писала, виїхала. І так все зупинилося.
На жаль, у Бучі нема костелу. Найближчий – у Ворзелі.
Але ми не втрачаємо надію, що скоро закінчиться війна і ми повернемося до активної полонійної діяльності».
Окремо треба поговорити про Вітольда Камінського, лікаря-гідропата і незвичайного бучанця польського походження, творчістю якого займається Спілка поляків Бучі.
Його меморіальна таблиця на одному з будинків Києва включені в мій екскурсійний маршрут «Польськими слідами Києва». На одній з таких моїх екскурсій для Спілки поляків Бучі, до речі, ми і познайомилися з Вітою Яцюрою.
Детально творчістю Камінського займається член польського товариства Бучі і місцевий краєзнавець Олена Плаксіна, яка зараз за кордоном.
З її сторінки у Фейсбук я дізналася більше про Камінського. Процитую.
«Його популярність була надзвичайною, починаючи з кінця ХІХ сторіччя до 1931 року – до дня його смерті. Але в наш час він незаслужено забутий. Хоча його лікувальною методикою користуються в різних сучасних SPA- салонах та водолікарнях, але при цьому ніхто не вказує його ім’я. Він був сучасником, учнем, послідовником Себастьяна Кнейппа, якого знають у всьому світі. Камінський пішов далі свого вчителя, він розробив власну методику лікування, поєднавши весь передовий досвід лікарів-практиків. Тому японський професор Кацудзо Ніші взяв методику Камінського за основу свого вчення “Здоров’я Ніші”.
У 2021 році вийшла книга «Вітольд Камінський: той, хто залишив море й обрав кохання“ (Т. Пельчарська, А. Самборська, Л. Георгінова, О. Плаксіна). Презентація книги з великим успіхом відбулася у Бучі у 2021 році та в Кракові у 2022.
Народився 1861-го року у сім’ї потомствених дворян Болеслава та Елеонори Камінських. У родині було шестеро дітей – окрім Вітольда, ще три дівчинки та два хлопця. Невдовзі Камінські переїхали до Німеччини в Мюнхен, де Вітольд отримує початкову та середню освіту в гімназії. Ще з дитинства Камінський захоплюється науковою та художньою літературою.
Вітольд, як і інші хлопці, захоплюється морськими пригодами, але, на відміну від багатьох, досягає своєї мрії. Є дані, що Вітольд Камінський закінчив Гамбурзьке морське училище і навіть у складі екіпажу здійснив навколосвітню подорож. Але не судилося Камінському стати справжнім моряком, бо його кохана дівчина Берта не хотіла розлучатися з ним ні на мить. Тому Вітольд залишає море і обирає кохання.
Під час подорожі на баварському курорті Камінський знайомиться із священиком Себастьяном Кнейппом, який в Бад Верисховені представляє широкому загалу свою концепцію водолікування. Методика була дуже проста: вода, лікарські трави, здорове харчування, душевний спокій і рух. Камінський захоплюється фізіотерапією і стає послідовником Кнейппа. Але приходить до висновку, що людина за своєю природою, – не амфібія, а мешканець повітряно-світлового середовища, тому вода для нього є лікувальним засобом, яким слід користуватися обережно. І щоб управляти водою, треба мати досконалі знання. Тому вступає на фізіотерапевтичний факультет Лейпцігського університету (за деякими даними, Берлінського).
Вітольд Камінський пішов далі своїх вчителів, він розробив власну методику лікування, поєднавши весь передовий досвід лікарів практиків. Йому пропонують роботу у найкращих німецьких клініках. І він погоджується – працює у Берліні, стає членом Німецького товариства фізіатрів. Але у Німеччині лютують епідемії тифу та холери, можливо, саме вони і стали причиною переїзду Камінського до Києва, у місто, де жили його рідні. Він з дружиною приїздить до Києва на початку 1880-х років.
У київських довідниках за 1900 рік вже є прізвище Камінського – лікаря фізіотерапевта та гомеопата, який практикує на Бібіківському бульварі 4.
З 1903 року лікар Камінський приймає на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці, №27 (нині Саксаганського, 20). У Києві вже тоді діяли водолікарні, тому Камінський був не першим, хто лікував водою, але був першим фізіотерапевтом (гідропатом), який поєднав воду з іншими лікарськими засобами.
“Вода, звичайно, своє зробить, однак, не все. Вище стоїть повітря, найвище – світло”, – так казав Арнольд Ріклі, так скаже і Вітольд Камінський, тому для більш ефективного лікування Камінський обирає природу.
А найкраща природа біля Києва була у Бучі.
“Якщо раніше здорову місцевість обирали, в першу чергу, за повітрям, у другу – за водою, а в третю – за грунтом, то зараз цей порядок можна сміливо змінити у зворотному чергуванні… Під час будівництва будинку найважливіша умова для здоров’я – це сухість грунту…”, – такий висновок робить Камінський у своїй книзі. Відповідно, за цим же принципом він обирає Бучу. Сухий піщаний грунт, джерельна вода, ліс і багато сонця, – усе це поєднала Буча.
У 1903 році на Миколаївському проспекті за №5 в Бучі Камінський купує земельну ділянку і будує дачу. Поруч з нею – водолікарню, яка дуже швидко стає популярною не тільки в окрузі, але й у Києві, в інших містах Російської імперії.
У 1906 році видає свій головний труд “Друг здравія”.
Книга обсягом 710 сторінок виходить у Києві, стає підсумком його чотирнадцятирічної лікарської практики. Камінський щедро ділиться з нами своїм досвідом і знаннями, як справжній друг, тому і називає книгу саме так: ”Друг здравія”.
До речі, цю книгу в скороченій версії (90 стр.) мені подарувала Оля Пальчак, моя колега-полоністка, активний член польського товариства Бучі.
Вона ж організувала мені першу екскурсію по Бучі ще до війни. Ми відвідали садибу Камінського по вулиці Малиновського 87, з криницею і меморіальною дошкою Камінського, де жила тоді місцева жінка. Відвідали теж могилу Камінського на цвинтарі в Лісовій Бучі. Що зараз з садибою і тою жінкою, чи пережила вона окупацію, даних я не знайшла.
Моя знайома, лікар-ендокринолог з Києва, Богдана Мурашова поділилася спогадами у своєму Фейсбуці: «Нещодавно, перебираючи сімейні світлини, я знайшла листки з призначеннями лікаря В.Б. Камінського, для моєї прабабусі Клотильди Іванівні Сосновської датовані 1909 – 1916 роками з підписом самого лікаря. Цікаво, що призначення написані польською мовою.»
Із спогадів бучанської мешканки Олени Пелюшок, яка пам’ятала лікаря ще з дитинства: “Ми жили напроти Камінських, дружили сім’ями. Вітольд Болеславович був дуже доброзичливим. Пам’ятаю його оксамитові очі, які він “передав” й онучці Івонні.
У кабінеті лікаря запам’ятала дві ванни і кушетку, на якій ставилися компреси. Камінські між собою говорили польською, але володіли багатьма мовами. Дівчатка грали на піаніно, вирощували квіти…”
Під час першої світової війни син лікаря Камінського Вітольд потрапляє на фронт. Революція 1917 року застає його в Румунії, потім Вітольд потрапляє до Польщі. На батьківщину вже ніколи не повернеться.
“Коли хворі готові були стати на коліна, з благанням в очах дивилися на батька, як на єдиного рятівника, він не міг відмовити. Працював і вдень, і вночі, падаючи з ніг”, – згадувала дочка Марія, яка з сестрою Елеонорою допомагала батькові у лікуванні хворих.
Під час революції Камінський не емігрував. Він пережив розруху і голод 1920-х років. Бачив війська Петлюри, які стояли у Бучі, загони отамана Орлика, що пронеслися нашим краєм. Був живим свідком жорстоких боїв за станцію Буча. У 1923 поховав свою кохану дружину Берту, яка померла у нього на руках від тифу. До нього привозили поранених, хворих, дітей та дорослих. Він нікому не відмовляв.
Поруч з Вітольдом Болеславовичем завжди була його донька Марія. Але 1931 рік для нього став останнім. Камінський помер у власному дворі, біля своєї джерельної криниці.
Кажуть, що коли ховали його у Бучі, то був сильний дощ. І коли згодом міняли хрест на його могилі, знов була злива, хоча світило сонце. І от ще зовсім містичний факт вже нашого часу: коли у Києві відкривали меморіальну дошку на честь Камінського, раптом теж почалася злива! Учасники урочистого мітингу, серед яких були представники Всеукраїнської асоціації фізіотерапевтів та курортологів, Всеукраїнського товариства “Просвіта”, Київської міської організації УРП “Собор”, стали свідками цього явища. Вони хоч і змокли, але сприйняли це за добрий знак. Можливо, і вправду Вода має живу силу і зберігає пам’ять?
Недарма японський професор Кацудзо Ніші із 70000 трудів вчених відібрав лише 362, що стали основою його власної системи ‘Здоров’я Ніші’. Серед найцінніших книг тут є і книга Вітольда Камінського «Друг здравія»».
Автор і редакція- Лєна Семенова
