Pałac Tyszkiewiczów w Spiczyńcach. Winniczyzna

Mała wieś w powiecie pohrebyszczeńskim, oddalona o 13 km od Pohrzebyszcz, na początku XX wieku uważana była za małe miasteczko.

Autobusy z Pohrebyszcz kursują rzadko, więc lepiej dojechać tam własnym samochodem. Z Pohrebyszcz prowadzi tu niezbyt dobra droga: kawałek bruku, potem asfalt.

W Słowniku Geograficznym jest taka informacja o wsi: miasteczko nad rzeką Rosią, powiat berdyczowski. Ma 260 domów, 727 mieszkańców. Posiada cerkiew Pokrowską, drewnianą, wzniesioną w 1728 roku i kaplicę katolicką dekanatu berdyczowskiego, cukrownia. Główny zarząd dóbr hr. Sobańskich.

Wieś Spiczyńce należała do „majątków Pohrebyszczeńskich”, po podziale przeszła w ręce Sobańskich (Feliksa Ludwigowicza i Sofii-Dominiki). Ich córka Teresa wyszła za mąż za Henryka Tyszkiewicza, właściciela sąsiedniej Andruszówki, a Spiczyńce przeszły na nowożeńców.

W Spiczyńcach urodziło się kilka znanych osobistości, np. bracia Jędrzejewiczowie: Janusz i Wacław, Marko Sokołowski.

Janusz Jędrzejewicz – polski polityk, premier Polski w latach 1933-1934, bliski współpracownik Józefa Piłsudskiego, współautor tekstu Konstytucji RP z 1935 r.

Wacław Jędrzejewicz był polskim działaczem politycznym i wojskowym, ministrem oświaty RP w latach 1934–1935.

Marko Sokołowski to ukraiński wirtuoz gitary polskiego pochodzenia. Choć nie ma udokumentowanych informacji, że urodził się w Spiczyńcach, ale tak uważała miejscowa krajoznawczyni Nastia Prysiażniuk i nauczyciel gry na gitarze w Litewskim Państwowym Konserwatorium Jurgis Rymkiawiczus. Marko od wczesnego dzieciństwa, wbrew woli rodziców, kupił sześciostrunową gitarę i opuścił dom, aby dołączyć do podróżujących Cyganów. Od nich wziął pierwsze znaczące lekcje gry na gitarze.

W 1841 roku zadebiutował w Żytomierzu i po raz pierwszy z wielkim sukcesem wystąpił w Moskwie. Triumfalne występy w krajach Europy w latach 1863-68 przyniosły mu sławę jednego z największych mistrzów gitary. Nazywano go „Byronem gitary”.

Najciekawszą atrakcją Spiczyńców jest pałac Tyszkiewiczów. W sumie znajdowały się tu 2 pałace, niektórzy twierdzą, że 3. Zachował się tylko jeden, ostatni.

Pałac Pawła Sobańskiego spłonął przed 1880 rokiem. Z budynków z nim związanych pozostał budynek gospodarczy, który przetrwał do dziś. Stary pałac można zobaczyć jedynie na rysunkach Napoleona Ordy.

Nowoczesny pałac powstał z inicjatywy Henryka Tyszkiewicza.

Jest to jeden z 99 pałaców zbudowanych przez przedstawicieli szlacheckiego rodu Tyszkiewiczów na terenie Ukrainy, Białorusi, Litwy i Polski.

Odbudowany w XIX wieku pałac wygląda jak mały francuski zamek renesansowy. Często nazywany jest „zamkiem francuskiej Loary”. Budynek jest dwukondygnacyjny, ceglany, prostokątny, z elewacjami bocznymi od elewacji głównej i parkowej.

Dach mansardowy ozdobiony jest oknami i lukarnami (okrągłe otwory okienne obramowane sztukaterią), artystycznymi kratami z kutego żelaza.

Według zachowanych wspomnień autorem projektu parku był nie kto inny jak mistrz wszystkich pięknych parków Podola i Wołynia, Dionizjusz Mikler, który gościł tu prawdopodobnie pod koniec XVIII wieku.

W 1997 roku park wokół pałacu otrzymał status rezerwatu przyrody.

Oprócz pałacu w Spiczyńcach zachowało się ceglane ogrodzenie posiadłości, budynek kierownika gospodarstwa oraz zabudowania gospodarcze.

W pozostałych częściach wnętrz zachowała się sztukateria, szczególnie bogata w dawnym gabinecie gospodarza Henryka Tyszkiewicza. W narożnikach sufitu umieszczono heraldyczne orły z pochodniami.

Obecnie znajduje się tam sala-muzeum „Ukraińska Świetlica” z przedmiotami z mieszkań ukraińskich, których nasi przodkowie używali w gospodarstwie domowym.

Zachowały się ciekawe wspomnienia hrabiego Henryka Tyszkiewicza. Opublikował je w Polsce na łamach gazety „Słowo Polskie” w artykule „Opiekował się leczenie – hrabia Tyszkiewicz ze Szpiczyniec na Podolu” Augustyn Gromczewski, którego dziadek i babcia pracowali w majątku hrabiego w Spiczyńcach.

…Henryk Tyszkiewicz zaczynał dzień o czwartej rano, zawsze przed wyjściem z domu jadł śniadanie. Dbał o swoje zdrowie i tego samego wymagał od innych. Hrabia był naprawdę bogaty i zarabiał niemal na wszystkim – miał własną cukrownię, tysiące hektarów ziemi w powiecie, zajmując się hodowlą drobiu, pszczelarstwem, ogrodnictwem i hodowlą ryb. W Spiczyńcach istniał nawet warsztat ceramiczny. Robotnicy otrzymywali godziwą pensję. Hrabia znał osobiście każdego ze swoich pracowników i traktował go z szacunkiem, uznając to za swój priorytet. Pamięta się stosunki hrabiego z mieszkańcami – na przykład przed Bożym Narodzeniem Henryk Tyszkiewicz rozdawał każdemu dorosłemu mieszkańcowi po 25 rubli, a dzieciom po 5 rubli. Była to tradycja rodzinna Tyszkiewiczów. Ponadto co roku 1 września, przed rozpoczęciem roku szkolnego, hrabia kupował dla każdego ucznia komplet ubrań i butów jesienno-zimowych oraz ubrań na wiosnę i lato. Hrabia płacił za edukację dzieci swoich pracowników, a one wracały do ​​pracy w jego przedsiębiorstwach. Ponadto hrabia finansował szkoły kościelne, zarówno katolickie, jak i prawosławne. Ciekawostką jest również fakt, że młoda hrabina była matką chrzestną niemal co drugiego dziecka urodzonego w Spiczyńcach…

Ostatnim właścicielem pałacu był syn Henryka Józef. Hrabia Józef został zamordowany przez Niemców w 1944 roku w Warszawie. Pozostawił po sobie dwóch synów – Henryka i Krzysztofa. A teraz najciekawsze jest to, że ten sam hrabia Krzysztof Tyszkiewicz został ojcem słynnej polskiej aktorki i działaczki kulturalnej, a także jednej z czterech żon słynnego Andrzeja Wajdy, Beaty Tyszkiewicz! Oto Spiczyńce!

Można zamówić wycieczkę po pałacu, którą prowadzi miejscowa historyczka, pani Larysa Petriwna. Ale niestety, kiedy byliśmy na wsi, jej tam nie było, więc lepiej umawiać się z nią wcześniej. Jej numer telefonu można znaleźć w lokalnym muzeum krajoznawczym w Pohrebyszczach.

Szkołę otworzył nam mieszkający w pobliżu były dyrektor szkoły Rusłan Czerednyk. Oprowadził także po szkole i podzielił się swoimi wspomnieniami z pracy w szkole. Oprócz tego, że był dyrektorem, przez 40 lat uczył matematyki w szkole.

W latach 1935-2018 w pałacu mieściła się szkoła. W czasach sowieckich w pałacu znajdował się kołchoz, pomieszczenia mieszkalne, trzymano konie i zboże.

W 2018 roku rodzice przenieśli swoje dzieci na naukę do Pohrebyszcz, w związku z czym szkoła została zamknięta. W ostatnim roku przed zamknięciem było tylko 26 dzieci.

Od 1981 roku aż do zamknięcia szkoły pan Rusłan był jej dyrektorem.

To on przechowuje klucze do pałacu. Pałac jest codziennie zamknięty i można go zobaczyć tylko z zewnątrz.

Dzięki panu Rusłanowi obejrzeliśmy pałac od środka.

– „Teraz pałac jest pusty, nie ma ochrony, nikomu nie jest potrzebny. Z nudów wiejskie dzieci wybijają okna szkoły i wchodzą do środka, niszczą, robią napisy na ścianach”.

Pan Rusłan mówi o tym z żalem i wyraźnym niezadowoleniem. Musi zabijać okna sklejką i deskami, żeby sytuacja się nie pogorszyła. Prąd w szkole jest odcięty.

Powiedział, że była sołtys zdobyła japoński grant na budowę pobliskiego przedszkola, obok pałacu. Teraz mają we wsi nowoczesny budynek. Rok później Japończycy z ambasady przyjechali sprawdzić wykorzystanie środków, czy czasem nie miało miejsca pranie pieniędzy. Na szczęście przeszli kontrolę pomyślnie.

Pałac Tyszkiewiczów odwiedzali Polacy z delegacji miast partnerskich sąsiedniego powiatu.

Ale ogólnie rzecz biorąc, rzadko bywają tu turyści.

 „Turysta podróżujący na piechotę był z Europy, delegacja z Kijowa, babcie pielgrzymi z Kijowa” – opowiada Rusłan.

Potomkowie rodziny Tyszkiewiczów przyjeżdżali dość dawno.

Ogrzewanie w pałacu stanowią piece. Pracująca tu kobieta miała 20 pieców do ogrzania przed rozpoczęciem zajęć. Oznacza to, że musiała wstać do pracy o 3 rano. Pracowała tu około 20 lat. Do ostatniego dnia zajęć szkolnych szkołę ogrzewano drewnem opałowym w piecach.

Wcześniej w piwnicy był kominek, kanałami wentylacyjnymi płynęło ciepłe powietrze, i w każdym pokoju też był kominek.

Obecnie pałac nie jest wcale ogrzewany zimą.

W jednej sali sufit już się wali. Pałac nadal wygląda dobrze, jest cały, ale stopniowo się rujnuje.

W pokojach nadal znajduje się sporo literatury radzieckiej i plakatów propagandowych z czasów ZSRR. Dyrektor pozwolił nam zabrać w prezencie klasyczne książki pisarzy ukraińskich i światowych ze starej biblioteki.

Zabrałam mojego ulubionego Neczaja-Lewickiego. Hryhoriia Skoworodę, niestety tam nie było, ale pan Rusłan obiecał, że poszuka.

Odwiedziliśmy także strych, gdzie okrągłe małe okienka przypominają iluminatory statku kosmicznego.

Na strychu leżał „przywódca” Lenin, który według putina stworzył Ukrainę:)

 „W okolicy były dobre opinie o Tyszkiewiczach, ale nie żyją już staruszkowie, którzy mogliby cokolwiek opowiedzieć” – kontynuuje pan Rusłan.

Nieopodal pałacu znajduje się szpital, dawny dom gospodarski, na którym widnieje napis w języku polskim „Budowany 1910”. Można zobaczyć miejsce w ścianie dla rzeźby Madonny.

We wsi znajdowała się stara cukrownia, zniszczona przez wojska sowieckie.

Dobrze, że są tacy aniołowie stróże pałaców jak pan Rusłan, bez którego zobaczylibyśmy znacznie smutniejszy widok, a nawet kompletną ruinę, jak to często bywa z pałacami. Mam wielką nadzieję, że pałac będzie potrzebny nie tylko panu Rusłanowi i turystom indywidualnym, ale kiedyś zostanie odrestaurowany i zadbany.

Autor i redakcja- Lena Semenowa

Wersja ukraińska

Невелике село в Погребищенському районі, в 13 кілометрах від Погребищ, на початку 20 століття вважалося містечком.

Транспорт з Погребищ ходить рідко, тому краще добиратися власною машиною. Сюди, від Погребища, веде не дуже гарна дорога: шматок повільної бруківки, потім асфальт.

Село Спичинці належало до «Погребищенських володінь», після поділу яких, відійшло Собанським (Феліксу Людвиговичу та Софії-Домініці). Їх донька Тереза одружилась із Генриком Тишкевичем, власником сусідньої Андрушівки, і Спичинці перейшли молодятам.

В Спичинцях народилися деякі відомі люди, наприклад брати Єнджеєвичі: Януш і Вацлав, Марко Соколовський.

Януш Єнджеєвич — польський політик, прем’єр-міністр Польщі з 1933 по 1934 рік, близький соратник Юзефа Пілсудського, співавтор тексту Польської конституції 1935 року.

Вацлав Єнджеєвич — польський політичний і військовий діяч, міністр освіти Польської республіки з 1934 до 1935.

Марко Соколовський- український гітарист-віртуоз польського походження. Хоча документально не підтверджено, що він народився саме в Спичинцях, але так вважала краєзнавець Настя Присяжнюк і викладач з гри на гітарі Литовської державної консерваторії Юргіс Римкявічус. Ще з раннього дитинства, всупереч волі батьків, Марко придбав шестиструнну гітару і залишив домівку, приєднавшись до мандрівних циган. Від них він взяв перші значущі уроки гри на гітарі.

В 1841 році дебютував в Житомирі і з великим успіхом вперше виступив у Москві. Тріумфальні виступи країнами Європи в 1863-68 роках принесли йому славу одного з найвидатніших майстрів гри на гітарі. Його називали «Байроном гітари».

Найцікавішою родзинкою Спичинців є його палац Тишкевичів. Всього тут було 2 палаци, дехто пише, що і 3. Зберігся один, останній.

Палац Павла Собанського згорів перед 1880 роком. Від пов’язаних з ним будівель залишилася господарська будівля, або Офіцина, що збереглася дотепер. Старий палац можна побачити лише на малюнках Наполеона Орди.

Сучасний палац збудований з ініціативи Генріка Тишкевича.

Це один із 99 палаців, збудованих представниками шляхетного роду Тишкевичів на території України, Білорусі, Литви, Польщі

Перебудований у 19 столітті палац постає невеличким французьким замком доби Ренесансу. Його часто називають «замок французької Луари». Будівля двоповерхова, цегляна в плані прямокутна, з боковими ризалітами з боку головного та паркового фасадів.

Мансардний дах декорований вікнами і люкарнами (круглими віконними отворами облямованими ліпниною), художніми кованими гратами.

У 1997 році парк навколо маєтку отримав статус об’єкту природно-заповідного фонду.

За збереженими спогадами, автором проекту парку був ніхто інший як сам майстер всіх прекрасних парків Поділля і Волині Діонісій Міклер, який побував тут, мабуть в кінці XVIII століття.

Крім палацу в Спичинцях збереглись: цегляна огорожа маєтку, будинок економа та господарські споруди.

В інтерєрах деінде збереглася ліпнина, особливо щедра у колишньому кабінеті господаря Генриха Тишкевича. У кутах плафону посіли геральдичні орли з факелами.

Зараз тут кімната-музей «Українська світлиця» з речами з українських осель, якими наші предки користувалися в домашньому господарстві.

Збереглися цікаві спогади про графа Генріха Тишкевича. Вони опубліковані в Польщі Августіном Громчевскім, дід і бабуся якого працювали в Спичинском маєтку графа в газеті „Slowo Polskie” в статті „Opiekował się wszystkimi – hrabia Tyszkiewicz ze Szpiczyniec na Podolu”.

…Свій день Генріх Тишкевич починав о четвертій ранку, завжди з’їдав сніданок, перш ніж вийти з дому. Він дбав про своє здоров’я і вимагав цього ж від інших. Граф був дійсно багатий, причому робив гроші практично з усього — він мав власний цукровий завод, тисячі гектарів землі в окрузі, займався птахівництвом, бджільництвом, садівництвом, і розводив рибу. У Спичинцях був навіть керамічний цех. Працівники отримували гідну зарплату. Граф знав особисто кожного свого працівника і ставився до них з повагою, вважаючи це своїм пріоритетом. Пригадуються відносини графа до жителів — наприклад перед Різдвом Генріх Тишкевич роздавав кожному дорослому жителю по 25 рублів, а дітям — по 5 рублів. Це було сімейною традицією Тишкевичів. Крім того, щороку, 1 вересня, перед початком навчального року, граф купував для кожного учня набір осінньо-зимового одягу і взуття, і одяг на весну і літо. Граф оплачував освіту дітей своїх робітників, і вони поверталися служити на його підприємствах. Крім цього, граф фінансував церковні школи, причому як католицькі, так і православні. Цікаво і такий факт, що молода графиня була хрещеною матір’ю чи не кожної другої дитини, яка народилася в Спичинцях…

Останнім власником палацу був син Генрика Юзеф. Граф Юзеф був замордований німцями в 1944 році у Варшаві. Після нього залишилося двоє синів — Генріх і Кшиштоф. А тепер найцікавіше — цей самий граф Кшиштоф Тишкевич став батьком знаменитої польської актриси та діяча культури, Беати Тишкевич, та до того ж однією з чотирьох дружин знаменитого Анджея Вайди! Ось вам і Спичинці!

По палацу можна замовити екскурсію, проводить її пані Лариса Петрівна, місцевий історик. Але на жаль, коли ми були в селі, її на місці не було, тож краще домовлятися заздалегідь. Телефон можна дізнатись в краєзнавчому музеї Погребища.

Школу відкрив нам її колишній директор школи Чередник Руслан, що живе неподалік. Він же і провів екскурсію, поділився спогадами з роботи в школі. Крім директорства, він 40 років викладав математику в школі.

Школа містилася в палаці з 1935 до 2018 року. За радянських часів тут був і колгосп, і житлові кімнати, тримали в палаці коней і зерно.

В 2018 році батьки дітей перевели вчитися в Погребище, тому школу закрили.  Останній рік було 26 дітей.

Пан Руслан працював директором школи в палаці з 1981 року до її закриття.

В нього зберігаються ключі від палацу. На щодень палац закритий і побачити його можна лише зовні.

Завдяки пану Руслану ми побачили палац зсередини.

–          «Зараз палац стоїть пусткою, охорони нема, нікому воно не треба. Сільські діти від нудьги бють вікна школи і залазять всередину, гадять, написи на стінах роблять».

Пан Руслан з жалем і явним незадоволенням про це говорить. Йому приходиться забивати вікна фанерою, щоб ситуація не погіршувалася. Світло в школі відключене.

Розказав, що колишня голова села виграла японський грант на сусідній дитячий садок, розташований біля палацу. Тепер мають нову, сучасну будівлю в селі. Через рік японці з посольства приїжджали перевіряти цільове використання коштів, перевірку, на щастя, пройшли успішно.

До палацу Тишкевичів приїжджали поляки з делегації міст партнерських сусіднього району.

Але загалом тут рідко бувають туристи.

–          «Піший турист був з Європи, делегація з Києва, бабушки паломніки з Києва були»- ділиться пан Руслан.

Нащадки Тишкевичів давно приїзжали.

Опалення в палаці- грубки, жінка, яка тут працювала, мала 20 грубок натопити до початку уроків. Тобто встати на роботу їй треба було ще в 3 ночі. Пропрацювала вона тут біля 20 років. До останнього дня роботи школи топили грубки дровами.

А раніше в підвалі був камін, по воздухоходах йшло тепле повітря, в кожній кімнаті стояв камін.

Зараз зимою палац не опалюється.

В одній залі вже падає стеля. Палац ще має вигляд, але потрохи руйнується.

В кімнатах багато ще радянської літератури і пропагандистських плакатів з часів ссср. Директор дозволив нам набрати класичних книжок українських і світових письменників зі старої бібліотеки, які безхозно валяються по кабінетах.

Я взяла улюбленого Нечая-Левицького, Григорія Сковороди, на жаль, не було, але пан Руслан обіцяв пошукати.

На горищі лежав сам «вождь» ленін, який за версією путіна створив Україну)

 «Про Тишкевичів були хороші відгуки, правда старожилів, які щось можуть розказати, вже нема»- продовжує розповідь пан Руслан.

Побували ми також на горищі, де круглі вікна ззовні, як ілюмінатори космічного корабля.

Біля палацу є лікарня, старе приміщення будинку економа, де є напис польською “Budowany 1910”. Видно місце в стіні під статую Мадонни.

Був старий цукровий завод в селі, знищений радянською армією.

Добре, що є такі ангели-хоронителі палаців, як пан Руслан, без якого ми могли б бачити набагато сумнішу картину, а то і зовсім руїни, як це часто буває. Дуже сподіваюся, що палац буде потрібен не тільки пану Руслану і поодиноким туристам і колись буде збережений і відновлений.

Автор і редакція- Лєна Семенова